Осіння гроза

За вікном лила осіння гроза, Герміона сиділа на зручному підвіконні з чашкою кави в руках і дивилась у вікно, було видно високі дерева вкриті жовтневим листям. Вона любила таку погоду, було в ній щось таємниче, слідкувати за темними хмарами і самотнім листям їй здавалось цікавим. В квартирі майже не горіло світло, лише аромосвічки на столі у кімнаті та декілька біля ліжка. Була четверта ранку, а Драко все ще не було вдома.

Вони зустрічались вже майже два роки. Все було ідеально: ранкова кава з молоком у ліжко, пахнючі квіти кожен день, гарячі ночі які вони проводили разом, слова Драко як він її кохає, які зачаровували дівчину та ніжні обійми Герміони.

Сьогодні він у Теодора Нотта, сказав що випить з друзями і повернеться о десятій вечора, але вже ранок.

Герміона кохала Драко до нестями, по при всі плітки та дивні погляди людей, вони були разом. Вона готова була віддати за нього життя, не думаючи. Дитяча ненависть переросла у доросле кохання, як їй здавалось, Драко кохав її так само.

Стук у двері.

Герміона з посмішкою на обличчі біжить відкривати їх, ставлячи свою каву на невеличкий журнальний столик у вітальній. Босоніж, з коричневим пледом на плечах та неохайним хвостиком на голові, вона відчиняє замок.

Коли Драко зайшов у квартиру і впав на коліна, вона ще нічого не зрозуміла.

– Пробач… – Пошепки сказав хлопець.

Він був з розтріпаним волоссям та пом‘ятою сорочкою. Від нього пахло огневіски і мабуть ще якимось алкоголем якого Герміона не змогла розпізнати. А на лиці була не зрозуміла їй емоція. Дівчина здивовано відкрила очі, ще не розуміючи що відбувається.

– Що сталось? – Промовила Герміона.

Драко опустив голову, йому було чи то страшно, чи то гидко від самого себе, він не міг виговорити а ні слова.

– Я…

Герміона чекала поки він наважиться сказати щось, щось, від чого серце почне боліти, щось, від чого вона розіб‘ється, щось, що можливо її зламає назавжди.

– Я… зрадив тобі. – Ледь промовив Драко.

Вона розбилась.

В горлі з‘явився ком.

Пустота.

– Пробач мене… кохана… я… я був п‘яний і не…

Вона вже не чула його, очі стали наповнюватися сльозами, але вона не плакала, не кричала, навіть нічого не сказала. Герміона просто мовчала дивлячись на нього.

Він зламав її.

Розбив.

Роздавив.

Десь в середині почало боліти.

Пекти.

Кипіти.

Піднявши голову в сторону Герміони, в її очах Драко побачив пустоту і біль, навіть не гнів. Йому було гидко від самого себе, він знав що кохає її, любить та піклується. Зараз все що йому хотілось – вбити себе, Він був готовий заради неї на все. Він клявся що ніколи не зробе їй боляче, але все ж зробив.

Герміона так і стояла, дивлячись колись закоханим поглядом який тепер став пустим, бо не змогла повірити, що людина яку вона кохала, якою жила, змогла вчинити так з нею.

А за вікном все ще лила осіння гроза, і кава на столі вже була холодна.