Павза

Лишилося тільки спакувати речі. Чого більше в цій поїздці «треба» чи «хочу» — не знаю. Уже так давно живу як «треба» та «мушу», що й не пам’ятаю як це «хотіти».

Я втомився.

Ходжу квартирою, поміж чотирьох стін. Думки лиш про те, як я б повернутися додому. Але ж я вдома. Моя шафа, мій стіл та омріяні колись французькі вікна. Тепер я їх ненавиджу: вони, наче розплющені очі Города, підглядають за мною.

Дивлюся вниз, а життя біжить ніби й повз. Але достатньо кинути оком на телефон і ось воно вже мчить і кричить на мене сповіщеннями із соцмереж.

Чуже існування у всьому: три стільці за столом, двоспальне ліжко, шість однакових склянок. Я не можу залишитися наодинці. Куди не глянь — всюди люди. Кожного дня, десятки, сотні, тисячі істот наді мною, піді мною, за мною.

Інколи, заздрю планетам вони мають свої орбіти і якщо їх шляхи перетинаються, то вони зникають назавжди.

Колишня пішла й не залишила по собі сліду: була лише супутником. І тепер, напевно, обертається навколо іншого. Здавалося без неї можу побути наодинці. Але ні. Люди сунуть на мене з усіх сторін. Сни й ті наповнені ними: без лиця та імені.

Як хочеться потонути в безодні та ніколи не відкривати очі.

Мабуть, вона відчула це й наказала приїхати.

Вона ж мати. Вона може.

* * *

Маска на обличчі, що з необхідності перетворилася на звичку, не приховує смороду людського стада. Від їх криків, сміху та зайвих слів не сховатися. Вони хвилями накривають мене в метро, я задихаюсь, глухну, але замість тиші чую гул металу.

Таксі, потяг, літак, автобус — усе однакове: залізна труба мчить по заданому маршруту, а з нею і я.

Проїжджаю містом, де виріс. Щупальця цивілізації дотягнулися й сюди: замість старих хатин однакові хмарочоси, протоптані стежки залили бетоном. Здається, якщо прибрати вивіски, то й не зрозумієш де ти у світі — чи то на околиці Парижу, Мілану чи тут у себе вдома. Не привезеш сюди когось і не скажеш: ось моя школа, моя вулиця, мій двір.

Я їду все далі, дороги стають вужчими. Оселі починають тонути в зеленому морі дерев. Здається, ніби з кожним кілометром природа забирає своє з цупких лап города.

Надвечір заходжу до дідової хати. Стіни віддають тепло зібране із сонця за день. Вечеря моя проста: якесь печиво та чай.

Нарешті, я вдома.

Лежу. Дихаю. Простирадла пахнуть старою шафою.

Слухаю. З відчиненого вікна шелестить листя, гавкають собаки. З великої кімнати цокає годинник. Але, крім того, не має фонового шуму. Так тихо, що чути бій серця.

Дивлюся. Темно. Напевно, місяць сховався за хмарами.

Ось він спокій, ось він сон без сновидінь.

* * *

Розплющую очі від сонячного проміння. Бачу синє небо за капроновим тюлем. Вигоріла фіранка колихається від легкого вітру. І на душі так радісно, що аж хочеться сміятися.

Вибігаю в білизні на подвір’я. І як у дитинстві мчуся росою до шовковиці, їм її брудну, зриваючи фіолетові, аж чорні ягоди, сік тече по руках. Шукаю червоні порічки: ні не їсти — вони ще зелені, а щоби змити ягоду.

Вмиваю обличчя та ноги в бочці дощовою водою. Одягаюся у вихідний одяг, беру велосипед, на якому ще їздив мій дід: облізлий та із сідлом, положення якого ніяк не змінити. І взявши смугасту торбину з дрібними грошима їду в гості до матері.

ЇЇ могила в кращому стані, ніж я очікував. Все прибрано. Поруч лежать зів’ялі білі троянди. Занадто примітні для сільського кладовища. Батько навідує її? А як же його нова коханка. Не вже їх шлюб для нього щось та значив. Посміхаюсь.

Спалюю справжні гроші. Що та сотня юаней, якщо я був тут востаннє три роки тому.

Мамо, я тут. Ти мене кликала і я прийшов.

***

 Дорогою назад до мене причепився доберман. Такий само занадто для цих місць, як і білі троянди. Додому ми прийшли разом. Так само разом і пообідали.

Пішли вдвох у місцеву крамницю. Від землі парувало так, що ноги спітніли аж до колін.

У магазині так само душно, як і на вулиці. Стоїть черга з розпечених до жару облич. Знов цей гомін. Знов вони лізуть до мене, пожирають очима, роздивляються кожну волосину.

… Замазала плаття, до вечора ходитимеш так… Чули хто повернувся з Кореї… Правильно, не треба було… Серіали… Зрадник… Ви бачили, яка там любов… Та холодного попила й горло болить… Та знов так впала, що всі ноги сині… Який молодий та вродливий… Передай сестрі хай походить біля дому старого Чжаня.

Добре, що продавчиня швидко повернулася й наспіх почала обслуговувати клієнтів. Я купив трохи цукерок і спитав про власника добермана. Швидше за все він виявився не тутешнім, бо ніхто й не чув, щоб у когось була така чистопородна собака.

– Попитай у сусідньому селі.- кинули мені вслід.

* * *

Я течу ніби річка серед степу, прохолодний вітер омиває моє обличчя. Цвіркуни почали вечірні співи. Пес бігає навколо по колу, з його висунутого язика капає слина.

Навкруги ні партії, ні політики, ні комерції, лише рисові поля й горобці-іноземці.

Дихається так радісно і вільно, як буває після дня сродної праці. Від знемоги паморочиться в голові, але ноги несуть мене вперед по пухкій землі назустріч Красі.

Як гарно лягло світло на гілку.

Клац.

У краплині роси відбилася заграва.

Клац.

Громобій у сутінках обернувся на духа лісу з розлогими руками-вітами.

Клац.

Прозорий місяць зійшов.

Клац.

Собака смикнеться в зарості, залишаючи сліди пригнутої зелені.

Клац?

Я помчу за ним із незакритим об’єктивом фотоапарата. Моє взуття заплутається в траві і я босоніж переслідуватиму цього пса. Він зупиниться на вершині пагорба. Щось обнюхає і зникне повністю в заростях. Наздожену й побачу «зірку» — молодого хлопця з розкинутими в сторони кінцівками та накрите картузом обличчя. Доберман лежить поруч, ніжно пригортаючись до нього.

Клац.

Юнак у ту ж секунду схоплюється, відкидає кепку та хапає мене руками за плечі. Дивлюся на його обличчя: рот зжатий від злоби, щока смикається підіймаючи куточок губи, брови насуплені, але в очах страх. Втекти не вийде, занадто сильно тримає та й сил нема. Треба перепросити, сам винен, не можна фотографувати людей без дозволу, ще від злоби зламає фотоапарат.

Вклонитися не вийде, почати просити вибачення — не подіє. Тому я йду ва-банк і усміхаюся на все обличчя. Так щоби до ямочок та зморшок біля очей. На щастя, його руки слабнуть, хлопець відводить погляд та відпускає мене.

— Як ти мене знайшов? Слідкував за мною із самого Лояну? Видали фото… я просто приїхав навідати родичів і не хочу для них проблем.

— Що? Я Сяо Чжань — графічний дизайнер із Чунцінь і зробив їх для себе. Звісно я видалю, якщо ти так хочеш. Вибач я не мав тебе фотографувати без дозволу. Ти так був схожий на морську зірку в цьому трав’яному морі, що я не стримався.

— Ти не журналіст?

— Ні, я навіть фото для газет не продавав ніколи.

Ван Ї Бо якщо раніше був червоним, то тепер колір його обличчя став еталоном комуністичного прапора.

— Вибач, я напевно забагато про себе думав і через дурний збіг наїхав на тебе.

— Не розумію про що ти.

— Я Ван Ї Бо, і нещодавно дебютував у к-поп гурті, але після закону про заборону халю, я як істинний патріот повернувся додому.

— Чув щось таке. Перестав цікавитися індустрією розваг останні декілька років. Хоча мої університетські друзі вмовили піти мене на прослуховування талант-шоу, так що може мене покажуть по ТБ.

— І що ти там робив?

Сяо Чжань повернувся навколо своєї осі, і заспівав:

City of stars

Are you shining just for me?

City of stars

There’s so much that I can’t see

Who knows?

I felt it from the first embrace I shared with you

Ван Ї Бо продовжив низьким голосом:

That now our dreams may finally come true

— Ніколи не чув, щоби цю фразу так низько співали. Відразу уявив тебе в жовтій сукні й танцювальних туфлях.

— Це було в іншій сцені й може це звучатиме дивно, але в мене дійсно є танцювальні туфлі, не із собою правда. Я можу показати їх виступ, заодно відведемо це телятко. Уже три дні шукаю його, всюди обходив.

— Дивно, я питав у людей у селі — вони нічого не сказали.

— Я їм не подобаюся. Червоною фарбою облили тітчин паркан сьогодні.

— Через кар’єру в Кореї?

— Скоріш за все.

— А вмієш як Траволта в Бріаліні?

— Хоч танцювальну практику Twice.

* * *

Це «Ми» з’явилися швидко. Ван Ї Бо був надмірно відкритим у своїй зацікавленості до мене. Погляди та дотики – очевидними. Кожен його рух не мав ніякого іншого трактування окрім – я тебе зваблюю.

Я намагаюся уникати неприємностей для нас обох, тому не з’являюся з ним в оточенні інших людей. Це марно, бо всі його розмови зводяться до: “А я вам розповідав про мого нового Ґеґе”, “Це Сяо Чжань і він неймовірно талановитий фотограф”, “А ви бачили, тітоньки, якій мій Ґе красивий”. Він не помічає, як після його слів  шок на обличчях змінюється на відразу.

Ван Ї Бо занадто молодий, занадто наївний і занадто закоханий.

Декілька ночей з уроками танців і він стискає мене у своїх обіймах. Мої груди важко здіймаються від передчуття близькості. Він тремтить, кожен мускул напружений настільки, що Ван Ї Бо видається відлитою статуєю. Я протягую його до себе і міцно втискаюсь у тверде тіло. Декілька несвідомих рухів пахом і він здригається в судомі, розслабляється і глухо стогне, намагаючись сховати обличчя в моєму плечі.  Підіймає на мене свої мокрі очі, невже думає, що посміюся над ним, мені що шістнадцять. Поки не надумав зайвого беру обличчя в долоні, цілую – відповідає ніяково і невміло. Так ніби… Чому ніби? Це і є  його перший поцілунок.

Моє дихання перебивається від невластивого для мене почуття повного володіння.  Невже такий прекрасний і талановитий він тільки мій і нічий більше. Відстороняюсь на декілька міліметрів, шепчу: “Бо-ді, ми можемо зупинитися…  на сьогодні”.

“Ні, я хочу все і відразу”,- Ван Ї Бо хапає мене за талію і тягне до ліжка. Як важко відмовити юному і гарячому серцю, яке так жадає твоєї любові.

Живу сьогоднішнім днем, не думаю яким таким буде моє завтра. Але я такий щасливий, що хочеться кричати на увесь світ. Я можу дивитися як вранці промені сонця грають із його волоссям. І, неймовірне, можу протягнути свою руку й повторити їх рухи.

Він наче той колосок, що гойдається від вітру. Озивається на кожен подих природи.

Колись Всесвіт був розміром із піщинку й ми були єдині.

Після Великого Вибуху стали однією зіркою й міцно притискалися один до одного. Мільярди років оберталися навколо центру Галактики. Згодом зірка погасла, застигла, і наші частинки розлетілися.

Декілька разів ми перетиналися у віках. Наші історії були сумними й радісними, щасливими та трагічними. Але я завжди впізнавав його. Завжди знаходив. Завжди любив.

* * *

Ми зустрілися на ниві — я і та жінка з крамниці. Це був той рідкісний момент – коли був не з Ван Ї Бо. Зазвичай ми розходилися в надвечірню годину і знаходили втіху в один одному вже коли багряні зорі рушали у путь по Чумацькому Шляху.

Не знаю кого вона в мені впізнала. Але говорила зі мною так ніби ми старі знайомі. Я не тікав і не зупиняв її. Слухав про її таке далеке і чуже горе.

“Пізно вийшла заміж… Він думав я терпітиму коханку… Забрали під варту… Не був розлучений до того як і на мені женився… Сидітиме два роки… Ось і говорять, що я двічі обманута дурепа”

Навіть в сутінках можна розгледіти, що її негарне обличчя осунулося, здавалося ліва щока опала, а права брова застигла в здивованій гримасі. Її опухлі від роботи руки норовили витерти очі з яких безупинну лилися сльози.

Після того як вона трохи заспокоюється – її голос хоч перестає нагадувати скиглення пораненого звіра. Починає говорити про нас: “Ще коли ви приїхали нічого хорошого від вас не ждали: один забув про синівську шанобливість (могилу матері), а інший обміняв батьківщину на потанцьовки. А потім почули, як малий танцівник говорить про тебе. Такий гул піднявся. Але яка різниця, ви нетутешні, скоро і так поїдете.”

“Запиши цей номер, це моя подруга, вона волонтерить в центрі для жінок, що опинилися в різних складних ситуаціях. Зателефонуй, вона допоможе”.

Відчуваю як над нею – осоромленою сільською продавчинею та мною – закоханого в юнака чоловіка нависає залізна рука Города. Її тінь тепер не видається зловісною, скоріше втішає нас надією, що в її байдужості – наш порятунок.

Город знов забирає мене до себе, манить обіцянками про шанс на краще майбутнє.

* * *

Подивився на це горе й розумієш, як багато маєш. Можливо для когось заможного квартирка на п’ятдесят квадратів  та старенькій фіат — це ніщо. Але для нас вихідців із народу це більше ніж мали декілька поколінь.

Але я не настільки простий: у мене є амбіції, мрії, я можу поїхати звідси, забрати його, привести у свої дім і сховати від цілого світу. У своєму маленькому раю, де будемо тільки ми вдвох.

Звісно він захоче іншого — діяти, досягати, йти вперед. Я рушу за ним й помчу вгору щоби відстояти право жити як мені хочеться.

І ми обов’язково знову будемо разом — уже в Пекіні. Обов’язково у квартирі з французькими вікнами та двома місцями для паркування: для авто та мотоциклу.