Павутинник

Звук будильника, що розбудив Пітера, змусив хлопця невдоволено простогнати. Здавалося лише кілька хвилин тому його голова торкнулася подушки, після чергового патруля, як уже дзвенів будильник, який повідомляв про те, що йому час на пари до Колумбійського коледжу. Зітхнувши, шатен невдоволено підвівся з ліжка, не розплющуючи очей і по пам’яті прямуючи у ванну – щоб привести себе в порядок і оцінити ту шкоду, яку він завдав у черговому патрулі.
-Просто красень, – подивившись на себе в ростове дзеркало, після прохолодного душа, що розбудив сонний розум, промовив Пітер. Піджаре тіло, з рельєфним пресом прикрашали безліч синців і невеликих подряпин – наслідки його останньої бійки з “Рейдерами”, бандитським угрупованням, що тероризувала західні райони Нижнього Манхеттена. Вночі це були глибокі порізи і величезні синці на всю ліву частину спини і бік – незважаючи на павуче чуття, він все ж таки пропустив удар битої від одного виродка, за що й поплатився згодом. – Гаразд, треба поквапитися, бо розглядаю себе в дзеркало, наче баба… Хех, ЕмДжей напевно б мене вбила за таке порівняння.
Сумно посміхнувшись, хлопець бережно одягнувся, щоб не потривожити бік, і зітхнувши, пішов на кухню. Подивившись на календар, що висів на дверцятах холодильника, Пітер усміхнувся – минуло вже півтора роки, як Стрейдж виконав прохання Пітера, і використавши ритуал, стер усі спогади людей про таку особистість як Пітер Бенджамін Паркер, не залишивши їх ні в кого. Втім самому шатену здавалося, що маг просто закинув його в паралельну реальність, тому що тут був свій Людина-Павук, щоправда звали його Біла Вдова і на думку більшості він був дівчиною.
“Нічна пожежа на складах “Оулслі і Сини” опустила вартість акцій компанії на тридцять відсотків”, – голос Джей Джона Джеймсона, який розповідав про ситуацію в місті, був сповнений невдоволення та гніву. Втім, Пітер і не сумнівався в тому, що чоловік просто переживає за своє місто, своєрідним чином звичайно ж, але все-таки. – “Причини пожежі поки що невідомі, але, за попередніми даними, спалахнули бочки з небезпечними хімікатами”.
-Варто потім подзвонити Френку, – зітхнувши, сказав Пітер, який приблизно уявляв собі, що сталося на тому складі. Навряд чи Філін став зберігати небезпечні хімікати на складі, що був у межах міста – порушувати закон у такій відкритій формі він ніколи б не став. Це було не в його стилі та правилах, якими кримінальний авторитет слідував беззастережно.
Швидко поївши щільний сніданок, який був необхідний його організму, Пітер закинув зошити і підручники в рюкзак. Запізнюватися на пари бажання було мало, а з огляду на те, що цього разу лекції вів сам професор Коннорс, то й смерті подібно. Док дуже не любив цього, вважаючи це крайнім ступенем неповаги до його праці, згодом нагадуючи недбалим студентам цю подію до кінця курсу.
“Чорт, не встигаю”, подивившись на годинник, що стоїть поряд з ліжком, сказав Пітер, і ненадовго задумавшись, вилетів з квартири в костюмі Павутинника, прагнучи швидше дістатися головного кампусу Колумбійського коледжу. Час їзди автобусом був близько півгодини, в той час як на павутинні Пітер діставався за п’ять-сім хвилин пролітаючи між висотками та спостерігаючи за вулицями міста зверху вниз.

– Ну що ж, ви встигли хвилину в хвилину, містер Паркер, – дивлячись юнака, який підійшов до лекційної зали одночасно з ним, сказав Курт Коннорс. Колишній військовий медик, який вирішив податись у викладання та дослідження після втрати руки, Курт Коннорс був нічним кошмаром як для Пітера, так і для 120 студентів, які навчалися на факультеті біомедичної інженерії – вимогливий, суворий, не пробачаючий помилок. Він вимагав як знати те, що потрібно за програмою, та ще й набагато більше – основи надання першої допомоги, фізіологія людини (більш розширена версія анатомії людини), психологія (хоча один курс вони мали пройти) і багато іншого. З іншого боку, він був опорою і підтримкою для всіх своїх студентів, не тільки вимагаючи, а й допомагаючи, захищаючи, наставляючи… – Сходіть поки що за кавою, я дозволяю… бо на вас страшно дивитися, містере Паркер.
-Та сер, – кивнувши, сказав Пітер, – вам американо? Або цього разу віддасте перевагу доппіо з вершками?
-Американо, – трохи піднявши куточок губ, сказав чоловік, – я з дому прибув, так що не так сильно втомився, як вам здається. А ось ви явно ночували не вдома… можливо, вам варто поговорити зі своєю дівчиною, щоб вона не так сильно вичавлювала з вас… соки?
-Ми поговоримо, – усміхнувшись, хлопець швидко пішов у бік кафетерію. Він досі не розумів, чому містер Коннорс вважав, що вся його втома викликана стосунками. Втім, це і не дуже цікавило Пітера, оскільки таке прикриття досить непогано допомагало маскувати його діяльність як Ткача. Те, що в цій реальності було дещо більше героїв, що захищали Нью-Йорк, додавало Пітеру впевненості в майбутньому – Сирвіголова, Джессіка Джонс, Каратель, Силач, Залізний Кулак, Біла. Останні, до речі, взяли під свою протекцію Квінс і працювали виключно в парі, під патронажем Тоні Старка як молоде покоління Мстителів.

Удар, блок, ухилитися і підстрибнути. Підскочити під незграбне, занадто широкий замах, фіксуючи руку і підбити лікоть вгору, ламаючи кінцівку. З силою схопити за обличчя, впечатуючи голову в стінку і спричинити втрату свідомості. Повернутись і застрибнути нагору, оцінити ситуацію…
З того часу, коли підліток рятував кішок з дерев, допомагав бабусям перейти дорогу і зупиняв крадіїв велосипедів минуло багато часу. Зараз Паркер був більш впевненим у собі, займаючись менш приємними справами – наркоторгівлею, виловом рекетерів та торговців зброєю. А ще колекцією компромату на чиновників та копів, які допомагали бандитам звільнитися з обіймів феміди. І нехай противники були все такими ж, неповороткими, але здебільшого вони носили з собою ножі, більшість яких могла порвати новий костюм Спайді, а деякі навіть вогнепал.
Звук пострілу, визначити того, хто вирішив залучити копів та схопити його павутинням. Не дивлячись на те, що павутину досі доводилося варити з підручних засобів, вона приносила приємні сюрпризи. Наприклад, зараз це була клейка, липка субстанція, що заклеївши рот жертві, змусила її задихатися без можливості вдихнути повітря. І поки парочка ідіотів, що стояли поруч, намагалася врятувати нікчемного колегу, Пітер зайнявся рештою – переломи, струси і забиття, якими їх нагородив Спайді, були не такими вже і небезпечними. Незважаючи на зняті дорослішанням рожеві окуляри, вбивати Паркер не хотів – навіть той, кого намагалися врятувати від павутиння, мав вижити.
-І хто ж тут такий розумний, що вирішив вкотре напасти на моїх хлопців? – подивившись на шатена, прихованого під червоно-синім костюмом, запитав бандит, що підійшов до місця сутички. Високий, з поголеними скронями і татуюванням у вигляді змії, що обплітала його з правого скроні до лівого передпліччя, Сміттярщик Дерек був тим ще виродком, що не гребував нічим – рекет і проституція, торгівля зброєю, наркотиками, людьми… Кажуть, що так само був пов’язаний з Тріадою, але підтвердження цього Пітер поки що не знайшов. – Ти і є той клоун, що б’є моїх хлопців?
-Павутинник, – тихо сказав Спайді, уважно дивлячись на боса банди, що стоїть поряд зі своїми шістками. Всі вони були озброєні IMI Uzi, орієнтованими на хлопця, і готовими виригнути з шести стовбурів свинцевий дощ.
-Ха! Це що, ти на кшталт родич Білої Вдови? – поцікавився Дерек, посміхнувшись. Втім костюм Пітера, на відміну від нинішнього протеже Старка був все ж таки іншим – основним кольором був темно-синій, практично чорний, з величезним червоним павуком на грудях, який частково нагадував череп. Втім і сама маска тепер не мала яскраво-виражених лінз, лише червоні лінії “павучих лап”, котрі говорили, де знаходилися затемнені лінзи. – Костюм схожий, та й як каже братва, ти схожий з нею за здібностями.
-Ні, – спокійно відповів Пітер, який зовсім не хотів бути схожим на вищезгадану особу. Вони не перетиналися – Біла Вдова була іншою, такою яким би міг бути Пітер при подальшому розвитку відносин з Тоні, за його допомогою та протекції, і це викликало глухий біль. Перші місяці. Так що початковий костюм змінився, ставши хай і схожим на той, який використовувала павучиха, але іншим … – Може ти все ж сам віддаси докази проти себе копам, до того як я зламаю тобі руки-ноги?
-Смієшся? – здивовано глянувши на хлопця, який лише схилив голову набік, розглядаючи супротивника з-під чорних лінз, розреготався Дерек. – Прикінчіть його хлопці! Цей мішок із лайном має вирушити на дно лагуни сьогодні вночі!
-Ідіоти, – похитавши головою, Пітер ледь ухилився від перших пострілів узі, розуміючи, що ті прошибуть його наскрізь. Втім, марнувати час не варто, і швидко забравшись на найближчий дах, хлопець відразу почав позбавлятися тих, хто чекав його там. Озброєні битами та обрізками труб, вони хоч і становили велику загрозу для хлопця, але все ще поступалися йому у швидкості та силі.
Уворот, піднирнути під руку і зламати коліно, змушуючи супротивника вити. Ухилитися від удару ззаду, про який заволало чуття, а потім різким поштовхом всього тіла, повалити супротивника і зламати йому ніс. “Здається, помер” – відсторонено подумав Спайді, розуміючи, що для переживань часу немає. Думати про це, ригати біля раковини і посипати голову попелом він буде пізніше, а зараз юнак діяв на автоматі, виводячи супротивника з ладу будь-яким доступним йому способом. Очищати вулиці Манхеттена було справою складною, неприємною і страшенно небезпечною – це було нудно, але необхідно. І тих, хто займався подібним було не так вже й багато, порівняно з тими, хто йшов у банди, і як одного разу сказав його новий знайомий з Пекельної Кухні – комусь треба виносити сміття, адже інакше місто перетворитися на смердючий чан із помиями. . Саме завдяки Сорвіголові і стиль бою хлопця змінився – з героя, який намагався вивести супротивника своєю мовою, він став мовчазною немезидою, розуміючи, що за голосом його легко впізнати – адже П’ятниця справді всюдисуща.
-А ти не поганий, – дивлячись на фрика, що зумів розкидати більшу частину його банди, яку він встиг зібрати для зустрічі з костюмованим мудаком, що ліз у його справи, промовив Дерек. Прибитий до стіни катаної, і звідки його ідіоти мають таку зброю, він стежив за тим, як його противник перевіряє кількість загиблих. Надавати першу допомогу цим покидькам суспільства Паркер не надто хотів, але й опускатися до їхнього рівня, вбивати… такого бажання у хлопця також не було. – Може станеш моїм підлеглим, га? Адже далеко підеш, хлопче…
-Не цікавить, – фиркнув, промовив Ткач, підходячи до пришпиляного бандита. – Хто твій бос? Я знаю, що ваші розбірки з Псами не більше ніж ширма… Хто вами командує?
-Іди ти, – фиркнув, промовив Дерек, але різкий удар по розсіченій нозі, яку абияк перебинтував сам Ткач, змусила його заволати. – Чорт би тебе забрав, виродок костюмований! Що так хочеться бути схожим на цю чорно-білу сучку?
-Невірна відповідь, – зітхнувши, Пітер знову вдарив пришпиляного бандита, знову змушуючи його кричати. Це зовсім не подобалося хлопцеві, знущатися, допитувати, катувати… але тільки так він міг дізнатися потрібну відповідь. На жаль магічної “сироватки правди” у нього не було, чому Паркеру доводилося діяти грубішими методами. – Мені зробити новий поріз на тобі? І вдарити по ньому?
-Урод, – сплюнувши, тільки й промовив Дерек. Не те щоб чоловік боявся болю, але те, з якою методичністю та акуратністю Ткач завдав ударів, перемежовуючи порізи та синці, змусило чоловіка здригнутися. – Чорт би тебе забрав, я все розповім, тільки не бий…
-Отже? – дивлячись на людину, яка була не в найкращому стані, Пітер лише зітхнув. Хлопець уже давно помітив, що після клацання він став жорсткішим, що досить сильно лякало його – деякі емоції і почуття ніби притуплювалися в необхідний момент, нападаючи на хлопця в ті моменти, коли напруга йшла. – Я все ще чекаю на твої слова, Дереку… Тільки відразу попереджаю, не варто мені розповідати про О’Кінлі, я взагалі не впевнений, що цей гондон може створити таку розгалужену мережу угруповань, враховуючи його розумові здібності.
-Я точно не знаю, на кого працює цей ірландець, – сплюнувши кров, промовив чоловік. Після слів Ткача щодо продажного копа, згадувати його як головний бос розхотілося, але й найголовнішого чоловіка не знав. – Бачив кілька разів, як цей придурок спілкувався з такими ж щурами, як і він сам… ось тільки не знаю, хто з них головніший…
-Імена, Дерек, – дивлячись на чоловіка, промовив Пітер. Затримуватися тут довше, ніж необхідно, йому не хотілося.
– Чарльз Баррі з шостої ділянки, Ед Дуейн з дев’ятнадцятої, Роберт О`Берн з тридцять другої, Дункан Робб з сімдесят дев’ятої і Дункан Робб з п’ятдесят третьої, – прикриваючи очі, сказав Дерек. – Кажуть керує ними Сашко Роллінгз із першої ділянки, але доказів немає.
-Тримай телефон, виклич собі та своїм пацанам швидку, ну чи іншу допомогу, – витягнувши мобільник з найближчої кишені, і вкладаючи його в руку Сміттяра, сказав Ткач. – І перш ніж знову вийдеш на вулиці, задумайся над тим, що я знову можу прийти до вас.
-А не піти б тобі, ублюдок? – тільки й почув Пітер, перш ніж залишити дах старого складу.