Остаточний кінець історії ಥ_ಥ

Коротко про фінал історії. Чим усе скінчилося. Тих, кого влаштовує щасливий кінець, який був у попередніх розділах, прошу закрити історію щоб не плакати. Будь ласка, утримайтеся від прочитання остаточного фіналу, адже він може розчарувати ваше уявлення про кінець. Якщо ж вам цікаво дізнатися про долю та смерть персонажів, прошу до прочитання.

Ізабелла і Кай таємно від батьків зустрічалися рік, доки дівчина не завагітніла в 16.
Першим дізнався про це Рей, коли йому зателефонували і повідомили, що його дочка знепритомніла посеред уроку. Вже у шкільному медпункті їм повідомили про делікатне становище.

Рей настільки розгнівався, що був готовий побити племінника на очах у медсестри але його втримала Ізабель, що зі сльозами благала батька заспокоїтися.
Саманта, мати Кая, як і Ізабелли, прийшла від цієї новини в не меншу за Рея лють і не дивлячись на всі спроби Ніколь умовити її спокійно все обговорити, таки, влаштувала ввечері тріпку синові.
Щодо Мейлі з Ніколь, то вони перебували в глибокому шоці. Ніколь навіть вибачалася перед Мейлі за свого сина, на що той, лише незворушно відповів:

“Не вибачайся. Цього ніхто не очікував.”

Незважаючи ні на що, ті, все ж таки, прийняли любов своїх дітей, у той час як Саманта з Реєм довго гризлися і вчиняли сварки один з одним по поводу того, хто ж дітей більше винен.
І так тривало доти, доки Ізабель, тримаючись за вже не маленький, роздутий живіт, не стала перед матір’ю та батьком навколішки, кажучи: “Що це все її провина, щоб вони не звинувачували Кая”, і просячи за все пробачення.
Мейлі з Ніколь після цього не могли стримати сліз і впросили своїх коханих пошкодувати та прийняти Кая з Ізабель, на що ті, не без каменю на серці, зробили.

Ізабель вчилася окремо від школи з репетиторами, і пішла в декрет, вмираючи від туги за Каєм, який, за велінням їхньої матері, мав закінчити школу на відмінно. За нею залишився наглядати Мейлі, що не раз втішав дочку, кажучи: “Що діти – це велике щастя, і коли вона народить, забуде про все погане.”

Через декілька місяців, восени, 14 листопада, Ізабель народила дочок-близнючок зі світлою шкірою, шоколадними вічками, і шовковистим, як у неї самої, чорним волоссям, яких назвала: Міранда і Мелісса. Після народження дівчаток все й справді склалося гладко. Вони з Каєм одразу ж розписалися і хоч Саманта з Реєм все ще були невдоволені, але після того, як їм дозволили потримати дівчаток на руках, вони не знали куди себе подіти від щастя, і раптового розуміння того, що у них в руках – їхні онучки.

Сильно раділи і Мейлі з Ніколь, які найбільше проводили час з крихітками. Бувало, Ізабель не вдавалося забрати від татка з тітонькою жодну малечу, хіба що, якщо доводилося тих нагодувати грудьми.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Після дня народження Мейлі, коли йому виповнилося 38, Рей ходив увесь час задуманим. І так тривало весь день, до вечора. Розпиваючи з ним чай, Мейлі підняв очі, щоб знову переконатися, що його чоловік десь витає. Він не стерпів, і, м’яко накривши його долоню своєю, поцікавився:

– Що турбує тебе, любий мій?

Інший продовжив мовчати, як зачарований дивлячись в одну точку – на старий настінний годинник. Мейлі простежив за його поглядом і теж подивився на годинник, і тоді Рей зазначив:

– Як швидко йде час. – на його обличчі з’явилася сумна усмішка, від якої його чоло зморщилось і ямочки заграли на щоках.

– Так. Ти правий. Наші онуки так підросли. Яка радість бачити, як вони розквітають на очах. Незабаром і до школи підуть.

Рей уперше за цей день на вів на нього погляд і довго дивився. А Мейлі від того, що той знову замовк, почав хвилюватися.

– Тобі не здоровиться, коханий? – запитав він. – Знову спина болить? Ти скажи, я піду за маззю і…

– Можеш мені щось пообіцяти? – обірвав його Рей і варто було іншому замовкнути та здивовано розширити очі, як той поправився:

– Ні. Скоріше, присягнися мені.

Мейлі ще більше здивувався його проханню.

– Не можу.

– Чому?

– Я вже клявся тобі, Рей. Коли вступив до вівтаря.

– Повір мені, радість моя, зараз я прошу дати мені схожу клятву, і вона буде не менш важлива.

– То скажи мені, чого ти хочеш?

Рей, раптово, пред’явив:

– Мене може пристрелити якийсь злочинець, що захоче відірватися від погоні за собою.

– Що?..

– Або пограбувати і засунути ніж у живіт пізно ввечері, залишивши обливатися кровью в темному провулку.

– Але…

– Або просто схопити серце від перезавантаження на роботі.

– Тоді ти повинен…!

– Можливо, я зараз ляжу спати, а на ранок не прокинуся…

– Рей… що ти таке торочиш? – Мейлі вже не міг вислуховувати його і залився крокодилячими сльозами, тоді, підірвався з місця і обняв. – Навіщо ти кажеш такі погані речі на ніч? Нічого з цього не станеться! Не думай про це!

– Ти не правий, Мейлі. – відчуваючи як тремтять його теплі руки в нього за спиною, заперечив Рей. – Все може статись. Тому то, я і прошу тебе пообіцяти мені, що, у разі чого, ти залишишся жити, і жити ти будеш доти, доки Бог сам не вирішить, доправити тебе до мене, чи ще ні.

Мейлі відпустив його з обіймів і з переляком глянув у спокійні очі. Він похитав головою і помітивши, як насупилися у того брови, вирівнявся і вигукнув:

– Чому ти так спокійно говориш про смерть!? Тобі тільки буде сорок, Рею! Ти ще житимеш і житимеш, до ста! Сидітимеш на пенсії і няньчитимеш онучок разом зі мною, а вечорами, як ти любиш, ми милуватимемося зірками з нашого саду.

– Але я можу і не…

– Ох, заради Бога, Крайтон! – з роздратуванням махнувши руками в повітрі, перебив його Мейлі. – Якщо й зайшла про це мова, то це я можу вмерти швидше, ніж ти!

Раптом запанувала тиша. Довга і тягуча наче гумка. Мейлі зі зніяковілістю і виною подивився на обличчя чоловіка, що обурився. Той, підвівшись із крісла, вхопив його за плечі. Несподівано, з його очей теж почали котитися сльози, коли він запитав:

– Мейлі… ти ж розказував, що тобі інколи сняться віщі сни. Останнім часом тобі щось снилось?

– Нічого не снилось…

– Не вірю. В мене погане передчуття вже як кілька днів. Не може бути, щоб тобі нічого дивного, як раніше, не снилось.

Мейлі помовчав трохи, спостерігаючи як Рей витирає рукавом халата свої сльози, затім, зізнався:

– Мені нічого поганого не снилось… Лише три дня поспіль сниться лікарня, де я працюю…

Рей мовчки, але явно сердито, повів іншого до єдиної, що висіла у вітальні, іконі з Ісусом, і, вставши, і взявши його руки в свої руки, почав вимагати:

– Поклянися, що житимеш навіть після того, коли мене не стане. І не намагайся наблизити свій кінець, випивши щось чи зламавши, інакше я навіть на тому світі не знайду спокою.

Мейлі стиснув губи, потім, розтиснув, і з твердим поглядом дивлячись у вимогливі, гнівні очі, промовив:

– Клянуся тобі, Рей Крістофферсон Крайтон. Чи даєш ти мені таку ж клятву, і ні в якому разі не порушиш її?

Чоловік із полегшеною посмішкою та тихим зітханням, відповів:

– Клянуся тобі, Мейлі Мануеліс Крайтон, що не порушу дане мною слово, адже тоді, це буде схоже на те, що разом з клятвою я зраджу і нашу з тобою любов.

Мейлі з мерехтливим поглядом наблизився до нього і поцілував у жорсткі губи, міцно тримаючи в долонях його великі руки.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Минув рік. Дівчатка росли. Їм виповнилося по три роки, і тоді, щасливе і безтурботне на думку Ізабелли життя, забарвилося чорними фарбами жалоби… Мейлі Крайтон, на нічній зміні в лікарні, під ковзнувся на вимитій підлозі коли намагався знайти вібруючий телефон, і… впав зі сходів, вивихнувши шию. Він миттєво помер на місці, навіть не зрозумівши, що зараз покине цей світ. Його похоронили поруч з його матір’ю на цвинтарі в Оксфорді.

Який незбагненний смуток і відчай охопив всіх… А особливо, Рея. Того, хто любив його більше за власне життя. Після похорону Саманта забрала того до себе додому щоб відчуття порожнечі в їх з померлим чоловіком будинку: картини, на мальованні Мейлі, його речі, фото, квіти в горщиках, роками доглянутий сад – щоб все це не наводило її двоюрідного брата в ще гірший стан. Вона постійно була з ним, хвилюючись, що той, як раніше, коли вони ще жили в цирку, не надумав накласти на себе руки або не збожеволів. І хоча Рей розповів їй про обіцянку Мейлі, не йти через нього з життя, Саманта все одно не довіряла йому і не спускала з очей, поки ще одна новина не зламала і її.

Через рік вона дізналася від лікарів, що її синові спадково передався рак.
Ця хвороба мучила і з’їдала Кая за живо поки ще через два роки він, нарешті, не пізнав спокій.
Ізабелла не встигала зняти чорну, пишну жалобну сукню, як її знову доводилося вдягати… Роль вдови всього в 22 роки, губила її на очах у матері з тіткою і побитим горем, батька. Рожеві ніжні губи стали розкусаними і болісно блідими. Щоки впали. Чорних непомітних очей майже не було видно за мішками темно-фіолетових синців і за спадаючою від маленького капелюшка, чорною вуаллю.

Від питань пятирічних доньок: “Де тато?” Вона божеволіла і просячи посидіти з ними маму з тітонькою, часто йшла з дому до моря де ще маленькою бігала босоніж пісочним пляжем за руку з Мейлі…
Одним таким вечором, вона, наспівуючи під ніс улюблену колискову, яку їй маленькою, що ночі, перед сном, наспівував татусь, взяла в руки великий камінь, і з траурним плаття, що дико розвівалося на вітрі, крок за кроком, поки її маківка повністю не зникла в бурхливих темних хвилях, не потонула.
Її знайшли рано-вранці моряки, – бездиханною, холодною.

Саманта, ще не встигнувши відійти від смерті друга та сина, знепритомніла як тільки почула про свою дочку, і довго не приходила до тями навіть коли її відправили до лікарні. Ніколь, розплакавшись в істериці, бігала по будинку, смикаючи себе за волосся, що хвилястими жменями залишалося в стиснутих кулаках. Вона побігла до дитячої кімнати та притисла до серця двох плем’яшок. Ті, ніби відчуваючи щось не хороше, заплакали, і від їх тихих схлипувань, Ніколь ще більше ставало боляче в грудях.
Коли минуло трохи часу після похорону Ізабелли, Саманта, розуміючи, що не витримає ще однієї втрати близької людини і теж зляже в могилу, вважала за краще мовчати про смерть доньки, Рею, і пригрозила Ніколь: що якщо та хоч словом обмовиться, вона накладе на себе руки тієї ж хвилини.

Ніколь же, довго мучила совість. Дивлячись на Рея, який виглядав так, ніби тільки й чекає своєї смерті, вона, зрештою, наважилася розповісти йому про дочку…
У Рея знайшли пухлину хребта, через що йому незабаром відмовили ноги. Одного раннього ранку, коли ще сонце не встигло зійти, Ніколь помітила як той сидить в інвалідному візку посеред їхньої вітальні.

Рей дивився через металопластикові двері на веранду. Почувши скрип дерев’яних сходів, він розімкнув обсохлі губи, та наполіг:

– Відвези мене додому, Саманта.

Ніколь опустила очі, погладивши себе по ліктю і, підійшовши до нього, тихо відповіла:

– Це не Саманта…

Інший промовчав, не моргаючим поглядом дивлячись на перші промені сонця. Ніколь підійшла і присіла поряд з ним на холодну підлогу, теж задивившись на світанок. Вона обняла себе руками, відчувши, як від дверей тягне морозом, та спитала:

– Ви ж… вперше зустрілися цієї ж пори, в грудні?

Після хвилинного мовчання інший відповів:

– Ні. Влітку.

Ніколь опустила голову і стиснула в кулак змерзлі пальці, а потім почала розтирати до почервоніння долоні.

– Я відчуваю те саме, що і ти. Він був мені як сім’я, як брат, якого я завжди хотіла мати… і без нього… я як без половини серця… Мені… так не вистачає його посмішки… – з її очей скотилася сльоза і голос її відразу здригнувся. – Іноді я переглядаю перед сном наші з ним фото і… не можу потім заснути. Я так сильно за ним сумую… так сильно… – вона підняла почервонілі від сліз очі на Рея і, тремтячою долонею взяла його за руку. Шморгнувши носом та, натягнувши кутики нуб в подобі посмішки, повідомила йому:

– Я відвезу тебе додому.

Ніколь підвезла того на машині Саманти і, закинувши його руку собі за плече, допомогла вийти і сісти назад на коляску. Надворі стояв ранній мороз. Градус показував -5. Сонце не поспішало гріти своїми променями і їх обох до німіння рук і тремтіння пробирав вітер. Ніколь розчистила пластиковою лопаткою від снігу стежку і підвезла його до їхнього з Мейлі будинку, який Рей, не дивлячись на прохання Саманти, вперто не хотів продавати. Вона зупинилася з ним на задній половині будинку, де весною знову оживе розкішний та пахнючий сад, над яким працював Мейлі, як тільки почав жити тут.

– Яка краса… – Ніколь не відривала очей від сонця, що ліниво здіймалося серед незліченних голих дерев.

– Я зробив йому цю гойдалку… – видихнувши пар з рота, мовив Рей.

Ніколь бігала очима по саду, поки не помітила маленьку скромну гойдалку на мотузках, прив’язаних до довгої дощечки, на котрій могли поміститися одразу двоє.

– Хах… Майстер на всі руки… – усміхнулася Ніколь, відчувши, як мороз нещадно щипає за щоки та ніс. – Чому просто не купив велику зручну гойдалку? І як ця ще тримається…

Рей хмикнув і нарешті посміхнувся, від чого його інша не без тяжкості на серці, задивилася на нього усміхненого.

– Ти, мабуть, досі думаєш, що я тільки грошима розкидатися і вмію, але я не без рукий, хоч тепер і… не можу ходити.

Ніколь по тупцювала на місці, адже в ноги стало холодно. Вони милувалися краєвидом до тих пір, поки не почало світлішати і сонце не піднялося досить високо. Ніколь кусала губи. У голові у неї стояло лише одне запитання:

“Як йому розповісти?..” – вона прибрала руки з ручок коляски і перемістилася вперед, вставши перед ним, щоб бачити обличчя. Опустившись навпочіпки, Ніколь поклала тому на коліна почервонілі руки і почала:

– Знаєш… Бель було останнім часом так важко, через смерть Кая…

Брови Рея насупилися. Він не дивився на неї, продовжуючи розглядати блакитні небеса, тому Ніколь продовжила:

– Вона… вона…

– Вона не хоче мене бачити, я знаю.

Ніколь здивовано підвела голову:

– Це не так, Белла тебе любить, і…

– У Ізабелли розбите серце через Мейлі, і їй стає погано, коли вона дивиться на мене, тому я не проти, що вона поїхала відпочити до Америки. Так воно краще…

– Тобі… Саманта розповіла про це? – стиснувши зуби, пошепки спитала Ніколь.

Рей зітхнув:

– Так. А ще я знаю, що вона просила тебе мовчати про її від’їзд, поки та не поїде. Але я не заборонив би їй і не ображаюся, що Ізабель не попрощалася зі мною. І лаяти її за те, що вона залишила на вас із Самантою доньок не буду. Все що я хочу, щоб Ізабель поклала на мою могилу якусь квітку. Більше нічого не прошу.

Ніколь замовкла, опустивши голову Рею на коліна, а потім, приглушеним голосом, але щирим, сказала:

– Який ти добрий батько. Мейлі б… пишався тобою.

– Я… Можливо, місцями, був не самим хорошим батьком, но я старався стати кращим для… – раптово він за тих, відчувши, як руки Ніколь на колінах затремтіли. За кілька секунд та уткнулася носом у коцик, яким були окутані його ноги і голосно заплакала. Рей не раз бачив, як та плаче, а плакала та багато від коли дізналася про смерть Мейлі, але зараз був не той випадок… Вона плакала не через смерть його чоловіка, а через щось інше. Рей відірвав погляд від неба і опустив голову, поглянувши на Ніколь. Її пишне, довге коли то волосся яке вона ніколи не вкорочувала, тепер було по вуха, від чого її було не впізнати. Навіть її обличчя – вираження якого завжди було сердитим, невдоволеним і зневажливим, коли вона раніше дивилася на нього, зараз було таке м’яке, заплакане, і втомлене від усього, що він і справді не впізнавав її, наче бачив незнайомку. Рей опустив руку на її голову і погладив по тонкому волоссю, тихо дорікнувши:

– Досить пити ті таблетки. Вони тобі не допоможуть заспокоїтись, а здоров’я у тебе не міцне. Краще приходь зі мною раз на тиждень сюди. Коли я дивлюся на небо, мені стає спокійніше і легше на душі. І ти так роби.

Ніколь випустила важкий видих, і підвела голову. Розтираючи по щоках сльози, вона посміхнулася і кивнула йому. Рей обійняв її, притискаючи до грудей. І Ніколь, заплющивши очі, обняла його у відповідь, повторюючи здавленим голосом йому в плече:

– Я не можу… не можу… Пробач мені…

Ніхто ніколи б не подумав, що Рей, який пережив смерть чоловіка, а потім ще й племінника, помре у віці 82 років навіть не підозрюючи, що його дочка померла набагато швидше за нього самого… Ніколь, коли того не стало, приходила як і раніше, но вже сама, раз у тиждень милуватися на небо з задньої частини будинка Рея і доглядала за садом Мейлі. А пізніше, приїхала в Оксфорд і поклала йому на могилу зібраний букет ромашок, замість його дочки.

– Вона б обов’язково принесла тобі квіти якби могла… Ти ж знаєш, вона не вміє довго ображатися як і… Мейлі.

Саманта з Ніколь прожили довге життя не без турбот і переживань як би поставити кому онучок, кому плем’яшок, на ноги: одягнути, нагодувати, відправити до школи, і… замінити їм батьків.

Таким сенсом життя вони і прожили до спільних 94-ох років, до поки одного ранку їх не за стали в ліжку, тримаючись за руки, з серцями, що вже не билися через надмірне вживання таблеток перед сном.
Міранда і Мелліса Крайтон виросли гідними, добрими та життєрадісними дівчатками і рано вийшли заміж у 18 та 19 років.

▪️▫️▪️▫️▪️

Кінець історії. Дякую, що були весь цей час поряд і проживали всі емоції зі мною. Надіюсь, ви пробачете за такий кінець. 🌼

The end~