Падіння чи вознесіння

Від лиця Ісуса

   Рай готувався до відпустки батька, принаймні так мені здавалось. Херувими метушились довкола, перевіряючи впорядкованість всього що було впорядковано віками. Взагалі не розумію сенс перевіряти це все, хоча з іншого боку в рядах янголів затесався і пудбкрював янголів Люцифер. Тож, напевно це було не даремно.

  Люций… Ні, Люцифер. Я до сих пір не розумію що я до нього відчуваю. Він огидний, самозакоханий виродок, який вважає що весь світ коло його величних ніг. Так звісно він надзвичайно гарний, не знаю чи зустрічав когось гарнішого, але чи це головне? Але зараз не про те, чи зможу я бути гарним хоч і тим часовим правителем якщо я дозволив собі гріх.

  Час пройшов за роздумами та метушнею до передачі повноважень, тож цей день настав доволі швидко.

  У нас на відміну від людей немає якихось атрибутів правителів чи якихось пишностей. Тож я одягнув свій славнозвісний терновий вінок та повсякденний одяг. Янголи всіх чинів зібрались в палаці, щоб нічого не завадило церемонії і заодно в позачерговий раз побачити Бога. Це вперше відбувається тож всі в очікуванні.

  Батько завжди був справедливий до мене, я завжди намагався бути хорошим сином, я зцілював людей, давав їм віру та надію, рятував їхні життя, а в кінці пожертвував своїм. По-справжньому згрішив я лише раз, з ним. Я не знаю чи мені треба йому зізнаватись чи ні? А ось і він.

  -Сину мій, вітаю тебе ! – басовито показав він , – Як ти думаєш для чого ми тут зібрались?

  – Батьку, плані Божі незбагненні, але я припускаю щоб ви хочете хоч на хвильку спочити.

  – Ні, сину мій, ми сьогодні зібрались, щоб вигнати тебе з раю.

  – Але, я не винний! Я НЕ ГРІШНИЙ! Він домагався до мене і зґвалтував мене! Батьку, я не винний. Пробач мене, – я не стримався і з очей моїх покотились сльози, – батьку, молю, пробач мене.

  Але коли я подивився на його обличчі на ньому читався тільки осуд і гнів:

  – Не бреши мені! Ти отримував від цього задоволення. Я все знаю, Сину мій. Цього більш ніж достатньо, щоб бути вигнаним. Ти був моїм досконалим творінням, але все таки ти людина, тож піддався спокусі змія. Мені шкода, але ти повинен піти. Негайно!

  – Але,але…

  – Я зрікаюсь тебе, віднині ти тепер вигнаний. Твоє ім’я Азазель.

  Я намагався спинити його. Я намагався залишитись там, вдома. Я не хотів цього! В голові була тільки одна думка: “Це все він винен! Це все Люцифер!”.

  Одна мить затягнулась для мене навіки, я ніколи її не забуду. Обличчя батька, сповнене відрази, херувими з наставленими списами та мої руки які намагались вхопити батьку за

туніку.

  В наступну мить я вже був в зовсім іншому місці. Гарячому, чорному та просякнутим гріхом – пекло.

  Я дивився в якесь вікно. Кімната була темна, але обставлена стильно як на пекло. Велике ліжко яке займало більшу частину кімнати, також там була невеличка гардеробна, заповнена костюмами. Я роззирнувся навкруги. На стінах висіли вінілові платівки, якийсь дивний череп з рогами та ще якісь дивні речі. Коли я все оглянув, я прислухався і почув шум води. Я обережно вийшов зі спальні і пішов на шум.

  Це була доволі простора квартира, з дорогими, стильними меблями. Але дещо лякало в ній незрозумілі символи по всій квартирі та незрозуміла музика яка линула з місця де шуміла вода.

  Я підійшов до дверей і прислухався. Чувся шум води та як хтось підспівував пісні.

  Я постукав у двері:

  – Вибачте, що турбую вас. Але мені треба ваша допомога. Чи не могли б…

  Несподівано двері розчахнулись, я відчула від них і очманів.

  – Чорт забирай! Кого принесло? Ще меле шо попало! – побачивши мене, він замовчав на секунду. – Не очікував, що ти зайдеш так скоро, сказав би я хоч би підготувався ретельніше.

  – Лю… Люций. Як я? Що ти тут робиш? І що це за дивна музика? Матір божа, чому ти не накинув щось?

  Я поспіхом відвернувся, а він розсміявся.

  – Ведеш себе як незайманка, наче він не побував в тобі. А музика нормальна це ти дивний “March Of The Pigs” всі в пеклі її слухають. Так що привело тебе сюди, мій дорогий?

  – По перше, не називай мене так. По друге…

  – Я так і не доприймав душ, а ти тхнеш раєм, мій дорогенький.

  Він схопив мене за руку і потягнув в душ.

  – Пусти мене, я не тхну.

  – Ні, жахливо тхнеш.

  Він заштовхнув мене в кабінку.

  – Що ти собі дозволяєш? Мені треба йти! Мене чекають!

  – І хто ж тебе чекає? – сказав Люций грайливим тоном.

  – Батько, мама та і всі інші.

  – Брешеш! Чому ти тоді тут? Не хвилюйся, я впевнений тут тебе чекають більше.

  – Що ти маєш на увазі?

  – Скоро сам дізнаєшся.

  Він потягнувся до мого змоклого одягу. Я відсахнувся та перехопив його руку.

  – Чому ти завжди лізеш до мене?

  – Бо мені подобається, що ти робиш з себе незайманку, хоч насправді ти зіпсований хлопчик.

  – Це не правда і ти це знаєш.

  – Тоді чому ти не відштовхнув мене? Чому ти і зараз не відштовхуєш мене, святоша?

  – Я… Я не знаю. Це все так складно… я ніколи не стикався з чимось подібним.

  Він мовчки притягнув мене до себе, підняв підборіддя, змусивши дивитись йому прямо в очі, довго дивився, а потім поцілував мене. Я не тікав, не відштовхував його, здавалось, що я вперше зрозумів себе, зрозумів що не хочу бути правильним, слухняним та жертовним. Я хочу бути собою, хочу прожити все за своїм сценарієм, хочу бути з ним.

 Через декілька років

  – Люся, я вдома!

  – І як все пройшло?

  – Нормально, мене нарешті сприйняли як Короля Пекла. Хоч звісно не всі, але я думаю колись вони і змиряться.

  – Та пішли вони нахуй. Хочеш їсти?

  – Я б з радістю, але зараз я хочу з’їсти дещо інше.

  – Ти так і не відповів що буде з пеклом?

  – Зробимо пару реновацій, може зробимо закони, будемо вести переговори з раєм щодо очищення душ грішників, якщо ні приймемо міри. Не знаю, щось та й буде. А тепер іди до мене.

КІНЕЦЬ