Останні спогади.

Нічна тиша наспівувала колискову своїм дітям, поки Морфей, званий гість, дарував свої казкові та мирні сновидіння. Здавалось, наче сам Бог обійняв дівчину, так лагідно та ніжно, наче мати. Її дихання було рівне, а вії коли-не-коли ледве тремтіли, наче осінній лист під час вітру.
В місті була тиша, що так не звично для столиці молодої та гомінливої країни. За вікном майже не було чути гучних двигунів машин, а сусіди, що весь час галасували — зовсім затихли. Настав насторожливий спокій, який неприємно віддавав в грудях сплячої красуні. І не даремно.
Четверта ранку. За вікном пролунав вибух, від якого затремтіли вікна та двері. За ним слідом пролунав наступний, але вже більш гучний, здавалось наче десь поблизу. Дівчина моментом піднялась з ліжка та кинулась до вікна. Все тіло тремтіло від страху, як тільки зелені очі побачили перед собою напіврозвалений у полум’ї будинок в кількох сотень метрів від неї. Ноги стали ватяні, ледве тримаючи дівоче тіло.
В момент повсюди залунала сирена, звук якої пронизав до самих кісток, викликав страх в кожній клітині тіла.
Раптово, серед неба пролетіла ракета, лишаючи за собою в темряві яскраво-жовтий хвіст. На цьому моменті дівчина зрозуміла, що треба бігти геть, але тіло не слухалось, як вкопане залишалось стояти на місці поки погляд повільно проводив безжалісну металеву конструкцію в бік.
Кімната колихнулась, наче від землетрусу, який зненацька застав її місто. Всі речі, що були на столах та полицях з гуркотом попадали на підлогу. Скляний посуд та навіть техніка, з тріском розбилася, залишив після себе сотні осколків.
Дівчина поспішила покинути квартиру, по дорозі схопивши лише тонку весняну куртку, яка була першою, що попалась під рукою, яку враз накинула на плечі та вибігла в коридор. На блідих щоках з’явились солоні доріжки сліз, а в очах тваринний страх. Руки як і тіло зрадливо тремтіли, через що не відразу вийшло відчинити вхідні двері. Гіркі сльози заважали побачити людей, які один за одним поспішали покинути свої квартири, через що сталась пробка. В скупченні майже половина чоловіків лаялись, кричали, щоб перші виходили матері та діти, а хтось напролом ліз вперед штовхаючи стариків та вагітних.
Пролунав новий вибух, що колихнув багатоповерхівку сильніше попереднього разу, через що вікна з тріском посипалися на поруч стоячих людей. Більшість присіла на підлогу, прикриваючи голову та дітей. Лунали крики змішані з дитячим плачем та сиреною.
Серце тремтіло, наче ось-ось вискочить з грудей чи зовсім зупиниться. В голові з’явився туман, а ватяні ноги зовсім перестали тримати тіло, яке повільно спускалося по стінці вниз. Десь внизу кричали, що вхід заблоковано, щось заважало відкрити двері, а пожежні драбини обірвалися від різких коливань силових хвиль.
Далі все як в тумані: дехто пропонував перелізти з вікон першого поверху, але ті були завалені руїнами сусіднього дому, а дехто вирішив пробивати задні двері, які завжди були зачинені на ключ.
Дівчина втиснулась всім тілом в стінку та обійняв коліна, заплакала. Вона нічого не чула окрім пострілів та вибухів, що з кожним разом змушували по новій здригнутися від страху. Очі самі собою закрились, коли прийшло усвідомлення, що їх ніхто не врятує.
Кілька секунд і вибухи стихли, але сирена продовжувала лунати, кажучи, що небезпека ще не пройшла. Молода дівчина розплющила очі та озирнулась в бік своїх сусідів, які так само сиділи під стінкою та з обох боків обіймали близнюків. Ася і Яна, дві дівчинки восьми років, неперевершені красуні та чудові танцівниці. Їх кучеряве руде волосся покрилось справжньою сивиною, а обличчя враз постаріли. Перевів погляд напроти, смарагдові очі зустрілась з одиноким хлопцем, що зовсім недавно переїхав до столиці, щоб здійснити свою мрію та стати відомим фотографом. Але, тепер на його руках була кров одного з пораненого, уже померлого дідуся, який під час вибуху стояв біля вікна та отримати поранення в артерію. Звісно, парубок відразу надав першу медичну допомогу, затампував та перев’язав рану своїм паском, але вже було пізно. Його руки були стиснуті в кулаки, які тремтіли, а раніше сині очі потухли, змінивши колір на сірий.

Всім було страшно, не відомо, що чекає їх через хвилину. Але невідомість швидко зникла, як тільки почувся глухий свист, а далі темнота.
Біль пронизував все тіло, кожну клітину та частинку. Здавалось, ніби сотні тисяч розпечених голок пустили під шкіру, та розкрутили їх навколо своєї осі. Віддалено в темряві були чути крики дітей та жінок, плач та стогін болю поранених людей. Але їх голоси все більше віддалялись, доки їх не змінив неприємний білий шум.