Пазли

— Ходімо поскладаємо пазли?

Останнім часом я часто чую це питання від Мінхо. Зараз я пригадав, коли я почув його вперше. Тоді, власне, ми і почали зустрічатися.

Це було років три тому. Я з Мінхо дружили на той момент вже дуже довго, що я і не пам’ятаю скільки. 

День був дещо пасмурний. Віяв сильний вітер, він гучно свистів у проходах між багатоповерхівками і бився об віконне скло, просячись всередину. Невдовзі він навіяв густі чорні (вони справді були чорні!) хмари. Почало гриміти і блискати. А потім полив дощ. Холодний, певно. І гучний. Краплі сильно і часто барабанили по склу і заважали зосередитися хоч на чомусь. Ми вирішили посидіти у мене, глянути фільм і, зрештою, тоді Мінхо лишився у мене і на ніч. Але про все по порядку.

Фільм ми вибрали не надто підходящий для такої погоди. Тобто Мінхо сказав, що дивитися жахастик ввечері під час грози це кльово. Але я так не вважав, та і зараз не вважаю, хоч дивитися жахастики із Мінхо до біса приємно. Лячно, але приємно.

Так було і тоді. Ми сиділи один коло одного. Я тулився до Мінхо все ближче після кожної лякаючої сцени, підстрибуючи і тихо лаючись крізь зуби. Здається, він і не був проти. Дозволив себе обійняти, покласти голову йому на груди і слухати його пришвидшене серцебиття і рвані вдихи-видихи. Я відчував як він здригався під зойки людей із екрану і стишено зітхав.

Але моєму організму цього було замало. Раптом я відчув те, що відчував на той момент відносно часто. Я сказав, що треба до туалету. Мінхо поставив фільм на паузу, хоча я й не настоював.

Коли я замкнув двері вбиральні, контролювати себе стало вже майже не можливо. У вухах нестерпно гуділо, голова розколювалася на сотні нервових закінчень. Серце гупало у грудях, мов навіжене. Та ці удари відлунням розходилися по всьому тілу: у руках, у горлі, у шлунку, у вухах. Я не міг рухатися, лише сів на підлогу, підсунув ноги до підборіддя, обійняв коліна, що дрібно трусилися, і почав тихенько хнюпати, намагаючись заспокоїти дихання. Але воно на заспокоювалося, а долоні до непристойності сильно пітніли. Думки у голові всі сплуталися і виліпили одну-єдину масу, яка кричала про одне-єдине. Страх.

Страх усюди. Під тумбами, у ванній, на підлозі, на стелі, за дверима вбиральні, під футболкою. У моїй голові. Страх плинкий, вилазить з-під шафок, витікає з-за дзеркала. Страх липкий, чіпляється міцно-міцно, стискає горло.

Я намагався дихати. Глибоко і повільно, але виходило лише коротко і рвано. Сльози гарячими потоками котилися по щоках, падали на рукава футболки, на коліна. Губи трусилися і з них щосекунди злітали тихі схлипи. Я пошепки проклинав той день, коли народився, проклинав цю свою “особливість”, проклинав себе.

Через дві хвилини я вже не намагався себе заспокоїти чи привести до ладу. Лише лежав на холодній плитці і плакав, плакав, плакав, плакав. Інколи з вуст злітали голосні звуки, інколи — геть тихі. Та раптом я почув голос.

— Джісоні-і, впусти мене, — Мінхо прозвучав так спокійно, так ніжно і турботливо, але я знав, що він біснується, що боїться чи не сильніше за мене.

Я ледве сперся на руки, дотягнувся до дверної ручки і прокрутив клямку. Холод металу обпалив шкіру пальців, змусив мене здригнутися і голосно видихнути. Замок клацнув. Мінхо з тієї сторони одразу ж натиснув на ручку і вбіг до середини. Зачинив за собою двері і присів переді мною.

А потім він обійняв мене. Ніжно і міцно водночас. Я втиснувся в нього, притулився всім тілом, поставив голову на плече, сховав обличчя у вигині його шиї, забруднюючи комір його футболки своїми сльозами і вдихаючи запах його шампуню. Я шукав порятунку у його теплі. А він почав заспокійливо погладжувати мене по спині і шепотіти різні слова. Я не дуже вслухався в їхній зміст і не дуже добре пам’ятаю їх. Проте, здається, Мінхо говорив, що все буде добре, і що він поруч і захистить мене.

Він уже сидів, обіпершись спиною до стіни. А я притискався до нього, до його грудей, перекинувши свої ноги через його, і слухав його повільне серцебиття і спокійні вдихи-видихи. Він все ще малював кола на моїй спині однією рукою, а іншою — спершу витирав мої сльози, а коли вони скінчилися, то просто водив пальцями по моїй щоці або поправляв моє волосся, що час від часу падало на очі.

Я наче заспокоївся. Було тепло у його обіймах.

— Ходімо поскладаємо пазли? — він спитав тоді це вперше. У мене було багато пазлів із дитинства, що я їх так і не склав у одну картинку — не вистачило терплячості. Але мені подобалася концепція збирання маленьких частинок у щось більше. Тому я просто кивнув.

Ми обережно піднялися із холодної підлоги сіро-білої ванни і перемістилися у теплу спальню, що слугувала мені особистою кімнатою. Я сів на м’який килим, а Мінхо взяв картату ковдру і одразу накинув мені на плечі. Стало ще тепліше. Потім він дістав всі-всі мої коробки із купою маленьких картонних частинок одного великого цілого. Ми довго вибирали, що ж збиратимемо. Ну, як ми — я, Мінхо ж просто кивав і розповідав про переваги тих чи інших картинок. Коли ми вибрали, то Мінхо поставив інші коробки на стіл, щоб не заважали. А потім сів коло мене, обійняв ззаду, поставив голову мені на плече, і ми почали.

Спочатку, як годиться, ми зібрали рамочку і під тихі “ось цей пазлик підійде сюди” від Мінхо продовжили її заповнювати. Вітер за вікном все не вщухав, грім настирливо просився не просто до нас у квартиру — до нас у голови. Спалахи блискавок засліплювали. Я знову почав дрібно-дрібно тремтіти. Клята гроза, клятий жахастик, клятий я.

Я підняв голову і притулив її до плеча Мінхо позаду. Сльози знову потекли по щоках, і знову почулися схлипи. Мінхо знову пригорнув мене до себе, і я повернувся, охопивши його руками. І він почав виводити одному йому відомі візерунки на моїй спині. А потім просто взяв мене на руки і поставив на ліжко, не забувши вмоститися біля мене. Я знову поставив йому голову на груди, сльози не припинялися і на секунду. Він знову їх витирав і перебирав моє волосся.

— Що тебе заспокоїть, Джісоні? — тихо-тихо шепочучи, обдаючи теплим диханням моє обличчя, спитав Мінхо.

— Цілунок, — я підняв голову і глянув у його темні карі очі. І, можливо, то й була та сама точка неповернення, коли я потонув у його зіницях, що були такі великі і так близько, що не зробити цього було просто неможливо.

А він цьомкнув мене в лоба. Я тихенько захихикав і шморгнув носом.

— Ні, не такий цілунок. Такий, що в губи.

— Гаразд, — відповів Мінхо так тихо, майже беззвучно, ніби це було щось дуже особисте.

А потім він справді поцілував. Перше, що я подумав: він це зробив просто, щоб заспокоїти мене і для нього це нічого не важить. Але поцілунок тривав не якихось там пів секунди, ні, він тривав довше. Він був солодкий, тягучий. Він був ніжний. Мінхо так торкався моїх губ, ніби вони можуть зламатися, розбитися від одного не правильного поруху. Він цілував з любов’ю, він цілував з почуттями. Він обіймав мене, притискав усього мене до себе, ніби боявся, що я можу втекти, що я можу розчинитися у повітрі, зникнути.

Я доторкнувся своїми холодними спітнілими тремтячими долонями до його теплих, навіть гарячих, щік і відповів на поцілунок. Як же я давно про це мріяв. Його губи смакували чіпсами із сиром, а мої, напевно, були солоні від сліз.

— Я хочу, щоб ти знав, — він перервав поцілунок і тихо шепотів мені прямо в губи зізнання, — що я поцілував тебе, бо ти мені справді подобаєшся.

— Ти мені також подобаєшся.

І я знову його поцілував. Так само, як і він: із почуттями, з любов’ю. Переплітаючи наші пальці, я однією рукою зарився йому у волосся. А він все так само мене притискав до себе, обіймаючи за талію.

А потім він залишився на ніч. Ми спали разом на моєму ліжку, обіймаючись і говорячи про всякі дурниці до пів на другу ночі. Ми питали один в одного, коли саме зрозуміли, що закохалися один в одного, чи пам’ятаємо ми про якісь дурні ситуації, що траплялися з нами. Говорили про випадки, коли ми натякали один одному на наші почуття, а інший того не розумів або не був готовий зрозуміти.

А потім Мінхо цілував моє обличчя всюди, куди міг дотягнутися, а я тихенько-тихенько хихикав. Він ще говорив дурні слова про те, який я прекрасний, який чудовий і чарівний, як він у мене закоханий і як він не може уявити своє життя без мене, як йому пощастило мене зустріти. А я все хихикав і агакав.

Вітер за вікном все не вщухав і гриміло цілу ніч. Але я більше не боявся грози. Я більше не боявся темряви, холоду і самотності. Поруч лежав Мінхо і зігрівав мене своїм теплим диханням і обіймами.

Отак ми й заснули, обіймаючись і цьомкаючись. А потім вранці ми разом прокинулися. І, схоже, надалі нас вже неможливо було роз’єднати.

Зараз я також часто ловлю напади паніки. Але поруч із Мінхо мені немає чого боятися. Він завжди тут, коли мені потрібно. Він завжди знає слова, що мене заспокоять, і завжди має пазли, щоб їх поскладати. Разом.