Очі Джека

Рідкі краплі дощу сором’язливо стукотіли по мертвих бетонних дахах. Вітерець змушував голі гілки дерев легко пританцьовувати, але це лише підступний план природи, бо як тільки ступиш крок на вулицю, під одежу одразу забереться холодний вологий дух осені. Зараз на вулиці майже нікого не зустрінеш, тільки покинуте вщухле листя гуляє тротуарами. Осінь – пора самотності. Але і в цьому є якась своя безмежна краса. Затишна меланхолія, можливість вкритися від морозних сонетів природи під великою ковдрою, знаходити серед печалі радість та добрі спогади. Саме з так про осінь думав чорний кіт. Великі жовті оченятка дивилися на вкриті вечірнім смутком вулички з якимось нехитрим розумінням. Ніби цей кіт знав світ до краєчку, ще й більше. А може, так воно і було?

Крихітні лапки ступали нечутно, м’яко. Кіт бродив по підвіконню. Доволі необачно залишати вікна відкритими в таку погоду, хіба ні? Наврядчи чорний кіт колись задумувався про це, бо він не має домівки. Сонце вже потонуло за обрієм сірих висоток, тільки нахабні промені все чіплялися за небо, рвали його буденну сірість на шмаття яскравих барв. І до вугільно-чорного хутра дотяглися. Під червоним сяйвом закату кіт зловісно мерехтів. Ніби всередині маленького створіння сам Диявол створив собі засідку. Моторошно та приголомшливо. Але то все лише ілюзія. 

Тварина насолоджувалася останнім світлом сонця на підвіконні якоїсь людської кімнати на сьомому поверсі. Історії невідомо, як він опинився так високо, але точно не дивом і не випадковістю. Ідилія могла тривати ще довго, якби гострий котячий слух не вловив високі тремтливі нотки страху всередині квартири. Дитина плаче. Навіть в вечірній напівтемряві янтарні очі побачили гори іграшок, полички з всілякими дрібницями, підручники на столі та незастелену різнокольорову постіль. Дитяча кімната. Тим часом плач ставав гучнішим. Більше не думаючи, кіт легко стрибнув з підвіконня всередину. В носі одразу зачаїлися аромати солодощів та чистої постільної білизни, звідкілясь також летів до болі знайомий запах гарбузів та воскових свічок. Незваний гість пройшов вглиб квартири. Вона здалася би найзвичайнішою, яких сотні в подібних будинках, але було дещо, що робило її приємніше, не такою сірою. Прикраси до хелловіну. Кіт зачаровано роздивлявся муляж павутиння з маленькими павучками, паперових привидів, приклеєних до стін та дверей, гірлянди, що сяяли помаранчевим та чорними кольорами. Все було чудово, але головного атрибуту гість так і не побачив. Ліхтарик Джека. Чорний кіт дуже любив їх, вони навіювали легку ностальгію. Але незмінним залишалося те, що їх не було видно, але звідки тоді запах?

Нарешті, пройшовши коридор хелловінських спогадів, чорна хмарка присіла у дверей кухні. Звідси лунав жалісний плач. Кіт злегка нахилив вугільну голову набік, спостерігаючи. 

– Мила, чому ти не даєш мені зробити ліхтарі? – Жінка сиділа навприсядки перед ще зовсім юною дівчинкою.  Трохи позаду спритний погляд тварини побачив розбитий гарбуз. Звідси й запах.

Ковтаючи в’язку слину, та ледве дихаючи від ридань, дитина промовила до жінки:

– Вони страшні, мамо. Вони дивляться на мене! Я не хочу святкувати це жахіття, я боюся…

Матір виглядала дуже розчарованою, але все одно пригорнула дитину до себе, щоб та заспокоїлася. Чорний гість спостерігав за ідилією, і відчував важіль в грудях. Діти часто страшаться того, чого не розуміють, і тих, хто не схожий на них самих. Це прикро, але має свій простецький сенс. Ридання вщухли, серцебиття повернулося до звичайного ритму, дівчинка просто обіймала маму, бо вважала ту своїм захистом, відчувала її тепло. Але сама жінка була невесела. Вона чекала на це свято, розраховувала провести його весело.

Чорний кіт захотів допомогти. 

Голова стала прямо, мініатюрні груди розправилися, вугільне хутро ніби підхоплювали крихітні пориви вітру. Жовті очі замерехтіли смарагдами та незвіданою силою.

“Ти не боїшся. Ми твої друзі, дитино. Проведи цей хелловін добре.”

Дівча невпевнено відсторонилося від маминого плеча, великі карі очі загубленим поглядом роздивлялися двірний проєм позаду, але від загадкового гостя з нічним хутром залишився тільки помах хвостом. 

– Що там таке, люба?

– Я бачила там… – тоненький голос стих на декілька секунд, поки його хазяйка обмірковувала, чи казати мамі про дивне створіння, що пішло декілька секунд тому. Чорний кіт сказав їй не боятися, і вона чогось не боїться… Значить, не збрехав?

Дівчинка все ж не розповіла мамі про бархатний котячий голос, тільки запропонувала зробити Ліхтарики Джека з трохи менших гарбузів. Щоб вони не були такими лячними. Почувши це, мати розквіла в посмішці. Для них хелловін був врятований.

Чорний кіт граційно перестрибав з шибки на шибку, повітря під лапами щільнішало, ставало відчутним, матеріальним. Він щиро радів, що позбавив дитину такого непотрібного страху. Великі очі сяяли сонцем. Це, очевидно, був незвичайний кіт. Він мав безліч імен, стільки ж і уявлень. Слава його серед людей колись була не дуже втішною, але те вже минуло. 

Сім поверхів залишилися позаду, і як тільки м’які лапи торкнулися ще вологого місцями асфальту, хутро здибилося, очі заіскрилися всіми існуючими і неіснуючими кольорами, простір затягнувся сірою димкою, і замість чарівного кота на ноги підвівся чарівний парубок. Це був Пак Сонхва, більш відомий серед примар та, колись, людей, як Чорний кіт Неро, затаврований на вічне життя серед людей за скоєні злочини свого минулого. Відьомський кіт, що покинув світ вічного хелловіну понад сто років тому. Але все це в минулому, тож зараз перед нами постав майже звичайний молодий чоловік двадцяти п’яти років в чорному плащі. 

Відкинувши з лиця вугільне волосся, що вже доволі відросло з моменту останньої стрижки, Сонхва неквапливо попрямував вулицею, слухаючи співи вітру та думаючи про щось своє. Смаглява шкіра вкрилася крапельками моросі, чоловік шмигнув носом. Навколо все ще було неприродньо пусто, але Сонхва було все одно. Він слухав непевне шурхотіння напівсонних дерев, а ті, в свою чергу, слухали його розмірене дихання. Природа колисала сама себе.

Це було 30 жовтня. Канун хелловіна та по сумісності неділя, тож Сонхва знав, куди прямує. Завжди на вихідних він приходив у це місце, непомітне та покинуте людьми, але це скоріше плюс, ніж мінус. Йти тут недовго, тому вже зовсім скоро перед очима постали широкі іржаві ворота. Це була стара закинута фабрика, де збиралася нечисть та плясала свої диявольські хороводи. Ну, такі казочки вигадували деякі люди, щоб застрашити своїх дітей. Насправді це було місце, де Сонхва зустрічався зі своїми друзями кожні вихідні. Притулок для відпочинку від людського життя. Ворота виявилися прочиненими, а з-за них вже з відстані двох метрів був чутен якийсь галас. Парубок мимоволі посміхнувся куточками губ. Плавно прошмигнувши всередину, Сонхва застав до болі рідну затишну картину: хаос голосів, що переривали одне одного, старі фарбричні лампи, що вже майже не працювали, свічки, розкидані речі… та два чоловіка, що, власне, і влаштували цей гармидер, бігали коло потертого диванчика у спробах схопити одне одного або втекти.

– Годі вже за мною бігати, я звісно привабливий але… – Низенький чоловік, що мав доволі незвичайний вигляд через купу браслетів та інших дрібничок, майже попався, але все ж спритно вислизнув в останню мить. 

– Я тебе зараз покусаю. – Важко дихаючи говорив його опонент, що мав майже білу шкіру та в цілому виглядав трохи хворобливо. 

– Ага, хай щастить. Таких проклять тобі насиплю, я ж не жадібний!

На невеликому диванчику в той час якимось дивом вмістилися ще чотири людини, що спостерігали за виставою, та кидали якісь недоречні фразочки. Сонхва вирішив нарешті втрутитися.

– Уйон, годі дражнити Сана. А то в ніч на хелловін реально вкусить.

Всі повернулися на голос новоприбулого, Сан та Уйон залишили свою “гру” без переможця та переможеного.

– Та ти шо! Він мене в будь-якому разі вкусить, а так хоча б весело. 

Сан розтягнувся в привабливій широкій посмішці, одночасно торкаючись язиком гострих іклів. Уйон цокнув та демонстративно закатив очі.

– Ну а що я зроблю, якщо відьомський присмак магії в твоїй людській крові так мене спокушає.

– Дідько, позбавте мої вуха цих залицянь, пікапери бісові… – Високий голос долинув з дивану. Мініатюрний чоловічок з чорно-білим волоссям та неприродно світлими райдужками дивився на картину, що розгорнулася, з іронією та трохи гидливо. Уйон зухвало посміхнувся, глянувши на друга.

– Диванним монстрам слова не давали, Хонджун. Сиди тихо.

Сан стиху засміявся, а очі Хонджуна кумедно округлилися від подиву. Ідилію знову перервав Сонхва.

– А де Мінґі? – Нехитрі математичні розрахунки підказали чоловікові, що з присутніх не вистачає одного. Повинно бути восьмеро.

– Та не знаю, ще не приходив. Та й годі з ним, а от щодо тебе, я чекаю цікаву розповідь. – Уйон хитренько зиркнув на Сонхва, тим самим викликаючи повне здивування у другого. Невинно плеснув чорними оченятами, Уйон пояснив. – Ти допоміг людський дитині сьогодні, як це мило.

Всі присутні одразу зосередили увагу на розмові, що набирала цікавих обертів. Сонхва звичайно не ліз до людей, тому така заява викликала у друзів щонайменше збентеження. Чоловік тяжко зітхнув.

– А ти вже і карти на мене розкидав?

-Ну а як. Мені ж було потрібно знати, де тебе носить так довго. – Уйон виглядав абсолютно незворушно, хоча фактично він безцеремонно вліз в особистий простір. Але Сонхва здається, було все одно, він лише злегка покачав головою та спокійно промовив:

-Наступного разу карти тобі сплутаю… Повинен ще я якомусь відьмаку звітувати про свої дії.

Уйон насупився та надув губи, імітуючи образу. Виходило в нього, доречі, не дуже. Сан, що стояв трохи позаду відьмака, запитливо підвів одну брову.

-Та досі вже сперечатися, Сонхва, розповідай. Всім цікаво. – Увага трійки, що стояла, звернулася до дивану. Голос подав височенний чоловік з блондинистим волоссям та блідою шкірою. Дивлячись на нього, було абсолютно незрозуміло, як він вміщається взагалі на цьому диванчику разом ще з трьома людьми. По праву руку від чоловіка якраз сидів(а скоріше тулився до краю) Хонджун. Сонхва знову зітхнув, дивлячись на округле фарфорове обличчя з блискучими великими очами. Юнхо зовсім не був схож на вампіра, але все ж був їм. Мав і зворотню сторону цієї немислимої простоти. Як і всі примари.

– Насправді нічого такого. Просто дівчинка, що боялася хелловіну. Вирішив допомогти. – Сонхва відчував себе незручно, ніби хвалився, геройствував. А він цього дуже не любив.

– Та ну як це “просто”. Давай побробиці, не будь жадібним!

Сонхва відмовився, Юнхо та Уйон старанно вмовляли його розповісти більше, Хонджун змусити всіх бути тихіше, а Сан сварив того за занудство. Знову здійнявся вихор голосів, в якому не було нічого неприроднього для цієї компанії. Але раптове гупання залізних воріт вмить затушило вогник перепалок. На фабрику зайшов майже такий же високий, як юнхо, чоловік з темно-сірим стриженим волоссям. Виглядав він, мʼяко кажучи, ніяк. Помʼятий одяг, кола під очима та абсолютно дикунська відлюдна поведінка. В Сонхва перехопило подих

– Мінґі ти… – Чоловік не міг дібрати слів, але Уйон його випередив, в раз стаючи серйознішим.

– Це через хелловін, так? Він же перевертень, це пройде опісля свята, хіба ні? Але видок в тебе реально не дуже. – Сан легенько пхнув Уйона в бік, щоб той трохи притримав язика, але чоловік лише кинув запитливий погляд на друга й знову повернувся до Мінґі.

Решті хлопців встали з дивану та підійшли ближче, щоб подивитися на стан друга, що був явно не дуже втішний. Мінґі навіть не говорив. Лише зрідка відривав чорняві очі від підлоги та крадькома зазирав в обличчя своїх опонентів. Весь час тримав долонями свої передпліччя, захищаючись від паніки. Хлопці дивилися на нього з розумінням та співчуттям, перевертні тяжче всього переносять хелловін. Сонхва обережно підштовхнув Мінґі до дивану, той невпевнено опустився. Всі друзі розсілися навколо: Сонхва та Юнхо на бильця дивану, Уйон, Сан та Хонджун на підлогу, ще пара залишилися стояти. Ніхто не хотів давити на перевертня, тому він сидів сам та розслаблявся. В оточенні надійних та розуміючих товаришів хелловінська хвороба відступала.

– Ну так… хто як хелловін збирається провести? – Вже без жартівливого запалу спитав Уйон. Мінґі злегка сіпнувся.

– Як завжди, певно. Хонджун буде спати весь день, Мінґі поїде за місто… Ви з Саном теж знайдете чим себе зайняти, так що…

– Знову заховаємося в темряві, запнемося по вуглах і будемо чекати світанку? Ніхто з нас цього не хоче…

В голосі Уйона кружляв вихор з безвихідді та розчарування. Він був єдиним, на кому хелловін не залишав пекельних слідів своїх вогняних рук. Сан, що сидів позаду відьмака, бережливо пестив його спину та плечі. Уйона це підбадьорювало, але все ж він не міг приховати тягучй сум в темно-кавових райдужках.

– Так, не хоче, але ми ті, хто є. Хелловіну для нас ніколи не буде. Просто подумай, що буде, якщо під час святкування Мінґі не зможе втримати контроль. Чи Йосан, він привід, виглядає і так як фарфорова лялька, а на хелловін ще й світиться, пропонуєш його такого вивести в люди? Це буде катастрофа.

Сонхва теж виглядав збентеженим та печальним. Він досі згадував часи, коли святкував хелловін разом зі своєю хазяйкою відьмою. Було весело ходити по нічному містечку й лякати необачних перехожих. Але ті часи давно минули, і так провести час все одно що закопати себе та свою, нарешті, відмиту репутацію. Важке мовчання усвідомлення висіло над головами наче Дамоклів меч. Сан продовжував торкатися спини Уйона, що явно поринув у роздуми, Юнхо невідривно пильнував стан Мінґі, Йосан та третій вампір в компанії – Чонхо, стояли трохи праворуч, спершись на подряпаний старий стіл. Привид спохмірнів і тримав голову опущеною, чого зовсім не скажеш про чоловіка поряд. Чонхо майже завжди виглядав байдуже, але насправді відчував багато. Так само і зараз, на нього також давила ця ситуація, але він виду не подавав.

Раптово видихнувши в тишу, Уйон підвівся й пройшовся до одного з фабричних стелажів. Як тільки яскраво-червона свічка опинилася в його руках, вогонь затанцював та заіскрився. Ніхто не втямив для чого вона, всі дивилися на друга очами по пʼять копійок, але Уйон незворушно пройшов на своє місце й поставив свічку перед собою.

– Якщо не можемо нормально відсвяткувати, то хоч попліткуємо та страшні історії порозповідаємо. Мерщій збирайтеся і сідайте по колу.

– Навколо свічки? – вперше за весь час невпевнено озвався Мінґі. Низький від природи голос був дуже хриплим та тихим. Чоловік хекнув та потер кадик.

– А що мені тут тобі багаття розпалити? Сідай, просто сідай. Атмосферу ми і самі зробимо.

Всі розгублено переглянулися одне з одним, та все ж сіли. Хоча більшість(всі, окрім Уйона) були скептично налаштовані щодо свічки в якості атмосферної частини хелловіна, але вечір все ж вийшов непоганим. Мінґі почувався набагато краще. Друзі багато сміялися та розповідали історії, кожен тоді подарував тій свічці свою посмішку. Ніхто так і не зрозумів, як стрілка годинника непомітно перескочила опівніч. Але все в цьому світі має всластивість вщухати, як непостійне полумʼя. Тихі розмови то лунали, то затихали. Йосан заснув, по-дитячому впустивши голову на плече Чонхо, що ледь відсахнувся, але все ж не захотів будити друга. Хонджун ліг просто на підлогу, хоча на той момент диван ще ніхто не зайняв. Сонхва був вимушений вкрити його плащем, бо совість катувала. Після недовгої перепалки Юнхо та Мінґі в дусі: “Ні, ти лягай… ні, краще ти”, спати на диван все ж ліг перевертень.

І який біс потягнув Сонхва сидіти далі біля цієї згаслої свічки, але він продовжував захоплено розповідати про хелловін і світ примар, згадуючи та тішачись ностальгією. Сан, Юнхо та Чонхо слухали жадібно, намагаючись вихопити з голови хоч якийсь спогад про те, що розповідав друг. Вампіри теж вихідці зі світу примар, але, зазвичай, живлення людською кровʼю притупляло памʼять. Чим більше пʼєш, тим дужче забуваєш. Уйон був неймовірно зацікавленим в усьому нечистому, тож вбирав все, що казав Сонхва, як губка. Сан іноді поглядав на нього мерехтливими очима й посміхався.

Сонхва розповідав історії, легенди та перекази, різні випадки з його минулого.

– … Ще колись серед людей гуляла легенда про очі Джека. Говорили, ніби в ніч з 31 на 1 можна побачити світ примар через очі Джека, виконавши перед цим 9 його бажань. Моя хазяйка завжди казала, що то маячня, але я чомусь запамʼятав. Здається, це було давніше, ніж я думаю…

Трохи усвідомши подану інформацію, сонний Уйон вскочив з плеча Сана, як ошпарений, і подивився на Сонхва таким поглядом, ніби вперше бачить.

– Що, правда?

Сонхва тяжко зітхнув й потер перенісся. Уйон звісно наївний, але ж не настільки. Але той не соромлячись продовжував дивитися на друга, як баран на нову браму.

– Уйон… це все дитячі казочки, ходімо спати вже. Ти втомився.

– Та ні, ні… послухайте, я ж правильно розумію, якщо ми попадемо в світ примар, то вся оця хелловінська хвороба пропаде, так? – Не чекаючи ніякої відповіді, чоловік повів далі. – Так, а значить що? Ми зможемо провести найкращий хелловін в житті…

Уйон виглядав майже божевільним, але Сан та Юнхо здається йому повірили. Чонхо як завжди мав байдужий погляд, але за розвитком подій спостерігав уважно. Сонхва закусив нижню губу й похитав головою, але теж на секунду задумався про вірогідність того, що сказав друг. Уйон помітив бентегу чоловіка та вирішив трохи надавити.

– Та годі тобі, Сонхва, просто подумай що ми втрачаємо, і що ми в результаті можемо отримати. Ти запамʼятав цю легенду, тому що відчуваєш в ній частку істини. Чорні коти ніколи не помиляються, ти сам казав. – Голос та погляд відьмака стали більш наполегливими. – Що, невже збрехав?

Сонхва ледь не вдавився повітрям від обурення. І як цей чортяка взагалі сміє сумніватися в правдивості його слів, та ще й в такий маніпуляційний спосіб. Позаду заворушився сплячий Хонджун, скидаючи з себе плащ. Сонхва натягнув тканину назад на друга та зітхнув, позбавляючи себе роздратування. Повернувся спокійним поглядом до серйозного Уйона.

– Я не брешу. Ніколи.

– От і не треба. Просто підемо виконаємо бажання Джека і проведемо нормальний хелловін хоч колись. Це ж наше свято!

– Ти не розумієш… Джек підступний, хитрий, бажання можуть бути простими та невинними. А можуть і не бути. – Сонхва багатозначно подивися в очі кожного свого слухача. – Тим паче деяким з нас буде дуже важко вийти на святкування, де купа людей та дітей, в канун хелловіна.

– Не думаю, що існує щось, з чим би ми не впоралися. Свято завжди потрибує своїх певних жертв. – Прагматично озвався Чонхо. Уйон та Сан підтримали його. Сонхва захотів провалитися крізь землю від безвиході.

– Так-так, а якщо ти боїшся за Мінґі, то просто впливай на його розум протягом нашого пошуку бажань. Це складно, але життя складне, заради винагороди треба долати труднощі. Тим паче ти сильний Чорний кіт, тож з цим також ніяких фатальних проблем, ну?

Сонхва зітхнув, розуміючи, що всі його аргументи згоріли в пух і прах. Чоловік кинув найдійливий погляд в бік Юнхо, що не був дуже активним в перепалці, але очі його казали самі за себе. Він теж був за свято. Ще трохи подумавши, Сонхва вирішив пустити все на самотік, та все ж спробувати цю авантюру. Він кивнув Уйону, в якого очі загорілися синім полумʼям від азарту. Вампіри теж були раді, навіть Чонхо оголив ікла в дивовижній посмішці, хоча не дуже любив так робити. 

Ще після невеликих переговорів всі нарешті вляглися спати. Юнхо майже впав на перевертня, але той і бровою не повів. Спав як мертвий. Сонхва, обернувшись котом, заліз під свій плащ та заснув десь поряд з Хонджуном. Тулитися до чоловіка кіт не дуже хотів, бо той завжди був холодний як мрець. Власне, ним він і був. Чонхо заснув сидячи, все ще з відчуттям химерного дотику привида на плечі. Уйон та Сан розташувалися на підлозі, обклавшись диванними подушками. Так і прийшов довгоочікуваний сон в місце, де чорти танцюють свої диявольскі танці. Або місце, де нарешті палав вогник надії.

***

Вечір на хелловін завжди був вкрит вуаллю потойбічності, якоюсь химерною магією. З домів, з дерев, з людських душ ніби споглядали безліч і безліч маленьких оченят. Пильнували, були поруч куди б не податися. За давніми людськими повірʼями, на хелловін з потойбіччя поверталися всі померлі. І дивилисяся, дивилися, дивилися… Рідко коли втручалися в перебіг життя тих, чиє серце ще не заклякло в смертній судомі. Але існували й ті, хто вийшов колись з потойбіччя, а назад – зась. Це примари. Народжені в темряві. Пак Сонхва був Чорним котом, якого колись рудокоса відьма призвала на службу зі світу примар. Кім Хонджун був небіжчиком, що народився вдруге під землею та повернувся в людський світ. Кан Йосан був тим, кому не судилося народитися наяву, тож він був народжений привидом. Чон Юнхо, Чхве Сан та Чхве Чонхо були тими, кого привела до людської землі жага крові. Дух вовка Сон Мінґі знайшов свій притулок в земній тварині. І тільки Чон Уйон, народжений та вихований в людському світі, не був примарою, але його душу вже давно до останньої крихти зжерла спокуса чорної магії потойбіччя. І вони були не єдиними “особливими” в цьому світі. Вже немає сенсу рахувати, скільки друзі прожили по цей бік світу, але одне одного вони знайшли рівно 4 роки та 7 днів тому…

Осінній вечір пахнув всохлим листям та смаженими гарбузами. Хоча сонце вже давно впало за обрій, світла на вулицях міста не бракувало. Вуличні ліхтарі разом з тьмяним світлом маленьких світильників Джека, що полонили кожен вільний куток, створювали химерну атмосферу сучасного хелловіна. По вулицях бігали діти, сперечаючись чий костюм кращий, деінде майоріли ярмарочні лотки з солодощами та вуличною їжею. Все свято було ніби вишито на льняній сорочці чорними та жовтогарячими нитками, полумʼяним мерехтяннім гарбузових очей та жваво кинутою фразою “Цукерка обо смерть”. 

Припхатися на одну з найбільших вулиць міста в канун хелловіна було найшаленішою та найдурнішою ідеєю у всесвіті, особливо для примар. Але все ж, компанія тут, і, як сказав Уйон, ніякої дороги назад. Всі були вдягнуті більш менш за дрес-кодом хелловіна, моторошно і стильно. Власне, для цього їм не обовʼязково прикладати багато зусиль. Тільки Йосана запнули у всю можливу тканину, що тільки чіплялася на нього. Юнак був чистим привидом, а подібним йому притаманна властивість в ніч на хелловін ставати майже напівпрозорими, розмитими силуетами. Але, варто зазначити, що в чорному капелюсі, дивакуватій масці та довгому чорному плащі йосан виглядав доволі аутентично святу.

Як тільки друзі ступили крок на багатолюдну вулицю, Мінґі стало ніяково, його самоконтроль вкривався довгими фігурними тріщинами. У перевертнів на хелловін своя особиста слабкість: обернутися й кусати, кидатися на все, що рухається. Сонхва подумки сказав йому: “Заспокойся. Це такий само звичайний день як і всі інші. Ми поряд”. Мінґі стало краще, але вслід за цим зблід його рятівник. Здібність впливати на розум дісталася Сонхва від його хазяйки, і була вона складна, небезпечна. Уйон майже світився від щастя, дивно, як ще стримувався і не підстрибував на місці. Він виглядав трохи вичурно, по-відьомськи, з купою аксесуарів та магічних штучок, але в цілому відчував себе як риба в воді. Вампіри виглядали спокійними, тільки уважний помічав неприродній рух ніздрів та грудної клітини. Все ж в ніч на хелловін спрага до крові починала придушувати, а аромат рідини взагалі ввижався дивовижним маренням. Хонджун виглядав нудьгующим, постійно позіхав і норовив присісти просто на асфальт, – це була його святкова хвороба. На хелловін земля притягувала до себе всіх, хто з неї виліз, і чоловік не був виключенням. І як вони взагалі на це все зважилися…

Бігший попереду всіх Уйон раптово зупинився й обернувся до друзів. 

– Ну що, Сонхва, як ці твої бажання Джека шукати? 

– Джек завжди говорить до тих, хто його шукає, через свої ліхтарі. Треба просто звертати увагу на них, пильнувати й робити вигляд, що ми святкуємо. Щоб не ходити натовпом, пропоную розділитися на три групи, кожній по три бажання. Всього девʼять. – Трохи наздогнавши жвавого відьмака, підсумував Сонхва. – Я точно йду з Мінґі, можеш приєднатися.  

– Добренько, тоді ще вампіряча трійка та Йосан з Хонджуном. Як вам поділ?

– Краще я піду з Хонджуном. – Озвався вишукано вдягнутий Юнхо, стріляючи в друга глузливим поглядом. – Бо Йосан його наврядчи розбудить, якщо він ненароком засне десь по дорозі. 

Хонджун театрально цокнув та відвів погляд вгору, Уйон реготнув. Сонхва зміг стримати смішок, але все ж визнав, що так воно і є.

– Тоді зустрічаємося на головній площі за дві-три години. Памʼятайте, що Джек підступний, може загадати як невинне бажання, так і жахливе. Не виконуйте, якщо відчуваєте сумління.

Всі майже синхронно кивнули та розійшлися в різні сторони. Мінґі, Сонхва та Уйон попрямували вперед по вулиці, звідки суховій доносив дитячі галаси та запах паленого воску. Всі домівки та заклади були прикрашені павутинням, хелловінськими малюнками та патьоками з бутафорської крові. Сонхва трохи сумно всміхнувся сам до себе. Раніше це свято не святкували, а ховалися від нього. Посипали поріг сіллю, завішували веранду та ґанок гірляндами з часників, і вже з першими галасливими кроками сутінок на вулиці не було нікого. Не те, що зараз. Але і сучасний хелловін був Сонхва до душі, особливо зараз, коли Уйон щось весело патякає під вухом, мовчазний та кремезний Мінґі йде по ліву руку, і вітерець доносить мʼякий аромат запашних гарбузів. Зі звички Сонхва ледь не замурчав, але вчасно згадав про свій облік.

Чоловік слухав щебетання друга в півуха, зиркаючи на, здалося, збентеженого Мінґі. Той ніби сам собі не належав, рухався, на автоматі переставляючи ногі, та дивився в нікуди. Раптом перевертень остовпів та мляво роззирнувся, прикипів поглядом до дитячого майданчику, доверху полоненого дітлахами. 

– Він сказав мені піти туди та прорахувати десять секунд… Прямо в центрі майданчику. – Низький голос майже тремтів. Темно-сірі втомлені очі бігали по невеликій яскравій споруді з острахом.

Сонхва одразу зрозумів, про що він. Також подивився в сторону майданчику. Надто багато дітей, багато запахів, звуків, дотиків. Кожен подразник битиме по самоконтролю Мінґі сильніше й вправніше, поки остання клітка не розібʼється вщент. Уйон дивився на все, що відбувається і, мʼяко кажучи, нічого не тямив.

– Ну то йди. Джек же нічого тобі не сказав про мене? То це буде наше спільне випробовування. Рушай. – Як сокирою відрубав Сонхва, рішуче подивився на друга.

Мінґі невпевнено пошкандибав до дитячого майданчика, а Сонхва зосередився на його розумі. Перевертень зробив перший крок за огорожу, та в голову одразу вдарила спокуслива віхола ароматів людського тіла. Чоловік примружився та закляк на місці в невпевненості. Очі Сонхва замерехтіли смарагдами, він тисячами існуючих і неіснуючих голосів переконував друга, що той нічого не відчуває. І головне, що це поки що діяло. Мінґі ступив ще декілька кроків, коли юрба хлопʼяків ледь не збила його з ніг. Небезпечно, надто близько, рот повнився тягучою слиною а шлунок неприємно саднило голодом. “Йди!” – все наказував голос Сонхва в голові, і, насправді, його так не хотілося слухати. Тільки їсти… Але Мінґі йшов далі. Подолавши відстань до центру майданчику без пригод, перевертень почав рахувати. “Один”. Дитячі всполохані голоси тяжким свинцем полилися на плечі. Мінґі нажахано відсахувався від грайливих дітей, що в своїх розвагах зовсім його не помічали. Прикрив очі та почав важко дихати. “Пʼять”. Голоси друга в голові вели далі свій рахунок. На шиї Сонхва тим часом поздіймалися рідкі вени, перед очима вже танцювали іскри та розходилися темні кола. Але чоловік не мав права на помилку, тож продовжував контролювати. Нарешті в голові прозвучало урочисте “Десять”, Мінґі навтьоки кинувся з майданчика. Побіг до друзів, що стояли на місці з того моменту, як він пішов в саме пекло. Уйон притримував Сонхва, що майже непритомнів. Зблід так, ніби смерть побачив, як би іронічно це не звучало. Наблизившись, Мінґі також підхопив Сонхва за передпліччя й впевненіше поставив на ноги. Трохи віддихавшись чоловік глянув на перевертня затуманеним поглядом.

– Твоє бажання зараховано. Йдемо далі.

Сперечатися не стали, хоча все ще трохи підтримували чоловіка за руки. Попрямували далі. Ходили довго, майже годину. Вечірній холод вже торкався спини гострими пазурами, але ще не впивався, насолоджувався моментом. Небо освітив примарний силует повного місяця, що ховався за шматами оксамитових туч. Прогулянка ставала дедалі некомфортнішою та холодною. Друзі вийшли на невелику стару площу, заставлену химерними шатрами з різнобарвних тканин. Також де-не-де погляд вихоплював бродячих провісників, що ворожили просто неба. Уйон невміло присвиснув.

– О, так значить колеги мої. – Відьмак хижо вишкірився. – Ну підемо, подивимося…

Не дивлячись на достатньо пізню годину, коло шатрів зібралася юрба народу. Переважно молоді. Мінґі знову стало ніяково, тож він вирішив почекати Сонхва та Уйона в сторонці. Чоловіки ж пішли в саме серце натовпу. Найбільша черга була до бродячої відьми, що гадала на картах Таро. Вона виглядала дуже ефектно та створювала правильну атмосферу загадковості. Уйон та Сонхва колективно зійшлися в тому, що їм цікаво подивитися на процесію. Чи така сама ця відьма, як Уйон, чи просто вправна шахрайка?.. Поки друзі дібралися до неї, Сонхва десь загубив друга, але той виріс перед очима так само несподівано, як і зник в натовпі. Але виглядав він трохи іншим… Збентеженим? Але нічого не сказав.

Підійшовши до чорноокої рясно вирядженої відьми трохи збоку від черги, чоловіки могли бачити її карти. Вона робила розклад якійсь дівчинці в шкільній формі. На вигляд років сімнадцять.

– І що кажуть їй карти? Правду хоча б? – Іронічно, але достатньо тихо спитав Сонхва.

– Дивлячись, на що ворожить… – Саме в цей момент відьма перегорнула чергову карту, де посередині красувався розписний малюнок серця. – Овва, ну звісно на любов! На що іще в такому віці просять погадати… Але, думаю, цій пані треба трохи карти підправити…

Уйон щось шепнув, і наступна перегорнута карта впала на стіл ніби залізна. На карті зловісно лежав малюнок чорного меча з овитим змією руківʼям. Відьма зойкнула та закрила рот долонню, але відьмак вже схопив Сонхва за запʼясток і потягнув в сторону, де вони залишили Мінґі. Сам виглядав неприродньо напруженим.

– Що ти зробив, Уйон, що ти зробив з картами? – насилу зупинивши спритного друга, просичав крізь зуби насуплений Сонхва.

– Та чого ти, всього лише карти трохи підтасував. Вони все одно їй правди не казали.

– Я розумію, але чому ти вирішив зробити саме такий розклад, га? Ти бач чого ти нагадав молодій дівчині?

Уйон відвів погляд і важко видихнув. Трохи помовчав.

– Це було бажання. Нагадати комусь лихої долі, я виконав бажання Джека, Сонхва.

Трохи розфокусованим поглядом відьмак глянув на друга. Очі Уйона хоч і були вкриті щільною вуаллю магії, але брехні не казали. За цим німим діалогом друзі не помітили, як до них вʼяло підплив Мінґі. Він виглядав розгубленим та трохи тремтів. Все ж такий довгий вплив на розум сказувався і на ньому.

– Куди далі? До опівночі не так багато часу залишилося.

– Так, це правда, думаю, нам час повертатися. Бажання для Сонхва стрінеться дорогою. – Голос Уйона звучав тихо та нерівномірно, що було зовсім нехарактерно для нього. Чоловік все ще приходив до тями. Рушили далі.

Блукали вони довго. Сонхва і не помітив як на вулицях не залишилося нікого. Свято вщухло, про його присутність свідчили хіба що ліхтарики Джека, фантики від цукерок та інших солодощів. Але вітер все ще розносив вулицями дитячій сміх, хмільні розмови та ту саму фразу зі смаком хелловіна: “Цукерка або смерть?”. Було в цьому щось дійсно моторошне, таке, що навіть спини примар змушувало вкриватися сиротами. Що вже казати про звичайних людей. Місячний диск перекотився на середину неба, і тепер навіть тучі не могли спотворити його чистого сяйва. Друзі вже зустрілися і просто ходили по безлюдних вулицях, як справжня нечисть. Сонхва насправді вже і забув би про початкову мету візиту майже в самий центр міста й тиняння по холодним вулицям, якби його бажання не було останнім. Джек так і не заговорив до нього. Всі виконали свої бажання й почували себе невимушено. Просто веселилися. Всі, окрім Сонхва. Складно сказати що саме він відчував в той момент: збентеження – так, прикрість – безсумнівно, провину – наврядчи. Так, він хотів знову побачити рідний світ, хотів показати його своїм дорогоцінним друзям, хотів провести найкращий хелловін, як би по-дитячому це не звучало. Але все це – діло випадка. Якщо Джек захоче, він проведе будь-кого в світ примар, якщо ж – ні, то може хоч надурити, хоч взагалі не зʼявитися. Думаючи про це все більше, Сонхва трохи розслабився. Відпустив ситуацію, і також почав посміюватися з недоречних жартів Уйона, бурчання сонного Хонджуна на все, що рухається, низького сміху Мінґі, що за відсутності людей почувався безперечно краще. Вони створювали гамір, створювали свято для себе. Вулиці для них вже не були пустими і лячними, погода не була крижаною та вологою, ніч не була самотньою… Якщо задуматися, друзі займалися тим самим, чим і завжди: сміялися, жартували, дратували одне одного, вели себе як малі діти. Але саме сьогодні, саме тут і саме зараз, вони були якось по-особливому щасливі. До опівночі залишалося півгодини.

– Ну що, як тобі свято, Пак Сонхва? – Страхітливий високий голос, що більше походив на скрежет, прозвучав в голові так обʼємно, що чоловік невольно згорбився. По спині прокотилася величезна хвиля мурашок, Сонхва озирнувся.

Позаду нього з переулку визирала самотня лампа Джека і зловісно мерехтіла своїми несправжніми оченятами з темряви. Приковувала , сміялася, змушувала почувати себе мішенню. Вона говорила до розгубленого чоловіка.

– Я можу зробити твоє свято вічним, незабутнім. Провести тебе до світу примар разом із друзями і назад. Але по поверненню я заберу собі одного з вас. – Сонхва сіпнувся, задихав тяжко, опустив порожній погляд на дорогу. Йому було дивно відчувати, як хтось лізе в його розум. Дивно та дуже лячно. – Просто уяви, ти вдома, святкуєш вічний хелловін з дорогими тобі людьми, їж та пʼєш все, що хочеш… і за це я прошу лише одну душу, будь-кого з вас, можливо, навіть твою.

Слова лилися у вуха Сонхва як мед, спокушали. Дихаючи преривчасто, чоловік подивися на спини друзів, що як у сповільненій зйомці віддалялися від нього. Подивися на Сана, що так зухвало обійняв Уйона за шию і притягнув ближче, на Юнхо, що вже тягнув сплячого Хонджуна на спині, на Мінґі та Чонхо, що намагалися позбавити Йосана зайвого одягу і на те, як той пручався та відходив від них. Вони були щасливі. І цього було достатньо. Сонхва, спочатку непевно, а потім швидше і швидше попрямував за друзями, спокусливий голос Джека розчинився в голосному сміху й пустих розмовах, Сонхва вже не слухав його. До біса світ примар, до біса “найкращий” хелловін. Вони вже проводять найкращий хелловін, тож жертвувати кимось заради свята та своєї забаганки Сонхва точно не збирався. Вони можуть святкувати будь-що та будь-коли, поки вони разом. Поки їх восьмеро, поки Хонджун читає нотації, поки Юнхо смішно жартує, поки Уйон несмішно жартує і заразно регоче вдвох з Саном, поки Чонхо бурчить і веде себе як дідо старий, поки Йосан нічого не розуміє, поки Мінґі розповідає щось, зрозуміле тільки йому. І поки Сонхва спостерігає, дивиться за ними всіма, як за дітьми. Вони будуть щасливі. Тільки разом.

Тому що вони – ейтіз.