« Очі не брешуть.»

«Очі не брешуть. Все клевета – слова, жести, дії, але тільки не очі»

             Океан Ельзи- Обійми.

        Моменти — Схожа & Марний.

Спокійна ніч лишила приємний слід на сонному місті, забираючи всі страхи й хвилювання. Світанок не спішив наставати, лише красиво розмальовував вже світле небо: голубе змішувалось з жовтим, утворюючи захоплюючий пейзаж.

Птахи стурбовано підіймаються в небеса, так, аби над хмарами; вони наче щось відчувають. Недарма, в народі говорять — птахи показники погоди й близького дня.

Темні пасма комфортно лежать на чолі, не мішаючи юному хлопцю бачити далекі сновидіння. Свої руки він розташував на чужому торсі, безтурботним диханням лишаючи теплий слід на шкірі. Бомґю прижимається сильніше до міцної спини, ногою зачіпаючи чужу стопу. Вмостившись знову добріше, юнак міцно спить.

Теплота від ковдри замінюється сонячними променями, що перетворюють кімнату на дивовижне місце, освітлюючи всі стоячі предмети.

Вчорашній день видався важким, й відсипатись після нього: найкраща насолода, особливо з коханою людиною поруч. Потріпані нерви від нещодавніх екзаменів затуляються коханням Йонджуна, який так впевнено постійно говорить слова підтримки, помагаючи в складну мить. Це та підтримка, котра проявляється без слів, в тяжкі мовчазні дні, коли сил не хватає навіть на життя.

Затишне безмов’я в компанії рідної людини — те, що дає життєвої енергії, і наповнює натхненням. Сам Джун також страждає інколи від набридливих університетських завдань, але його порятунком стає Бомґю, такий світлий та щирий.

Тіло відгукується подякою, за те, що хазяїн нарешті відпочиває на м’якому ліжку, м‘язи перестають напружуватись; блаженний ранок помалу настає. Здавалось наче чарівна казка, з безкрайнім щастям.

Різкий звук.

                 Вибух.

                     Сигнал тривоги.

Йонджун можливо занадто різко підіймається, але його це не так сильно турбує. Такий вибух не вперше, рефлекси вже пристосувались до реаліїв сьогодення.

Життя під час війни ніколи не стане казкою, навіть поганою.

Жити з постійними тривогами — доведення себе до границі світів.

Старший швидко крутить головою по сторонах, перевіряючи, чи не прилетіло поряд: звук був дуже точним, ніби ракета приземлилась за кілька метрів від них.

Йонджун різко приказує собі зняти паніку, поки не пізно, його турбує тільки одне. Бомґю. Його коханий.

Думки замінюють одна одну, по сіючи хаос в голові, й прибрати його достатньо важко. Повертаючись, він глядить на красиве лице, тільки от моторошний страх проноситься в очах напроти, розділяючи те саме почуття, Джун накриває в тендітних обіймах тремтяче тіло.

Страшно. Страшно. Страшно.

Бомґю притискається дужче, ковтаючи повітря, а непрохані сльози зриваються зі зажмурених повік. Паніка стає одним цілим з переживанням, посилюючи неприємний ефект мурахів. Серце планує перебити всі наявні ребра: не витримуючи такого навантаження.

Горло стискається невидим кругом, доступ до повітря наче втрачається. Він боїться втратити, те, що має, боїться померти. Але гірше, якщо старший поринить у світ мертвих. Бомґю губиться в чужих, заспокійливих дотиках.

Грудина так здіймається у молодшого Чхве, що Джун думає: в чужій душі сидить пташка свободи, котра проситься на волю. Йонджун сам відчуває, як мерзотні мурашки пробігають по спині, чуючи ще один вибух: в слід, якого Ґю здригнувся.

Їм потрібно пережити цей день, обов‘язково, але смерть ніби стоїть поруч з дверима, любляче очікуючи на юнаків. Десь на вулиці пролунала повторно сирена, сповіщаючи початок нової битви, через яку проллється дужче крові. Не тільки ворогів, а й наших сміливих героїв.

— Бомі, я поруч, знай це. Нам треба піти в коридор, будь ласка, підводься…

Шепотіння біля вуха, спасає Бомґю від глибоко моря думок. Йонджун ніжно торкається його волосся, й притискає ближче, хоча куди ще сильніше. Джун хоче укрити Ґю від будь-чого, так, щоб той не боявся нічого, щоб міг жити спокійно, але на жаль життя не завжди дає нам те, чого ми просимо.

Реальність у кривавій війні показує всі людські страхи, всіх продажних шкур, та наскільки знецінювалось поняття «життя» у суспільства. Мерзотно на душі від однієї згадки про війну, але вона щораз нагадує про себе, і не в найкращому світлі.

Вікна небезпечно вібрують, скло віддає легким тріском — ось це поганий знак. Йонджун миттєво підводиться на ноги, спиною ставши до вікон: у разі чого укрити своїм тілом Бомґю. Ґю відчуває безмірний страх, який перетікає в сльози, юнак стискає у своїх худих руках ковдру, тягне на себе, й швидко накриває нею старшого.

Міцно взявши коханого за долонь, з‘єднавши пальці, хлопці прямують в коридор. Осідаючи на підлогу, яка ще дужче вібрує, Бомі з криком закриває очі: оглушений звуком вибитого вікна.

Йонджун ковтає тяжкий ком у горлі, притискаючи молодшого ближче, руками накриває чужу голову, закриваючи вуха. Бомґю заповзає на коліна Джуна, охоплюючи тремтячими пальцями білосніжну сорочку старшого.

Вітер завиває смертельні серенади, розносячи пилюку по всій хаті, лишає крижаний дотик. Від стрімкого розуміння, що «їх завтра» може не настати, сльози біжать по ніжним ланітам. Можливо, це останній кавовий погляд коханих очей.

Ймовірно, їхня доля була написана, якимось поетом, чому ж їх спіткає стільки страждань? Але здаватися не час, в них все ще буде попереду. Вони обов‘язково поїдуть на Одеське море, ще раз пірнути в солону до чортиків воду, з неспокійними хвилями. Такими, що зараз бушують в їхніх душах, не знайшовши свого берега, хвилі б‘ються одна об одну, створюючи передсмертний шторм.

Бомґю гірко всміхається, кладучи долонь до чужого-рідного серця, піднімаючи щасливий погляд. Він ловить, ті стуки серця, не тільки свого.

Сльози новим градом опалюють червоні ланіти, придаючи якогось нездорового рум‘янцю, завжди блідому Ґю.

— Джун-і, якщо це останній наш момент, я хочу сказати, наскільки обожнюю: твій сміх, твої жарти, твій поганий настрій, твоє ім‘я, ці сильні руки, котрі, щоразу ловлять мене. Твої сяючі очі, що горять зірками… Твій голос, вмілий в мить заспокоїти. Твої дотики, що приносять море задоволення… Знаєш, я кохав, лише раз, і це був ти. Йонджун, якщо розділяти смерть, то лишень з тобою.

— ковтаючи біль разом з тривогою, Бомґю заривається пальцями в волосся Джуна, відчуваючи, як його пригортають ближче, до грудної клітки.

Хлопчина піддається ласкам, таким необхідним зараз, тіло ще досі тремтить. Повіки злипаються від води, картинка стає чітка, й з рота виривається подих дивування. Глянувши на лице, що навпроти, по пухких щоках стікає кришталь, Йонджун підтискає губи, йому боляче. Так само як і Ґю.

Шум відходить на задній план, поки вони глядять в улюблені очі, розглядаючи там своє умиротворення. Джун ловить чужі вуста, даруючий один із самих ніжних поцілунків, пальцями обхоплюючи обличчя.

Прикривши очі, з яких продовжують капати сльози, юнаки розділяють одне дихання на двох, одні й ті самі переживання. В цей поцілунок Бомґю вкладає все своє кохання, котре словами, творами, поезіями не описати; вкладає все те, що горить в юному серці. Йонджун відчуває солоний присмак сліз на чужих вустах, і лагідно проводить язиком.

Опустивши одну руку, молодший скріплює їх руки разом. Розірвавши поцілунок, юнаки прижались чолами один до одного, закохуючись лишень дужче.

Ймовірно вони надто молоді для смерті, але коли Пані Долю це хвилювало?

Смерть чатує на кожного, й лише чекає здобного моменту для останнього удару. Кожен бореться з нею по різному, і падати в її обійми не сильно хочеться.

Закутавшись сильніше в ковдру, Ґю заривається носом у плече старшого, істерика впевнено повертається на свої законні території. Йому не потрібно чути якихось слів, на кшталт кохання від Йонджуна, він сам все прекрасно знає та бачить.

— сонце, ми повинні пережити ще один жахливий день. Коли-небудь ми зустрінемо знову гарний світанок, без тривог та страху. Ми знову будемо вільні, потрібно лише це пережити… Знаєш, не думав, що буду разом з тобою розділяти тепло, біль, щастя; ти ж пам‘ятаєш, як ми познайомились?

— Джун мягко говорить, намагаючись відволікти своє яскраве сонце. Можливо згадати минуле не так уже і погано? Особливо в такий важкий момент.

Старший прагне заспокоїти своє кохання, не в змозі довго дивитись на такий болючий вираз обличчя.

Бомґю не відриваючись від плеча старшого, промовляє:

— звісно пам‘ятаю. Це тоді, коли Хюка завів нас в ботанічний сад, де ми не очікували один одного зустріти, тим більше наші сварки весь коледж й сьогоднішній університет знав. — в промові чутно посмішку, від якої в душі Йонджуна розквітають бутони квітів.

Він сам занурюється в теплі спогади їхнього знайомства. Бомґю і Йонджуна знали, як самого галасливого дуета ворогів, котрі й ворогами не були. Просто в якийсь момент їм стали весело від постійних спорів, несерйозних конфліктів, жартівливих погроз, й змагань.

Джун був на курс старший, та й це не зупиняло Ґю, щоразу бігати до того в аудиторію; вони обіцяли прибити один одного кожен день, хоча на ділі відчували надто ніжні почуття. Гризлись гірше котів, обзивались, однак в обіду іншого не давали. Йонджун, ядовито, у своєму стилі захищав Бомґю від старших курсів, які уявили себе богами, а Ґю відганяв агресивних собак від Джуна.

Старший миттю закохався в незнайомця із музичного корпусу, котрий в їх першу зустріч був одягнений, неначе молода рок-зірка з 80-х. Йонджун досі чітко пам‘ятає той чудовий образ Бомґю.

Довге волосся в малеті, яке прикрашало унікальні азіатські риси обличчя, зверху накинута шкіряна куртка, з різнобарвними написами. А під курткою бежева сорочка, акуратно заправлена. На довгих і струнких ногах темно-сині джинси, а цепочка на поясі закінчила такий інтересний образ.

Тоді Ґю йшов разом з Каєм в аудиторію, й випадково вдарив ліктем Йонджун, молодший Чхве вибачився, але натомість гукнув: «потрібно дивитись куди йдеш», після того, і почались дивні суперечки. В їдальні серед обіду, під час сумісних пропускань лекцій на старих сходах, руйнування тиші в коридорі — завжди було чутно цей дивакуватий дует Чхве. Сказати, чесно вони обоє були доволі пізнавальні в універі, з чого і пішли гарячі плітки. Але з кожним разом людям все більше було інтересно наглядати за ними.

З часом суперечки не зникли, але хлопці почали проводили більше часу в компанії один одного. Наодинці вони перестали робити драму, й розводити стільки театру, це чітко помітили їх теперішні друзі, котрі були завжди поруч.

Субін та Кай перші почали сперечатися, коли дует Чхве одружиться, чим дуже смішили Техьона. Він єдиний, хто ніяк не влазив у чуже особисте життя, а ось «жуйки» постійно вимагали подробиць від Бомґю чи Йонджун про їх прогулянки.

Не відразу, але поступово Ґю почав відчувати неабиякі почуття до старшого, спочатку спихав, це на зацікавленість в характері Йонджуна, а лише пізніше коли серце надто виривалось з грудей при фліртуванні, він зізнався сам собі. Що кохає Йонджуна.

Їх початок стосунків припав на холодну зиму, саме тоді коли обоє катались на ковзанах.

Першим признався Джун, дуже тихо й ніжно сказавши це на вухо Бомґю, а брюнет від неочікуваності слів мало не рухнув на лід, однак чужі руки його міцно втримали. Так і почались їх міражні театри ненависті, й палаюче кохання в стінах спальні.

Щоразу душі юнаків прив‘язувались сильніше одна до одної, лишаючи невидиму червону нитку між ними. Щоразу тіло відкликалось неймовірним задоволенням, коли чужі-кохані вуста по шкірі слідували. За галасливими криками, слідувало комфортне безмов‘я в компанії рідної людини, й слів не знадобилось.

Йонджун помалу повертається у сувору реальність, де серце не знаходить спокою, поки молодший тремтить. Всі ті спогади їхнього сумісного життя пролітають перед очима, викликаючи гіркі сльози.

Джун притискається губами до маківки Бомґю, і лунає в тишині медова мелодія, текст який відбитий на їх серцях. Пісня, яка грала, коли вони хотіли згадати танець, перший їх сумісний танець серед погано освіченої квартири. Лишень пара жовтих ламп, котрі дарували не земну атмосферу.

— стану зоряним небом на твоїм горизонті…

— Йонджун солодко проспівує ці дорогоцінні слова, прикриваючи повіки, й насолоджуючись чужим теплом. Таким потрібним і цінним.

Бомґю тихо гукає у відповідь, та все-таки своїм чарівливим хриплим голосом продовжує партію Джуна.

— ти зберігай ці моменти…

Очі здіймаються, погляди знову застигають один в одному, і час перестає плести так швидко. Все навколо з вдихом завмирає, терпкий аромат Ґю змішується з чарівним солодким Йонджуна. Легені наповнюються цим сумісним запахом, а серце коханням.

Безмірним, не злічити його словами, репліками, діями, лишень поглядами, очима. Бо очі ніколи не збрехають. Вони покажуть все, як є, та ймовірно більше.

Йонджун охоплює своїми долонями чужі тендітні вилиці, улюблені риси лиця, котрі відпечатались на підкірці розуму. В німоті стає все зрозумілим, доторкання набуває сенсу, ще й не аби якого.

Ці моменти, залишили отруйний слід, який виліковує своєю отрутою. Біль, що колихає душу, однак така потрібна.

Звук відбою тривоги розрізає завмерле повітря, проковзує серед людей, простору. Долітає до серця, і дарує блаженне заспокоєння.

Бомґю сміливо посміхається, відчуваючи, як неприємно поколюють ланіти, де засохли стежки страждань. Йому байдуже, головне: вони пережили ще один важкий етап життя. Звісно, це повториться, але Бомґю не любить заглядати поперед долі, в майбутнє, йому хватає теперішнього. Де вони з Йонджуном рука в руку слідують за спокійним життям.

Виплутатись з затишних обіймів немає наснаги, тому молодший щокою знову ластиться до рідної грудної клітки Джуна, прикриваючи зі спокоєм повіки.

Старший же у відповідь не проти посидіти ще так, не знати, чи всі ворожі цілі були збиті, й сирена часто лунає у друге. Збитий режим сну забирає своє, заколисуючи юнаків теплим вітерцем. В обіймах один одного набагато надійніше.

І зацвіте мак на тріщинами покритій землі, сльози пролиті стануть чистими джерелами, а пам‘ять про героїв буде передаватись через покоління.