Очі на спині

Олексій вражено видихнув, втупившись поглядом кудись у вікно тимчасової бази і від того — не зі скла, абияк збудоване, де безжальною зливою йшов дощ.

— Я ніколи не думав, що тобі стільки довелось пережити. Я про твої подвиги чув, але, бляха…

Артем дивився на нього з-під вій своїм моторошним, неприсутнім поглядом.

— Та ладно тобі, — відмахнувся, — Краще скажи мені, як це — мати у доступі стільки відпадних дівчат, а опинитись в ліжку у хлопця?

Олексій засміявся.

— А я винен, що ти виявився найвідпаднішою з них?

Погляд Артема знову посвітлішав.

— Льош.

— Ну що?

Усміхнені очі зустрілись.

— Ідіот.

Багаття не поралось зі своїм завданням, але у сутінках, все ж, можна було розгледіти ямочки на обличчі Льоші. Артем знічено підпалив цигарку, посунувшись на стільці. Мимоволі повернувся поглядом до Олексія, що так і сперся потилицею у край стола, сидячи на голій підлозі й обійнявши Артема за ноги. Коли їм випаде шанс знову побачитись?

Намагаючись утекти від варіантів відповіді, він потягнув Льошу на себе й сам трохи нахилився, аби поцілувати. Наче це нормально, знову почав:

— Ходять слухи, що Чорні — ті, хто вціліли після кінця світу, але не приєдналися до нас. Мовляв, якийсь у них ген був, що підсобив мутації, яка, в свою чергу, перетворила людей на… це.

Як би часто він з ними не зустрічався, Артему складно не здригатися перед їхнім образом. Льоша незграбно схопив його за руку, відчувши це. Допомогло так собі, проте Артем цінував ці ненав’язливі жести підтримки. Сам знав, як важко з ними іноді буває.

— Таке собі покарання від Бога.

— Нам чи їм?

Артем знизав плечима.

— І ти в це віриш?

Він однобоко всміхнувся. Але в наступну мить задумався.

— Не знаю. Враховуюч їхні трюки зі свідомістю, яка притаманна лише людям разом із вмінням її змінювати, і те, як вони на нас схожі тілобудовою… Але я не про це.

Він важко зітхнув. Влаштувавши долоню на маківці Льоші, ненавмисне пригадав, чим вони займались до того, як він вирішив вилити душу про свої стосунки з Чорними.

Розповів те, що раніше не розповідав, дещо не розповів, бо воно ніяк не хотіло ставати доречним, скільки разів не намагався. Як, наприклад, те, що саме сталося на вежі й чому після неї все здавалося величезною помилкою. Не хотів змушувати Льошу переживати, але загалом поділився переживаннями.

На тлі всього цього, нестримно хотілося знову переспати. Відчути одне одного шкірою до шкіри, спробувати все, що тільки можна, поки не пізно, ще разочок гаряче видихнути у напружену шию. Лякало, що у голові Артема тіло Олексія нерозривно йшло поряд із довгими, безнадійними розмовами.

Повернувшись до реальності, він продовжив:

— Неважливо, чому саме зі мною вони встановили зв’язок. Я не думаю, що я єдиний. Проблема в тому, що ми досі не знаємо, звідки вони походять. Сама їхня природа нам невідома. Тому наш мозок так прагне їх відштовхнути. Бо все невідоме — небезпечне.

— То може ми з ними цей… Як там Хан казав? “Несумісні”? — навмання відповів Олексій. Очевидно, його не дуже цікавили теорії і припущення, тому він не мав що путнього сказати, але зазвичай якраз і виявлявся правим через свою простоту.

— Ага, точно. Якби тільки ми могли мислити поза межами своїх можливостей…

— Та ні, я про те, що у нас, виходить, не було вибору. Тут або ми їх, або вони нас.

Артем похитав головою, але нічого не сказав. Покрутив у руках цигарку, відклав. Потягнувся за вимикачем настільної лампи, не натиснув. Врешті взявся за старі записи, вдаючи, ніби читає, але мозок відмовлявся складати букви до купи. Точніше, купи були, але сенсу з них — нуль.

Нікому з них не хотілося порушувати тишу. Це означало б, що вони не проти одне одного відпустити. Звісно, рано чи пізно це довелося б зробити. Питання лише в тому, хто зробить це першим.

Хотілося б Артему думати, що ним буде Льоша. Але Олексій зайшов здалеку:

— Може не підеш?

Помовчав трохи, вагаючись, оцінив свій голос на рівень відчаю. Забив, потягнувся до талії Артема і продовжив вже наполегливіше:

— Навіщо тобі перевіряти мертве місто? І без того ясно, що ніяких ліків там не збереглося. А якщо вони там є, то недостатньо.

Артем не знав, що відповісти. Можливо, просто не був готовий. Можливо, не хотів, щоб тепло, що пройшлося тілом, зникало. Але Олексій вимагав, не відводячи вбивчого погляду.

— Якщо не буде Ані, не буде мене.

Довелося докласти багато зусиль, аби витиснути з себе ці слова. Так само багато, як Олексію на те, аби їх переварити. Він навіть відсунувся від Артема, наче близький контакт впливав на його здатність об’єктивно мислити.

— Розумію, — однаково спокійно відповів. Збрехав, але яка різниця? — Я просто… Просто враження, наче я…

І більше нічого. Не було що більше говорити. Артему закортіло змитися.

— Вона мене любить.

Останнє виправдання, перш ніж він піде.

Артем ще кілька разів озирнувся на незатишну кімнату, на очі Льоші, що раптом заблищали, й без прощань вийшов на поверхню. Не в буквальному сенсі — вона знаходилась на одному рівні з приміщенням, просто Олексій завжди вмів повернути відчуттями додому.

От Артем і почувався так, як тоді, коли вперше залишив Метро: з високою вірогідністю, йому загрожувала смерть. І так само він гадки не мав, що чекає його далі. Так само відчував на спині очі, — нехай лише одну пару — що пильно слідкували за ним, чи то забороняючи розчарувати, чи то силкуючись не рухатись, щоб не підірватися і не побігти за ним. Паршиве відчуття. Усе паршиве.

Але він не зупинився.