Павутиння

Сон Валіка жорстоко переривається музикою, що на всю гучність лунає з колонок. Він зі стогоном перевертається на інший від вікна бік та накривається пледом, аби сховатися від сонячного проміння. 

— Підйо-о-м! — занадто бадьоро як для ранку протягує Костя. — Скільки можна спати, все найцікавіше так проспиш, — Валік ніяк не реагує на ці слова і рішуче налаштований вибороти собі ще годинку сну, коли відчуває, як з нього стягують плед. 

— Боже, ну що ти за нелюд такий, — змучено потирає очі Валік. — Де ти взагалі ці колонки взяв? 

— Сказав в магазині, що мені потрібні найгучніші, аби розбудити одну сплячу красуню. Вони мені безкоштовно віддали. 

— М-м-м, красуню, — посміхається Валік. 

— А хто сказав, що я про тебе? — повертає йому усмішку Костя. — В тебе пʼять хвилин на підйом і душ, інакше залишишся без сніданку. 

З тим, як харчується Костя, це не найстрашніша погроза, але Валік все одно змушує себе піднятися з ліжка та плететься до ванної. Після швидкої інспекції перед дзеркалом стає ясно, що всі поранення вже остаточно загоїлися, не лишивши і сліду по собі. Ніби і не його вчора розкатали по стіні. Спогади про вчорашній день разом із тривогою починають хвилями накривати Валіка і він заходить в душ, намагаючись силою відтерти від шкіри ці почуття. Він подумає про це пізніше. Не можна тут розклеюватися — не перед світлим. Коли він виходить з душу, на столі його вже чекає порція чи то яєчні, чи то омлету і бутерброди. Костя сидить поруч, вже закінчивши свою порцію, та роздивляється щось у телефоні. 

— Серйозно? Знову бутерброди? — не приховує свого розчарування Валік, коли сідає за стіл.

— По-перше, — відриває погляд від телефону Костя, — це не бутерброди, а сендвічі. А по-друге, їсти тебе ніхто не змушує. Мені більше дістанеться. 

— Як ти взагалі живеш з таким харчуванням? — «і характером» хочеться додати Валіку, та Костя лише відмахується від нього і знову повертається до телефону. Валік все ж таки вирішує, що краще хоч якийсь сніданок, ніж взагалі ніякого і приймається за нещасні бутерброди.

— Що ти знаєш про це? — різко повертає телефон до нього Костя. Від фотографії на екрані і до цього слабкий апетит взагалі зникає. Валік відсуває від себе тарілку і відпиває трохи чаю, аби проковтнути шматок, що став посеред горла. 

— Я знаю, що це сталося після літніх канікул, — обережно починає він. 

Спогади короткими обривками повертаються до нього. На початку вересня загинув хлопчик — був збитий автівкою на пішохідному переході дорогою додому. Винуватця знайшли досить швидко — це був один з місцевих жителів. Проте про деталі особливо ніхто не розголошувався, та й Валік не цікавився. Усе, що він чув про цю історію, було від Льоші, який живе навпроти тієї дороги. 

— І все? — напружено перепитує Костя. 

— Так.

— А про це? — цього разу Валік обирає навіть не дивитися на фотографію і так здогадуючись, що він там побачить. 

— Якщо ти розраховуєш дізнатися від мене нові деталі, що допоможуть тобі розкрити це все, то ти не того питаєш. 

— Ти ж живеш поряд з цим а людьми! Ви всі знаєте одне одного, як тобі може бути так начхати! 

— З мене досить, — підводиться Валік. — Якщо ти погодився на мою допомогу, тільки аби мати більше можливості повчити мене тому, як правильно жити, я думаю варто зупинити це просто зараз, — не чекаючи на відповідь, він забирає свої речі та йде до дверей. 

— Я не намагаюся вчити тебе тому, як треба жити, — починає Костя підійшовши до нього. Валік, що нахилився аби зав’язати шнурки на кросівках, лише хмикає на таку заяву. — Окей, можливо трохи намагаюсь. Я просто не можу зрозуміти, як можна бути таким байдужим. Ти був народжений для того, аби допомагати цим людям, а ти так просто відмахнувся від цього і обираєш просто ігнорувати проблеми…

— Ти нічого не знаєш ні про мене, ні про мої проблеми, ні про те, для чого я був народжений! —  зривається Валік, випрямляючись і зустрічаючись поглядом з Костею. —  Думаєш усе так просто? Кожен народжується із якоюсь місією і живе собі щасливенько виконуючи її? Думаєш, якби мені було місце серед світлих, я б покинув те життя? Обрав би ховатися, жити в постійному страху, що тебе знайдуть? Не мати можливості ніде побудувати своє життя, бо рано чи пізно все одно доведеться все облишити і переїжджати, аби ніхто не помітив, що за всі роки я не зістарився ні на секунду? 

Валік стільки років ховав в собі ці почуття, що зараз все це почало буквально виливатися з нього. 

— Окей, вибач. Я не знаю твоєї історії і намагатимусь більше не тиснути, — такої відповіді Валік точно не очікував почути. Вся його злість разом здувається. — Але мені треба від тебе вся інформація, яку ти знаєш. Може ти випадково щось бачив чи чув, може щось згадаєш. Загинуло п’ятеро людей і вчора ти ледь не став наступним. Ми засекли багато темної енергії у вашому місті, але визначити її джерело і досі не вдається. Все що ми знаємо — це що після кожної нової смерті вона розростається, ніби як зараза розповсюджуючись серед людей. Ми припускаємо, що так він помічає своїх наступних жертв, але поки нічого не можна сказати точно. 

— Чому ти розповідаєш мені це зараз?

— Я і так вже підставився, коли не доповів про тебе. Тож буде справедливо хоча б тримати тебе в курсі справ, аби ти не видав мене своєю дурістю, — пробує посміхнутися Костя. — А ще темний залишив на тобі слід своєї енергії, що робить тебе потенційною жертвою, тож ти маєш бути дуже пильним. Постійно знаходитися серед людей, ніяких більше прогулянок в ізольовані частини школи на самоті, ясно? І чорт забирай, якщо відчуєш бодай щось неладне, одразу дзвони мені. 

— Добре, — спалах злості вже минув і тепер Валіку стає соромно. Костя дійсно вчора врятував його життя. — Дякую тобі. Побачимось у школі. 

Костя нічого не відповідає, лише піджимає губи. Валік накидає куртку і виходить з квартири. Він швидко спускається сходами і штовхає вихідні двері з під’їзду. Очі застилають сльози і Валік кілька разів прокліпується, аби зрозуміти напрямок, в якому йому треба йти. 

Холодне ранкове повітря трохи очищує мозок і дорогою додому він намагається зрозуміти, як опинився у такій дупі. Буквально пару днів назад все ще було добре. Ніхто з безсмертних і гадки не мав про його існування, а тепер за два дні про нього дізнався і світлий, і, можливо, темний. І хоч Костя і не здав його поки, що заважає йому це зробити в будь-який момент? Навряд чи він так цінує їхню домовленість, та й взагалі ще досі невідомо, чому він так швидко змінив свою думку і погодився на його допомогу. 

А темний? Чи зрозумів він вчора, що напав на світлого, і якщо так, то робив це сплановано, чи це було простим співпадінням? Він усіх цих питань і від нерозуміння, що йому робити далі, голова йде обертом. На автоматі Валік заходить додому, перевдягається з Костіних речей в свої, бере потрібні підручники і виходить назад на двір.

Від ранкового сонця не залишилося і сліду — знову починає накрапати дощ, що перетворюється на справжній ливень, поки Валік доходить до школи. Він підозрює, що вигляд у нього напевно не краще пожовклого листа, який прибило до асфальту дощем. На виході із роздягальні він зіштовхується з Льошею і в цей момент частинки пазлу в його голові складаються. Льоша був свідком кількох смертей. А вчора ввечері Льоша був єдиним, хто був у школі, крім нього і Даші. А якщо він і є темним? 

Згораючи від нетерпіння поділитися своєю здогадкою із Костею, Валік заходить до класу, аби дізнатися розклад чергування на сьогодні. Тяжко зітхає, коли бачить, що його поставили на їдальню: цілий день носити тарілки, прибирати та слухати крики молодших дітей — саме те, чого б йому зараз хотілося. Ще тяжче Валік зітхає, коли бачить, що з ним також чергуватиме Льоша і ще двоє хлопців з їхнього класу. Але з іншого боку можливо він так зможе перевірити свої підозри. Тільки як це зробити? Доторкнувшись він викриє також і себе. А без дотику не знатиме напевне, тільки спостерігати за поведінкою Льоші і сподіватися, що він себе якось сам викриє.  

Занурений у ці роздуми, Валік заходить до їдальні. Льоша і Женя вже на місці, не вистачає лише Дані, який потім доєднується до них. Отримавши настанови від шкільних кухарів, вони починають розставляти посуд, накладати їжу та розливати напої. Валік не уявляє як може викрити себе Льоша, наливаючи у склянки якусь бурду, що віддалено нагадує какао, тому вирішує не витріщатися зайвий раз і зосереджується на тому, аби розкласти виделки. 

Через кілька годин носіння тарілок та спроб не зійти з розуму від галасу і криків дітей, Валік вирішує, що за п’ятнадцять хвилин без нього ніхто не помре з голоду, і йде шукати Костю, який сьогодні має чергувати на другому поверсі. Його біляве волосся знаходиться в натовпі дітей дуже швидко, але замість того, аби слідкувати за порядком у коридорах, Костя зосереджено копирсається у своєму телефоні. І хто б ще що казав про обов’язки. 

— Милий фартушок, — підмічає Костя, коли Валік підходить ближче. 

— Дякую, — Валік оглядає цей вицвілий чи то від років, чи то від своєї тяжкої долі зелений фартух у рожеву квіточку. 

— Як чергування проходить? — цікавиться Костя, не відкладаючи телефон. 

— Явно не так продуктивно як у тебе, — Валік сідає поруч з ним. 

— Якийсь хлопчик назвав мене зумером, я вирішив загуглити що це таке, але ні чорта не зрозумів, — виправдовується він. 

— О-о, це тобі ще пощастило, зазвичай діти зараз просто посилають тебе одразу, навіть не слухаючи, коли ти намагаєшся зробити їм зауваження, — веселиться Валік. 

— Я не уявляю, що буде з цього покоління, ніякої поваги до старших — награно бідкається Костя. — Ти тут по справі чи просто скучив за мною?

— У мене є теорія, — відразу переходить до справи Валік. За ці два дні він вже схоже навчився пропускати повз вуха Костін сарказм. 

— Що ці діти насправді не люди, а маленькі чортенята? — задумливо каже Костя, спостерігаючи за дітьми. — Я теж так думаю, як інакше пояснити звідки вони беруть сили, щоб так носитися по коридорах з самого ранку. 

— Що вони ще поки не витрачають ці сили на усвідомлення безглуздості і безсенсовності нашого життя? — пропонує Валік. 

— Можливо. Так що за теорія? — переводить на нього погляд Костя. 

— Мені здається темним може бути Льоша, — говорячи це Валік рефлекторно приглушує голос, хоча в такому гомоні їх навряд чи хтось почує. 

— З чого ти це взяв? — скептично цікавиться Костя. 

— Вчора коли ми закінчували чергування школа вже була практично порожня, залишалися ми з Дашею і Льоша, що чекав на неї. 

— Я теж там був, — виправляє його Костя.  

— Окей, ще ти, — погоджується Валік. — Але я не думаю, що ти насправді темний, який вирішив спочатку ледь не вбити мене, а потім пошкодував і притяг до себе додому. 

— Я це до того, що ти не можеш знати, хто ще залишився в школі в той час. Це міг бути будь-хто. Те, що Льоша був там в цей час не робить його автоматично підозрюваним. 

— Але він пов’язаний і з попередніми жертвами! — обурюється Валік. — Ти сам читав все. 

— Це нічого не значить, — байдуже знизує плечима Костя. 

— Ти хоча б перевіряв його своїм датчиком? — після цих слів Костя зміряє його таким поглядом, ніби Валік щойно не те що під сумнів поставив його компетенцію світлого, а як мінімум зізнався в тому, що топить котят щоранку перед школою. 

— Він датчиків у цій справі немає жодного сенсу, — з неохотою ділиться він. — Вони не вказують пальцем на темних, лише фіксують рівні енергії. А як я вже казав, у вас половина вашого клятого міста вкриті нею. Звісно, це трохи звужує коло підозрюваних, але це все одно половина міста. 

— Ясно. Але ти не думаєш, що з Льошею все одно забагато співпадінь? — не здається Валік. 

— Єдине що я думаю, так це те, що тобі треба пропрацювати свою закоханість у Дашу, а не обвішувати клеймом вбивць кожного, хто до неї доторкнеться, — відрізає Костя. 

— Дякую дуже за пораду, — сердито відповідає Валік і піднімається, щоб повернутися назад до їдальні. Брудні тарілки все таки кращі компаньйони ніж цей світлий. На що він сподівався? Що Костя за один день різко змінить своє ставлення до нього і почне рахуватися з його думками? 

— Зачекай, — окликає його Костя і, порівнявшись, кладе руку йому на плече. — Я теж до їдальні, ми з хлопцями якраз домовлялися пообідати сьогодні разом. 

— З якими хлопцями? — Валік смикає плечем, аби скинути звідти руку Кості. 

— З Романом, Андрієм і Миколою. 

— Коли ти встиг вже познайомитися з ними? — Валіку рік тому знадобилося не менше двох тижнів, щоб хоч якось почати вливатися в шкільне життя тут. Звісно ж цьому світлому все вдалося за один день.

— Ми вчора чергували разом, вони видалися мені класними — з почуттям гумору, не те що ти, — Костя посміхається та знову повертає руку на плече Валіка. — Та і більше знайомств у цій справі точно не завадить, — вони заходять до їдальні і Валік вже розвертається аби пройти на кухню, коли Костя тягне його за плече назад. 

— Стій, — каже він і продовжує тягнути Валіка за собою в сторону столика, за яким сидять хлопці. Серед компанії Валік помічає також Дашу і Льошу. — Ходімо пообідаєш з нами. 

— Я не впевнений, що це гарна ідея, — хмуриться Валік. 

— Чому? Вони тобі не подобаються? — зупиняється Костя, так і не відпускаючи його бідне плече. — Як на мене дуже милі. 

— Ні, я просто не голодний, — бреше Валік, намагаючись уникнути його погляду.

— Ну тоді просто посидиш з нами, — не здається Костя. 

Валік тяжко зітхає і все таки йде за ним. Минулого року він був частиною цієї компанії, доки не з’явився Льоша і Валік не став третім зайвим. Чи сьомим зайвим, чи яким там, але зайвий раз знаходитися біля Даші і спостерігати за їхнім з Льошею щастям він не хотів. 

— О-о, Валюша, — радісно протягує Микола, коли його бачить, — нарешті ти пообідаєш з нами. Ми тобі місце теж залишили. 

— Дякую, — посміхається Валік і сідає за стіл. Костя вмощується поруч з ним. 

— То шо ви думаєте, вистачить нам одного літру чи брати більше? — продовжує якусь розмову Роман. 

— Якщо взяти більше, більший ризик що нас спалять, — відповідає йому Андрій. 

— Ви про що? — намагається зрозуміти Валік. Після фірмового сніданку Кості його шлунок вже схоже почав перетравлювати сам себе і тепер Валік шкодує, що не взяв собі нічого поїсти. 

— Ти ж пам’ятаєш про поїздку на природу, яку нам обіцяли на цих канікулах? — питає Андрій і продовжує після того, як Валік киває. — Ед Вікторович роздобув десь на всіх палатки, тож тепер поїздку планують продовжити на ще один день з ночівлею. 

Ед Вікторович — це одночасно і математик, і ніщо інакше як подарунок долі їхній школі в одному обличчі. Молодий, неодружений, з почуттям гумору і сповнений завзяття до будь-якої справи, за яку береться. Не дивно, що організацію поїздки доручили йому. 

— Ого, а як це погодили? — двадцять підлітків, ліс, ніч і палатки — Валіку дуже слабо віриться, що це не викликало ніякого занепокоєння ні у адміністрації, ні у батьків. 

— Ти ж знаєш Еда Вікторовича, він і з дияволом домовиться, якщо захоче, — каже Роман. 

— То ти поїдеш з нами? — питає в нього Микола. — Буде класно, Ромчик гітару візьме. 

Валік мимоволі переводить погляд на Дашу, на секунду їхні очі зустрічаються, але вона одразу опускає погляд на тарілку з пюре. Взагалі він не збирався нікуди їхати, але там буде Льоша і хто знає, що може статися серед лісу вночі. Хоч Валік останнім часом майже і не спілкується з цією компанією, вони все ж таки його друзі і він не може допустити, аби вони постраждали в цій всій історії. 

— Так, звісно поїду, — повертаючи погляд назад до Миколи відповідає він. — Тільки ще не встиг дозвіл від батьків принести, треба завтра не забути, — не забути підробити його, як і всі документи, за якими він вступав.  

— О-о-о, чудово, — щиро радіє Микола. 

— Буде ахуєнно, тільки треба розібратися з випивкою пошвидше, щоб мій брат купив, — нагадує Роман. — Валік, Костя, на вас скільки брати? 

— Я не пью, — відповідає Костя. Невже він думає, що з такою такою дієтою відмова від алкоголю його якось врятує?

— На мене теж багато не розраховуйте, — каже Валік. 

— Бля ну ви заїбете, щас як завжди всі кажуть багато не брать, потім не вистачить і винен буде хто? Як завжди Роман.

— Да нахера нам багато? Це ж природа, там і так класно буде, — відповідає Роману Андрій. 

— Андрій правий, — погоджується Валік. — Я б краще взяв якихось маршмеллоу щоб на вогні посмажити з печивом. 

— О-о-о, так, треба записать, бо забудем, — підхоплює Микола. 

— Ще сосисок тоді треба і якоїсь картоплі може, її теж можна запекти, — пропонує Даша. 

— Окей, тоді складемо список і поділимо просто потім на всіх, щоб простіше було, — підсумовує Андрій. — Зараз давайте збиратися, дзвоник скоро буде. 

Валік повертається назад до чергування сподіваючись, що на природі йому хоч трохи вдасться відволіктися від усього, що сталося і провітрити голову.