Павуча лілія

“Усе, що було нерозказано,

Можна розповісти після смерті.

І почути теж…після смерті”

А ви знали, що взимку, в найхолодніші і збуджуючи кров дні, розпускається прекрасна квітка, під назвою “Павуча лілія”? І не страшний тій квітці ні холод, ні морози, ні навіть колючі терни, що з силою стискають її тонке стебло, уїдливо ламаючи. Але не дивлячись на це, вона продовжує рости, і вночі, рівно о дванадцятій, розпускається, показуючи своє криваво-червоне світло. І невідома її доля після. Може вона в’яне. А може цвіте. Ніхто досі так і не знає…

***

…Поставивши пістолет на стіл у свому кабінеті, вона не поспішаючи вийшла з відділку. Повільно попрямувала через парк до свого дому. Дівчина сама не бачила і не знала куди йде, вона підійшла до скель. Все ж манили вони її, хоч на вулиці, зовсім ще не була весна.

Саме у весняну пору, скелі були прекрасні. Природа, сонце, море… Все, здавалося, було з однієї повної картинки. Червоні квіти, що лежали там напевно з самих ранніх часів, розфарбовували скелі в свій власний колір – червоний. Як криваві плями вони часто заповнювали всю поверхню, Не залишаючи навіть маленького проблиску землі.

Обернувшись навколо, дівчина яскраво посміхнулася. Вогняне, майже червоне, волосся як вітрила, закружляло навколо, танцюючи свій власний, невідомий нікому танець. Зупинившись, вона набрала побільше повітря в груди. Тут пахне весною, цвітінням.

Сівши на одну з найвищих скель, вона недбало прибрала неслухняні локони назад, зав’язавши тугий хвіст. Зараз вона хотіла б залишитися тут назавжди. Залишитися і стати його частиною. Частиною чогось прекрасного і вічного. Вічно живого.

Навіть якщо це буде коштувати їй занадто дорого. Більше ніж можливо. Більше ніж потрібно.

– Гарний захід, чи не так? – хтось позаду явно намагався здивувати дівчину, і йому це, мабуть, прекрасно вдалося.

Обернувшись Соня обімліла. З нею не відбувається чудес. Не буває так. Повільно ворушачи губами, вона тихо намагалася щось вимовити. Але в підсумку опустивши голову замовкла. Що вона скаже? Це всього лише міраж.

– Мовчиш? – голос продовжив, на що дівчина лише посміхнулася.

– Я збоживоліла, чи є цьому якесь пояснення? Ти мертвий. Так чому… Чому ж я тебе бачу? – м’яко запитала вона зовсім і не сподіваючись на відповідь.

Голос мовчав. Мабуть йому не було чого сказати або Соня нарешті прийшла до тями. Це на краще. Нехай так і буде.

Але ось, десь позаду почулися кроки, і незабаром дівчина побачила як хлопець сів поруч з нею.

-Збожеволіла? Тут ще питання хто з нас і справді божевільний. Думаю… Тут я явний переможець – посміхнувшись сказав Роман.

– Ти? О так, мабуть з тобою я навіть змагатися не буду. Але захід… Захід і правда прекрасний,- відповіла поспішно та, ніби згадавши, що не дала відповідь на попереднє запитання.

Поглянувши на хлопця, дівчина зітхнула. Як же він схожий… Схожий на нього. Її уява грає з нею явно поганий жарт. Найгірший жарт. Вона дуже добре його знає і пам’ятає. Але тут… Тут він інший. Не такий як тоді, коли вона востаннє його бачила.

– Інший? Ні, той же. Просто ти завжди думала про мене набагато краще, ніж я є. Яким би поганим я не був. В цьому і є твоя правда, Сонь, – зітхнувши відповів хлопець, знаючи її думки наперед.

– Краще? Ти був для мене братом і навіть більше… Звичайно я думала про тебе добре,- дівчина неспішно лягла на траву закривши очі. Все-таки красиво тут. А хмари ще красивіші.

– Думала? Вже так не вважаєш? – поглянув на неї Роман, ніби розмірковував про щось своє.

-Чому ж? Навпаки. Але ж тебе… Тебе, ж вже немає – ледве видавила з себе дівчина. Стиснувши в руці клочок сукні, та все стримувала себе щоб не заплакати. Аби не дати волю почуттям.

-Твоя правда, немає. І знаєш, я шкодую… Шкодую, що весь цей час не присвятив тобі, пташко. Ти яскравий промінь світла, а я ніби темрява, що намагалася весь час поглинути тебе. Я кохав тебе. Повір мені, я був закоханий. Але не маючи сил захистити тебе, просто відступив,-відвернувшись хлопець тільки весело махнув головою дивлячись на небо.

– Кохав? А що, зараз не кохаєш? – єхидно зауважила та, трохи повеселівши. Прибравши руки за голову, вона насолоджувалася кожним моментом. Моментом її справжнього щастя. І нехай це міраж. Нехай це міраж двічі. Але він тут, з нею поруч. Він каже, дихає, ходить, думає… Прямо як він. Її коханий.

-Лілія, – мимохіть раптом сказав той, вставши над скелею.

-Що це означає? – ставши поруч з ним запитала Соня, не зумівши вгамувати свою цікавість.

– Це квіти, що тут ростуть. Ти схожа на них. І шкода, не тільки червоними волоссям… – сумно сказав Роман, повернувшись до дівчини. Взявши її за руки він посміхнувся. Вона була все тією ж маленькою дівчинкою, яку він колись залишив, обіцяючи захистити. Який він нікчемний… Чи є щось, що краще опише його?

– Мені пора, пташко. Сподіваюся зустрінемося… Але не скоро – подумавши закінчив той. Поцілувавши дівчину в лоб, Рома ніжно погладив в останній раз ту по голові, а потім розвіявся.

– Але як … Як я тебе знайду? – запитала Соня вже скоріше у пустоти, ніж у хлопця.

Обернувшись навколо, вона побачила лише червону лілію, квітка про яку Роман говорив. Вона прекрасно пам’ятала його легенду і вже знала, що робити. Підійшовши до краю скелі, вона глянула вниз. Там густо росли колючі терни, що так і манили до себе. Закривши очі, вона порахувала до п’яти, а потім кинулася вниз, знаючи, що чекає її. Знаючи власні ризики…

***

А ви знали, що взимку, в найхолодніші і хвилюючі кров дні, розпускається прекрасна квітка, під назвою “Павуча лілія”? І невідома її доля після. Може вона в’яне, а може цвіте. Ніхто досі так і не знає…