Палаючі побережжя

Пелюстки троянд розносив ніжний вітер. Він же і загравав з травою та морськими хвилями. На дворі стояла досить тепла та світла ніч. Світло було завдяки повному місяцю та чистому від хмар небу.

Під крик пораненого самурая, розглядав красу природи ронін. На голові у нього був солом’яний капелюх чорного кольору, на поясі висіла катана, а сам був закутаний к синє кімоно. З-під капелюха виднілися борода та вуса, які були елементом маски. Неподалік від нього, з глибокою раною в боку, намагався повзти самурай у червоних латах. Вони знаходились на побережжі, з моря дмухав вітер, а під ногами ніжно шепотів пісок. Тим не менш, всю картину руйнував корабель, що тонув, та тіла інших убитих самураїв.

—От чому ви, самураї, ніколи не бачите краси природи під час бою?— спитав ронін, підвівшись.

—Ти… просто зрадник…— прошепотів той, повзучи далі.

—Ти не в тому положенні, щоб так казати, але можливо. Я не кажу, що це не так. — мовив чоловік, діставши з піхов свого меча.

Тоді ронін зробив декілька впевнених кроків уперед, зітхнув та закінчив страждання самурая влучним ударом в спину, який мав поранити і серце. Протираючи лезо катани від крові, йому в очі вдарився стовп диму, що закривав значну частину неба.

—Схоже, горить храм Золотого Дубу. Варто перевірити. — мовив він сам собі, ховаючи зброю.

Покинувши побережжя, чоловіку треба було чотири хвилинки, щоб дійти до потрібного місця. Навколо храму було побудовано невеличке село, де проживали здебільшого монахи. Зараз на дорогах лежали тіла цих самих набожних, а також вбитих самураїв. Проходячи повз них, ронін добрався до самого храму. Виглядало тут все точно, як і у будь якому японському храмі, але виділявся лише височенний дуб, що ріс у центрі. Навколо нього стояли варвари зі смолоскипами, та намагались підпалити священне дерево.

—Агов, іроди, це куди ви ті патики тягнете? Я можу вам їх по самі горлянки запахнути!— крикнув воїн, дістаючи меча.

Ті, промовивши щось на невідомій чоловікові мові, кинули геть смолоскипи та дістали мечі, повільно сунучи назустріч незнайомцю. Ніяких перемовин бути не могло, тому одразу ж почався бій. Вороги намагались задавити кількісттю, але ронін уміло захищався. Коли варвари виснажилися, він перейшов в атаку, повідрубавши усім голови.

—Нехай я і не бився під Реддосутою, але я не зрадник. Будда, сподіваюсь, це розуміє. — говорив він сам собі, ховаючи меча.

—Агов, ти! Роніне!— пролунав крик зі сторони вулиці.

Коли воїн розвернувся, побачив перед собою живого самурая. Нехай лат на ньому не було, він одразу зрозумів, що перед ним Сута Кайсен — голова клану Сута, найкращий лучник на острові, а також дуже впливове лице у релігії. Ронін був впевнений, що зараз знову доведеться вислухати за те, що він не бився з усіма під Реддосутою, що він зрадник і не має права носити при собі катану.

—Ти вижив? Це непогано. Пішли зі мною. — раптом мовив Сута.

—Зачекайте-но. Тобто “пішли зі мною”? Без усяких лекцій про мою гнилість? — здивувався ронін.

—На це зараз немає часу. Мені потрібні усі, хто може хоч якось вести бій. Навіть, якщо це якийсь ронін, а не самурай.

—Ага, дякую, треба ж було мене образити. — зітхнув ронін, сховавши меча.

Тоді вони разом покинули храм та пішли кудись до лісу. Самурай вів його кудись, невідомо куди, а чоловікові не було до цього особливого діла. Навіть якщо це пастка, він би просто втік, вбивши усіх. Тим не менш, вони прибули до невеличкого табору, де було багато поранених, але не мало і цілих самураїв.

—Цими силами ми маємо перемогти ворожу навалу.— мовив Сута.