Осяйний діамант

Тихий шелест легеньких спідниць, перестук пальців, шепіт дзвінких голосів та різкий запах паркету, закутували у себе, дозволяли почувати себе на своєму місці й водночас змушували іритувати* ще більше. Проте стукіт начищених туфель та спокійний голос розірвав та спопелив усі страхи, що вирували у душі Ганни:

— Вітаю, вас, юні панни, — його голос лився наче мед, м’яко стікаючи у свідомість.  — Думаю вам відоме моє ім’я та хто я. Проте оскільки ви тепер частина моєї трупи, хоч і доволі недосвідчена, можете звертатись до мене просто Гавриїл.

Він шанований балетмейстер, відомий майже усій Європі, той чия таємничість заворожувала та бентежила так само як і його краса. Гавриїл, наче з’явився нізвідки, сяючи талантом та харизмою, у багатьох складалось враження, ніби той жив ще тоді, коли балет тільки зароджувався та вимальовував власні індивідуальні риси, а він міг з насолодою спостерігати за усією хаотичністю розвитку цього танцю. А його зовнішність, була аж занадто яскравою: золотаве волосся, обличчя, наче висічене з мармуру якимось талановитим грецьким скульптором, а очі прозора лазур, що бачить саму душу, захищаючи власну, та й зрозуміти скільки йому років було неможливо.

Тут у цьому театрі, що гордо височів на околицях Парижу, творили магію. Неймовірно, але сюди наче стікались таланти цього світу, неймовірні костюмери, художники, постановники, гримери, танцівники. Й найцікавіше те що ніхто не хотів йти, скільки б їм не пропонували заплатити, вони наче застигла смола на корі дерева, якщо їх звідси й вирвеш, то більше нікуди й не приліпиш. Напевно їх можна було зрозуміти, адже тут митці відчували справжню свободу.

Й одне питання мучило кожного, а чи справді це місце існує, чи вони усі вже збожеволіли?

Ганна не могла повірити, що це усе справді відбувається з нею. Вона стільки років готувалась до цього, так багато працювала лише щоб отримати шанс потрапити сюди, бо саме ця трупа зможе подарувати їй найбільшу кількість можливостей на світове визнання та венерацію*, це іноді її шматувало з середини почуттям примарності усіх цих дитячих надій. Проте дівчина пам’ятала, що це не кінець боротьби, впевнена у тому, що ще пройдуть довгі роки, перш ніж вона зможе досягнути свого інтенту*.

— Та ще прошу, запам’ятати у цьому театрі, ніхто не має права вас торкатися, у тому числі і я. Тому у разі чого не бійтеся бити на сполох.

Гавриїл, здавалось і справді безнастанний* у своїй справі, як знала більшість, усі учасники трупи від солістів до костюмерів з гримерами, були недоторканні. Як казав сам балетмейстер:

— Я не буду адгерентом* у ваших брудних забавках. Ми тут творимо мистецтво, а не бозна-що!

Опісля тих гучних слів дехто ще намагався, протягнути свої руці до його працівників, проте кожен з них так і не отримував того чого так спрагло бажав, натомість усіх їх спіткали нещастя. Оногди* один доволі впливовий політик намагався посягнути на честь, одної танцівниці з кордебалету, її вчасно знайшли та викинули того поганця з театру, проте якимось чином на наступному тижні його політична кар’єра чомусь почала розсипатися прямо на очах, ще через місяць той збанкрутував та певно аж до сьогодні жив у злиднях.

Тому багато хто мріяв потрапити саме до цього театру, адже це подарувало б людям мистецтва не тільки визнання, славу та статус, а ще й гарантувало безпеку та можливість вільно творити.

Попервах Ганна нічим не відрізнялась від інших танцівниць, тримала доволі високу планку намагаючись не виділятись, проте вона так і не змогла втримати цей образ надовго. Всього лишень через пів року її справжня особистість почала проявлятись значно сильніше ніж їй хотілось би, а талант розквітати. Унікальність цієї юнки сливе* засліплювала, це бачив кожен хто мав очі.

Особливо добре це бачив Гавриїл, що угледів її особливість ще з першої сумісної репетиції, ба більше він і сам підштовхував дівчину якомога скоріше вилізти зі своєї шкарлупи та нарешті проявити себе.

Як потім виявилось, Ганна мала серце з перцем, кожнісінький образ який та на себе приміряла, пашів почуттями та життям.

Ангел розумів, що вона справжній талант, кожен її рух відлунював подихом чогось нового, це так відрізнялось від нього самого. Адже Гавриїл просто мав знання тисячоліть, він аж занадто довго спостерігав за людьми знаючи що їм сподобається у той чи інший час, а самі його ідеї не були чимось новим, той просто брав їх з часів котрі люди вже давно забули.

Він був наче давньогрецька статуя, вилита з бронзи, сподобна* краса, що не ріже очі, а Ганна наче чистий адамант*, що сяяв у яскравому осонні*.

— Пане Гавриїле, а чому ви вирішили займатись балетом? — спитала та якось, її очі сяяли чистою цікавістю, що притаманна 17 річній дівчині.

— Бо мені було нудно, — посміхаючись відповів той.

Ганна щиро та гучно розсміялась, не розуміючи усієї правдивості цього жарту.

Роки йдуть, а Ганна сяє все яскравіше та все частіше отримує сольні партії у виставах, а її чудовими рухами зачаровуються усе частіше. Вона й справді виявилась найдорогоціннішою серед дорогоцінних. А почуття янгола все міцнішали, поки йому було не зрозуміло, він просто любить її чи ще й кохає?

Одне він міг сказати точно він захоплений, зачудований, у захваті до нестями, від неї, особливо від її працьовитості та терплячості. Хоч з огляду на її палкий характер та веселу вдачу й було важко повірити у те що Ганна справді може бути терплячою, але всі чомусь забували про дівочу вперту наполегливість.

І от вона вкотре за цей день на сцені, у неї сольний вихід, у її очах впевненість, тремтливе очікування, просто поглянувши на Ганну в очікуванні на свій вихід, можна було зрозуміти наскільки вона це любить.

Кожен рух дланей* був схожий на майоріння конвалій від прохолодного легіту, а голова, що граційно схилялась до рам’я*, нагадувала скоріше порух лебідки. Легке гаргуяде* у комбінації з пліє*, виконане майже по пташиному, плавний пірует*. Па-де-ша* знову граційний як і завжди, прюнелева* спідниця розвіюється у такт кожному руху, ніжна усмішка на устах, впевненість у всьому що робить. Так поводяться професіонали.

Вони вдвох сидять у кабінеті знову розмовляючи про усе що тільки можна, раптом чоловік ніби щось згадавши зупиняється та питає:

— Ви вже чули про Сергія Лифара*? Він начебто ваш земляк, Ганно, — навдивовижу, пан Гавриїл навчився вимовляти її ім’я правильно, бо з уст усіх місцевих воно звучало ближче до м’якого “Ханна” або ж “Анна”.

— Так, чула, — весело посміхається, точно лишка*, звертаючи свої світлі очі до повільно пливучих оболок*. — Моя тітка, Броніслава Ніжинська*, була його викладачкою.

— О, я бачу у вашій сім’ї ви не єдина видатна танцівниця. Хоча споглядаючи на вас, воно і не дивно, — весело усміхається сам собі, Ганна ж не може стриматись заливається сміхом.

Такі їхні розмови не були рідкістю, адже вже давно вони стали дещо ближче ніж керівник та танцівниця, тепер певно після стількох років спільної праці та неймовірної кількості тихих вечорів, зайнятих балачками, їх певно можна було назвати навіть друзями.

Суботній ранок, вихідний, нарешті вона може перепочити, сходити на закупи, випити філіжанку кави з пухкою перепічкою. Проте напевно Ганні не треба було йти аж так близько до поребрика*, хоч серед мряковини* мало що можна було розгледіти, але її мав насторожити навколишній галас, що не притаманний цьому місту о такій порі. Останнє що відбилось у її пам’яті це маленькі колеса та величезні фари автомобіля.

Далі було боляче та багато шуму. Наступного разу вона розплющила очі у палаті лікарні.

Проте цей день вона пам’ятала шматками, а хотіла б і не пам’ятати зовсім. Взагалі їй тоді хотілося померти разом зі своєю омріяною будущиною*.

Отак талановита юнка мусила попрощатися зі сценою та мріями.

Хоча архангел і міг її зцілити, він цього не робив, бо знав інакше інші янголи знайдуть його сховок і йому знову доведеться тікати, а той хотів ще побути тут з нею. Врешті-решт, усі ми егоїсти і янголи не виключення, тому все що міг зробити Гавриїл це втішати її, опікатися нею наче загубленим каченям. Він дав їй те, що могла дати людина: роботу своєї помічниці, хоча вони йому раніше не особливо потрібні були. Дівчина покірно приймає цю посаду, просто виконуючи вказівки, наче сама не своя перестає жартувати та посміхатись.

Усі у їхній трупі самі не свої, звідусіль видно жалісні погляди.

Вона точно художник, якого позбавили рук.

З часом вона потроху оживає, починає ламано усміхатися, на повну допомагати Гавриїлу готуючись замінити його на посаді, коли той піде, але очі все ще скляні, не зацікавлені ні у чому.

Ганна знову танцює, кожен рух м’який, руки наче розсікаючи воду пливуть у повітрі, багатостраждальні ніжки стоять на пуантах граційно описуючи дуги, а на її обличчі леді помітно гримасу болю, що розповзається напруженими м’язами, тої впевненої усмішки більше нема. А Гавриїл затамовує подих, вдивляючись у всю красу, що вивільняється з її душі у цьому танці, та відчуває себе оцапеленим*. Таких як вона достоту* порівняти зі вмираючими зірками, що горять лише мить, проте їхнє світло розсікає темряву ще сотні років. Вони справжня деліція* у його довгому, сумному та нудному житті.

Залишатись тут, для неї було справжньою мукою, вона вже втомилась бажати, але не мати навіть шансу знову ступити на сцену. Втративши можливість танцювати, Ганна наче втратила себе, дівчина занадто багато чим офірувала*, що б потім так просто відмовитись від усього що досягла. Вона справді намагалась відновитись, танцювала через біль, аж до того поки не впаде ридаючи, такою її кожен раз знаходив Гавриїл. Чоловік жодного разу не дорікнув їй за нерозважливість, а просто кожного разу обіймав ту поки дівчина не заспокоїться, а потім допомагав дійти до ліжка. Але пропри усю турботу трупи та Гавриїла, Ганна відчувала як усе сильнішими фалями* накочують на неї відчуття безпорадності та безглядної* порожнечі.

Гавриїл знав, бачив, як їй тяжко, проте нічого з цим не робив, сподіваючись, що усе якось саме вирішиться, а дарма.

Він бачить дівчину у своєму кабінеті, вона сидить у м’якому кріслі, бо вже не може довго стояти. Чоловік усе розуміє, кляне себе за дурість та падає перед Ганною на коліна, обіймає її ноги та тихо й палко шепоче ламаною українською, яку вивчив за роки їхньої дружби:

— Прошу тебе, Ганно, Ганнусю, не покидай мене. Я тебе прошу, — шепіт янгола стає все тихішим й тихішим, слова з різних мов змішуються утворюючи з повноцінних речень, якийсь набір звуків. А дівчина лиш скляним поглядом заглядає за виднокрай* свого болю, в отусі* на полегшення, поклавши десницю* на голову янгола.

Ганна справді була особливою, напрочуд талановитою та цікавою людиною, а ще вона була першою з його балерин, кого Гавриїл дійсно жадав торкнутись.

Слова з зірочками(не вбивайте):

Іритувати – дратувати, сердити, нервувати

Венерація – повага

Інтент – намір, мета

Безнастанний – неперевершений

Адгерент – співучасник

Оногди – одного разу, якось

Сливе – майже

Сподобніше – зручніше

Адамант – діамант

Осоння – місце на сонці

Длань – долоня

Рам’я – плече

Гаргуяде – невеликий стрибок балерини під час якого виконуються рухи однією ногою (на 45 градусів), а потім іншою.

Пліє – згинання однієї або обох ніг, присідання на двох чи на одній нозі

Пірует – повний круговий поворот всім тілом на носку однієї ноги

Па-де-ша – котячий крок. Цей стрибок за своїм характером нагадує м’який рух котячого стрибка, що підкреслюється вигином корпусу і м’яким рухом рук

Прюнелевий – колір стиглої шовковиці, темних ягід.

Сергій Лифар – український балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників XX століття.

Лишка – лисиця

Оболок – хмара

Броніслава Ніжинська – українська артистка балету польського походження, видатна танцівниця зіркової трупи Сергія Дягілєва, балетмейстер і балетний педагог.

Поребрик – бордюр

Мряковина – туманність

Будущина – майбутнє

Оцаплений – здурнілий, подурнішавший

Достоту – саме так

Деліція – насолода, відрада

Офірувати – пожертвувати

Фаля – хвиля

Безглядний – абсолютний

Виднокрай – обрій

Отуха – бадьорість, надія

Десница(я) – права рука, правиця