Осінь найкраща з тобою

— Не той десерт, янголе, — прошепотів Чан тепер так близько до Чанбіна, що його подих легесенько протанцював уздовж чужої шиї, пальці повільно прогулялися по його груднині, перш ніж сковзнути вниз по вдягненій майці.

— А-ага, бачу, — запнувся Чанбін, руками притягши Чана ближче й залишивши їх під його задницею. — Десерт — то я.

Чан засміявся, легко та яскраво, зігріваючи Чанбінове серце так, що вогню ніколи й не снилося:
— Так, кохання моє, ти — саме той десерт, який я мав на увазі.

 

Будь ласка, перейдіть за покликанням на оригінал (https://archiveofourown.org/works/34242973?view_adult=true) й залиште автор_ові/ці/ам Kudos: реєстрація для цього не потрібна, а їм буде приємно.

Критика приймається лише конструктивна

 

 

***

Осінь.

 

 

Пора, коли листя з різнобарв’я зеленого переходить у мозаїку теплих червоних та тьмяних помаранчевих відтінків з поодинокими мазками жовтого. Пора, коли повітря пробивається трохи глибше, виправдовуючи втруту теплішого одягу, що захищає від жвавих вечірніх сіверків. Й особливо це була пора, коли дощ панував значну частину дня, дозволяючи м’якій музиці супроводжувати дріботіння дощових крапель, що розбиваються об землю.

 

Кожна деталь, що проявлялася зі зміною сезону, викликала в Чанбіна величезну втіху, це, безперечно, була його улюблена пора року. Але дещо приносило йому ще більше радості: чоловік на їхньому задньому ґанку. Загорнутий в одне з численних своїх гуді, тримаючи чашку гарячого какао в руках, він глядів на зливу. З підігнутими до тулуба колінами, через що шорти підібгавшись оголювали стегна, він, зігріваючи усмішкою, кинув погляд на Чанбіна, і той вирішив до нього доєднатися.

 

— Ранку, Біне.

 

— Доброго ранку, зіронько, з  днем народження, — прошепотів Чанбін, перш ніж сісти на стілець поруч, і нахилився, аби ніжно поцілувати свого хлопця. — Чим би хотілося сьогодні зайнятись?

 

— Ну, мені треба сходити в студію і— .

 

— Чанні?

 

— Та?

 

Чанбін гиготнув, перш ніж простягнути Чану свою руку, аби той її взяв, що він, власне, майже миттю й зробив, зціплюючи їхні руки докупи.

 

— Зіронько, сьогодні твій день. Це означає, що ти маєш провести його роблячи те, чого тобі хочеться , а не те, що ти повинен . Тож ніякої роботи, і взагалі нічого, що може викликати в тебе хоч якийсь стрес.

 

Чан зиркнув на нього, перш ніж швидко закивати, він дивився на Чанбіна найласкавішим поглядом, переповненими коханням очима.

 

— Ти ж знаєш, що для мене це складно, так?

 

— Знаю, Чанні, але робота до завтра нікуди не дінеться. До всіх твоїх реченців залишилися ще тижні. Ти не відстанеш, провівши один день не за комп’ютером, і до того ж я буду поруч, аби допомогти, ти це знаєш.

 

— Знаю, — відповів Чан, яскраво посміхнувшись, і поставив какао на столик між ними, аби забратися на коліна свого хлопця. Усівшись боком, Чан обхопив своїми руками Чанбінову шию і потерся щокою об його плече, присуваючись ближче й упиваючись випромінюваним ним теплом. Дощ сильнішав, краплями розбиваючись об будинок, хоча вітер поки залишався спокійним.

 

Чан глибоко вдихнув і, насолоджуючись огорненими навколо себе руками свого хлопця, повільно видихнув. Чанбін почав наспівувати пісеньку, в якій Чан одразу розпізнав першу написану ними разом і, якщо чесно, його найулюбленішу пісню про кохання.

 

— Ось, ось чого я хочу сьогодні.

 

Чанбін продовжив наспівувати, хоча Чан й почув незначну зміну й усміхнувся, перш ніж відчути, як Чанбін поцілував його у волосся і почав легенько погладжувати його стегно.

 

— І чого саме, зіронько?

 

— Просто бути з тобою. У твоїх обіймах або принаймні у твоїй присутності. Неважливо чим ми зрештою займемося, я просто хотів би побути разом, удвох, — відповів Чан, підсунувшись трохи вище по Чанбінових колінах.

 

— Це можна організувати.

 

— Добре, — прошепотів Чан і, перш ніж спробувати злізти з колін, нахилився, аби з’єднати їхні губи в солодкому цілунку, але Чанбін ухопився міцніше. Чан з подивом глянув на нього і скрикнув, коли Чанбін підняв його, заніс усередину й усадив на кухонну стільницю.

 

— Можемо розпочати зі сніданку. А вже потім тобі вирішувати, чим ми займемося решту дня, гаразд?

 

Чан радісно закивав, щоки розігрілися під Чанбіновим поглядом, і він загиготів, коли його хлопець, аби почути найлюбіший йому у світі сміх, вирішив трохи його полоскотати.

 

— Я так сильно тебе кохаю, зіронько, — прошепотів Чанбін, переставши атакувати Чанові боки; Чан повторив сказані Чанбіном слова, і той розвернувся готувати сніданок. Щойно він почав витягувати інгредієнти, Чан, усвідомивши, що він робитиме, розпалився ще більше.

 

— Французький тост?

 

— Та, твій улюблений.

 

— А можна ще—

 

— Полуниць? Я вже нарізав.

 

— І—

 

— Ага, і збиті вершки теж, — відповів Чанбін, глянувши через плече, аби побачити Чанові мерехтливий погляд і закохану усмішку на устах.

 

— Дякую, — прошепотів Чан, дивлячись, як Чанбін легко кружляє по кухні, зрештою виставляючи все на дві тарілки, передає одну Чану й застрибує до нього на стільницю. Звісно, у їхнього стола були відмінні стільці, на яких можна було поїсти, але інколи їм подобалося посидіти власне на стільниці: часта оказія ще з початку їхніх стосунків.

 

Колись ранніми ранками Чанбін знаходив Чана надто глибоко в роздумах, аби дозволити своєму стомленому тілу спати. Тоді так траплялося через надмірну кількість пар в університеті й величезні масиви домашнього, зараз усе крутилося навколо реченців до мікстейпів й сторонніх проєктів з іншими групами, які відбирали в нього повноту життя. Хоча навдивовижу йому завжди вдається знаходити час для близьких, ніколи не пропускаючи важливі дати або навіть дрібниці, схоже, це коштує йому стільки ж, як і більшість справ: тоді вривається безсоння.

 

— Ми можемо після цього подивитися кіно? Побудувати з подушок і ковдр мініфортик у вітальні? — запитав Чан із забитим французьким тостом ротом, але якось Чанбіну це здалося наймилішим з усього, що він коли-небудь бачив. Принаймні, якщо не враховувати ті рази, коли Чан дивиться на нього поглядом спантеличеного цуцика, або умліває з чогось, що нагадує йому Австралію. Або якщо не враховувати, коли Чан……гаразд, можливо, усе що робив й робитиме Чан завжди буде милим для Чанбіна, але нехай.

 

— Звісно можемо, зіронько.

 

Чан просяяв, закинувши останній шматок тоста до рота, зіскочив зі столу й пішов до раковини, аби споліскнути тарілку й пізніше засунити її в посудомийку. Тоді він повернувся до Чанбіна, чмокнувши його в щоку, і пострибав униз по коридору за всім необхідним для їхнього кіноперегляду.

 

— Зіронько! Зажди, дай допоможу, — крикнув Чанбін, скоренько помивши свою тарілку, й побіг услід, сміючись, як побачив перенавантаженого подушками й ковдрами Чана, по суті, з його точки зору, покривалового монстра. — Ой, леле, і що мені з тобою робити?

 

Чан посміявся разом із ним, дозволивши своєму хлопцю розділити купу так, щоб він міг бачити перед себе:

— Дяка.

 

— Пішли, дурний гусику, віднесемо це все, — ведучи назад до вітальні, сказав Чанбін, скинув свій оберемок на крісло і почав відсовувати стіл до дивана, звільняючи місце для майбутнього форту. Опісля він забрав усе з Чанових рук і почав по краям рядочком виставляти подушки, потім понастеляв у центр численні одіяла, доки не вийшло м’якеньке тепленьке місцечко на прилягти.

 

— Після тебе, любий, — сказав Чанбін, розкинувши останню ковдру. Не в змозі звикнути до розмаїття прозвищ, що ними його зве Чанбін, Чан відчув, як почервоніли його вуха. Він протупцював до центра форта, зігнувся, аби відкинути верхнє покривало, і з задоволеним гулом пірнув туди, зиркнув на скляні розсувні двері, підмітивши, що все ще добряче ллє, та й вітер ніби теж трохи посилився, вихрячи листя у повітрі так, ніби воно танцює під біти осени.

 

— Хочеш, аби я, перш ніж сісти, розсунув їх і запалив вогонь? — запитав Чанбін, на що Чан швидко повернув голову й захоплено закивав. — Добре, секунду.

 

Чанбін скоренько відчинив двері, залишивши одну стулку зачиненою, аби їхня вітальня не стала домом для рандомного листя, потім рушив до каміна, аби підготувати дрова й , закривши екран, запалити їх. Тоді з книжкової полиці він узяв затертий від переглядів фільм, бо глибоко в серці знав, що Чан благоговів перед романом у його руках, хоча відкрито Чанбіну про це ніколи й не казав.

 

Хоча, як і з більшістю речей, Чану не потрібно було щось розказувати Чанбіну, він просто знав свого хлопця вздовж і впоперек. Знав, що робило його щасливим, як от коли вони дивляться надіслані його мамою відео з Беррі. Знав, що його засмучувало, тож уникав таких речей, як чуми. Й особливо знав, якими речами він таємно, без жодного пророненого слова, насолоджувався. Ніби Чан — то розгорнута книга, а Чанбін — автор, який скеровує його життєпис через їхні душі.

 

— Ось і все, готово, — м’яко сказав Чанбін, поставивши диск у DVD-програвач, і сів до Чана. Він переконався, що подушки позад нього підбиті, влігся на них і мовчки розставив свої ноги, бо знав, що зрештою Чан захоче лежати саме там. Підтвердженням стало те, що Чан повільно всівся між його ніг, спиною вклавшись на груди. Чанбін зміг почути невиразний аромат полуниці й ванільного шампуню, яким Чан завжди любив користуватися; знайомий запах змушував його серце усміхатися, і він міцно обхопив свого коханого.

 

Наступні півтори години вони провели в комфортній тиші, насолоджуючись створеною атмосферою. Чанбін уже зцілував декілька зронених Чаном під час кульмінації фільму сльозинок, переконався, що Чан усміхається, перш ніж відсунутися назад й дозволити тому додивитися фільм. Коли залишалося лише десять хвилин, Чанбін вклався своїм підборіддям на Чанове ліве плече, ніжно погладжуючи його животик через м’яке гуді.

 

То одна з речей, в якій Чанбін ніколи не зізнавася Чану, але яка була однією з його найулюбленіших: просто тримати його, щасливого й у безпеці, у своїх руках. Знати, що він поруч, мати змогу чути його запах, суміш з одеколону та гелю для душу, — усе це відносило його в королівство чистої насолоди.

 

— Янголе?

 

— Гмм? —ледве розібрав Чанбін, відсунувшись від Чанового рамена, аби зустрітися поглядом з чоловіком, який дивився на нього через плече. Зрештою, Чан розвернувся, влігшись на його коліна й усміхнувся Чанбіну.

 

— Ти ж більше не зважав на фільм, чи не так?

 

— Винен, — зізнався Чанбін, Чан замотав головою, аби не усміхнутися ще ширше.

 

— Може тепер десерт? — запитав Чан, трохи похнюпившись, ніби Чанбіну треба була ще якась причина, аби на автоматі погодитись на будь-що, що збирався запропонувати йому Чан.

 

— Звісно, я купив трохи здоби, яка тобі до вподоби, у тій пекарні вниз по вулиці, ще в нас є—

 

— Не той десерт, янголе, — прошепотів Чан тепер так близько до Чанбіна, що його подих легесенько протанцював уздовж чужої шиї, пальці повільно прогулялися по його груднині, перш ніж сковзнути вниз по вдягненій майці.

 

— А-ага, бачу, — запнувся Чанбін, руками притягши Чана ближче й залишивши їх під його задницею. — Десерт — то я.

 

Чан засміявся, легко та яскраво, зігріваючи Чанбінове серце так, що вогню ніколи й не снилося:

— Так, кохання моє, ти — саме той десерт, який я мав на увазі.

 

— Тут чи в спальні?

 

— Прямо тут, тут ідеально, — шепнув Чан, губи пробіглися по чужим, перш ніж він нагнувся ближче, змикаючи їх у заворожливому цілунку, що, здавалося, зупинив усе довкола, ставлячи на павзу час у створеному ними світі. У той момент існували тільки Чанбін і Чан. Більш нікого, нічого, що загрожувало б красі їхнього кохання, лиш вони.

 

Чанбін посунувся і, усе ще не роз’єднуючи губи, ніжно вклав Чана на ковдри, руками мандруючи від його заду вверх, узявся за низ Чанового гуді, повільно стягнув його й кинув на канапу, перш ніж знову спуститися вниз й захопити його уста. Уста, які він ніколи не стомиться цілувати, легенько покусувати, поки не стануть яскравими й червоними, і, якимсь чином, чарівнішими ніж доти.

 

Його руки продовжили мандрівку, курсуючи по шкірі Чанового тулуба, жодна ділянка не зосталась без уваги. Зрештою вони зупинились на його грудях, граючись із брунатним соском справа; язики совгають один по одному. Чанбін, ковтаючи Чанові слабкі стогони, посміхнувся в поцілунок й відчув, як чоловік під ним силується втиратися в нього своїми стегнами.

 

— Моя зіронька не може вже терпіти? — запитав, нарешті відірвавшись від Чанових спокусливих губ, Чанбін й поцілунками почав спускатися вниз чужою шиєю.

 

Чан заскімлив, наявна в кімнаті різниця температур аж ніяк не допомагала притупити сухість у горлі, загасити бурхливе вогнисько глибоко всередині. Ні, єдине, що вирішить обидві проблеми, — добродій, який їх спричинив. Добродій, який саме зараз мистецтвував по всій Чановій шкірі, помічаючи його як свого, ніби хтось грозився прийти й зайняти його місце.

 

Ніби Чанбін, Чан переконаний, не був створеним спеціально для нього чоловіком, повністю витесаним богами власноруч лише для Чанової втіхи. Аби кохати понад усе, аби плекати, поки в легенях стане повітря, аби цінувати, поки не поглине пітьма.

 

— Я кохаю тебе, — шепнув Чан, перш ніж тихий стогін обірвав його, коли Чанбін, спустивши йому шорти, взяв його член до свого теплого хтивого рота. Не зважаючи на те, що він не відповів тієї ж миті, Чан знав, що Чанбін любить його так само сильно, якщо не більше. Що цей хлоп ради нього дійде до краю Землі, навіть якщо Чан старатиметься з усіх сил переконати його, що не варто.

 

— А-А-Ах, блять, — нявкнув Чан, пальцями впиваючись в оксамитову ковдру, спина вигнулася від того, як Чанбін йому відсмоктував. Час від часу його язик, збираючи перлинки, занурювався в щілину, опісля вбираючи його повністю; ніс рішуче впинався в його шкіру. Він загудів, уливаючи до Чанових жил електричні розряди, дрижаки розпурхалися по його шкірі. Усе посилилось у стократ, коли Чанбін, витягши з Чанових вишневих губ глибокий скиглень, почав обводити його вхід змащеним пальцем.

 

З Чановими квапливими мольбами Чанбін увів палець, повільно рухаючи ним, поки не додав інший і, трохи пришвидшившись, почав його розробляти. Чанбін з найвищим навиком продовжував сосати його член, упиваючись тим, як Чан із заплющеними від всепоглинущої насолоди очима розчинявся в ковдрах.

 

— Янголе, благаю, потрібен, — пробубнів Чан, розплющуючи каламутні очі, й глянув униз на Чанбіна, щосили намагаючись не втратити себе від розпусної сцени. З ляпом витягши член із рота, Чанбін просто кивнув, нахилився, захопивши Чанові губи, й, нарешті додавши третій палець, продовжив його розробляти. Занадто захоплені вибудовуванням превалюючої хіті, вони, не хвилючись про надмірність слини й випадкових ударів зубами, розпусно цілувались.

 

Чанбін відсунувся від нього і відкинув майку, приступивши до штанів з трусами, підмітив, як Чанів погляд перекочував з його лиця, одразу ж оцінюючи його член, важкий і з крапельками прееякуляту. Він поспостерігав за тим, як Чанбін собі трохи посекеляв, і потягся до нього жадливими руками, чим змусив Чанбіна усміхнутися з того, яким милим він був навіть у такій ситуації.

 

—  Я теж тебе кохаю, зіронько, —  прошепотів Чанбін, захопивши Чана своїми руками, і по-тихеньку штохнувся в нього — старший вчепився в його плечі, рот відкрився в німій “о”. Він обхопив Чанбіна своїми ногами, притягуючи його неможливо ближче, член гоже засовгався, коли хлопець в ньому почав помалу рухатися.

 

Чанбін знову взявся виціловувати його шию, Чан закинув голову назад, відкриваючи для нього всю бажану поверхню, насолоджуючись невиразними схлипами, що застрягали в горлі. Але Чанбіну не подобалося так довго не чути їх належним чином, тож він став легесенько покусувати чужу плоть, чим, він прекрасно знав, зводив Чана з розуму. Він осміхнувся, розжившись такими бажаними уривистими ахами й голосними стогонами.

 

Тільки-но задовільнившись новими мітками, Чанбін трохи відсунувся, аби глянути Чану у вічі, й продовжив укочуватися в нього бедрами, згодом знову захопивши його уста. Він відчував, як Чан стискається навколо нього, упинаючись пальцями в спину й стогнучи в поцілунок. Тож він, не зважаючи на голос у його голові, що благав повернутися до тих м’яких губ, відсунувся, розмістив руки на рівні з Чановою головою й почав набирати темп. Тепер, коли він убивався в нього, Чан підсковзував уверх, через що пізніше йому, очевидно, буде важкувато нормально сидіти.

 

І хоча Чан пізніше нарікатиме, прямо зараз він горланив його ім’я, нігтями залишаючи червоні сліди на спині. Розуміючи, що їхній час збігає, Чанбін свідомо почав цілити в Чанову простату, охопив його член своєю рукою, одночасно штовхаючись і впиваючись симфонією нових Чанових звуків.

 

— Я-я зараз, — почав Чан, напруживши живіт, аби розплющити очі, п’яніючи від чудової картини направленого на нього вниз Чанбінового блискучого обличчя. Сповнене завитами пристрасті й кохання повітря осявало їх блиском надприродної пристрасті.

 

— Зверши зі мною, — з’єднавши їхні губи, прошепотів Чанбін й, ніжно поцілувавши, секельнув йому ще декілька разів, поки не відчув, як тепло виплескується в його руку й поміж них. Тим часом сильно стиснений всередині, він, вивільняючи свою сперму, почав якнайглибше заповнювати Чана. Чанбін застиг на деякий час, дозволяючи обом насолодитися обіймами й повільними ласками. Однак щойно блаженна атмосфера розсіялася, липкість й легка чутливість при витягуванні змусили його зашипіти.

 

Поволі звівшись й узявши Чана на руки, він через вітальню попрямував у ванну, де набрав йому теплу ванну з улюбеними домішками. Бездоганно все підготувавши, Чанбін ніжно всадив його, забравшись потім позад нього. Спершу він сполоснув Чана, не шкодуючи часу на те, аби переконатися, що кожна ділянка відмита начисто, і, перш ніж взяти свого хлопця в руки, зайнявся собою.

 

— Дякую, — згодом прошепотів Чан, порушуючи комфортну тишу. — Дякую за настільки прекрасний день народження, дякую за те, що завжди так чудово про мене піклуєшся, дякую за те, що ти просто найкращий хлопець, про якого я міг лише мріяти.

 

Чанбін прикусив собі губу й, потершись щокою об Чанову голову, спробував не розревітися від його слів перш ніж мати змогу відповісти.

 

— Ти не повинен дякувати мені, зіронько. Я роблю все це, тому що ти заслуговуєш, аби до тебе ставилися лише з найвищою повагою та гідністю. Ти заслуговуєш, аби тебе купали в коханні і казали, що ти неймовірний, бо, Чанні, ти саме такий. І мені навіть не треба бачити твоє лице зараз, щоб знати, що ти не сильно віриш моїм словам, але, зіронько, ти саме такий. Ти неймовірний і талановитий, і мене благословили, дозволивши називати тебе своїм, — сказав Чанбін, і Чан поцілував руку, що відпочивала на його грудях.

 

— Я кохаю тебе.

 

— Я теж тебе кохаю, зіронько, а зараз давай одягнемо наші піжамки й насолодимось справжнім десертом, — розсмішив Чана Чанбін. Висушений і вдягнений, Чан почав стягувати брудні ковдри до купи й відніс їх до пральні, поки Чанбін дістав десерти з холодильника.

 

— Гей, янголе, а якщо ми—, —  почав Чан і, завернувши на кухню, раптово зупинився й затулив рота рукою. Умить у нього засльозилися очі й порозбігалися всі думки, він помалу попрямував до Чанбіна, який стояв нині на одному коліні з маленькою коробочкою в лівій руці, іншу простягнувши до нього.

 

Коли Чан нарешті підійшов до нього, Чанбін легесенько взяв витягнуту до нього трохи тремтливу через його дії руку:

 

— Зіронько, ми разом уже шість років і розділили за цей час силу-силенну спогадів, які я плекатиму до кінця свого життя, і мені найдужче хочеться продовжувати створювати ще, але з тобою в ролі мого чоловіка. Крістфере Бан Чане, я дуже сильно тебе кохаю, ти вийдеш за мене? — слізка скотилася вниз по Чанбіновій щоці, і він підвів погляд на Чана, який стримував власні сльози.

 

— Так, так, звісно, так! — закричав Чан, дивлячись за тим, як Чанбін дістав з коробочки й надягнув йому чорну каблучку з невеличкими діямантами і підвівшись захопив свого чоловіка в обійми. Чанбін піднесено покружляв з ним трохи, перш ніж зупинитися, тоді лагідно взяв руками Чанове обличчя, насолоджуючись тим, як чоловік потерся щокою об його долоню й м’яко поцілував її:

 

— Я так тебе кохаю, мій суджений, з днем народження.

 

Чан усміхнувся, все ще не вірячи в те, що сталося в його день народження, не до кінця вірячи, що абсолютно приголомшлива неземна людина перед ним хоче, аби він став його чоловіком, хоче прожити разом з ним решту днів й бути його поки вони ходитимуть по Землі.

 

Й хоча розумом йому було важко прийняти все це, його серце, з гордістю б’ючись у грудях і вивільняючи тонни щирого блаженства та кохання для Чанбіна, здавалося, уже все давно знало.

 

Тож, із ширшою усмішкою Чан нахилився вперед, аби солодко й ніжно поцілувати Чанбінові губи, й, перш ніж відсунутися, притиснув свого лоба до його й прошепотів:

 

— Дякую, я теж тебе кохаю, мій неймовірний і прекрасний суджений.