Останні зірки вічного всесвіту

Всесвіт всього лише намальований. Його намалював Хан Хьонджун.

Він не любив малювати нічні жахи, темряву без зірок і місяця, вбивства на околиці чи в центрі міста, та не любив малювати собак.

Нічні жахи залишали страх і нервозність не тільки в фарбі або в олівцях. Кожна чорна істота з полотна переслідувала Хана тижнями та місяцями, жила у лісах і чекала на нього під час прогулянок.

Темрява без зірок і місяця це лише закриті очі. Як дивитися на сузір’я, якщо твої очі заплющені, а душа не відчуває їхніх гострих кутів? Він сидів ночами на балконі, щоб перенести небо на полотно, бо фотоплівка не помічала усіх зірок.

Хан ненавидів “історичні” картини з детективів, де на дорозі зображені мертві, а поряд той хто їх вбив. Він відчував, що він свідок чогось кримінального, а зробити нічого не міг – це всього лише картина.

А собаки.. А собак він бачив сам, йому не треба їх малювати. У нього є свій пес, і усі його картини збережені у телефоні через камеру.

Хьонджун любив малювати чуже кохання, світанки, польові квіти й своє, безмежне, бачення всесвіту.

Чуже кохання справа не його. Йому подобається як люди виглядають разом, робити чернетки просто олівцем, і не торкатись тіл фарбами. Чуже кохання має свої фарби, і олійні чи акварельні йому не потрібні.

Світанки мають багато фарб, іноді навіть таких, яких Хьонджун не бачив на жодній картині в історії. Він міг би створити новий колір, відкрити нову фарбу, та останній раз дивитися як небо з фіолетового стає блідо-сірим, а потім змінюється на блакитне.

Польові квіти як різноколірні зірки. Галявина влітку схожа чимось на небо, із квітів він збирав сузір’я-букети, а потім прикрашав ними свою кімнату, або плів вінки, і залишав їх на найнижчих гілках дерев.

А його всесвіт має кінець. Час не може плинути вічно, чомусь Хану так здавалося. Можливо, тому що його час теж колись закінчиться. Закінчаться фарби, гроші на якісні полотна, квіти на галявині, далекі зорі яким мільйони світлових років, і він сам теж колись вичерпає свій час. Його це не лякає, навпаки, дає простір для мрій і відчуття плину часу, він сам відчуває як чотири години на галявині з квітами забирають цілі у нього роки існування.

І своє кохання в особистому, поза годинному всесвіті він теж малював. Чомусь різним – різних гендерів і зовнішності, іноді віку, іноді малював себе самотнім.

Йому начхати на те, кого він збирається кохати. Якщо кохання взаємне – він поділить всесвіт на двох.

А, можливо, він не вмів малювати, і всі фарби та полотна це його фантазія. Іноді світ здавався всього лише вигадкою, і тоді вночі Хьонджун забував малювати, забував слідкувати за рухами зірок і слідкувати за пензликом з зеленою фарбою. Тоді він думав настільки він мало чого значить для цієї планети. Він для реального, безмежного і вічного всесвіту навіть менше крапки, а для історії його планети він знову той, про кого забудуть через три покоління. Ніхто і ніколи не запам’ятовує імен.

Малював він, щоб тікати від реальності, але реальність наздогнала його швидше, ніж він собі міг уявити.

Нервовість дивиться на ситуації під своїм кутом. Чомусь невідомого людям кута, щоб вони ще більше хвилювались про те, що не можуть змінити.

Хан Хьонджун закохався. Випадково вийшло, той хлопець просто зустрівся йому поки Хан гуляв у парку з собакою. Невідомий сидів на лавці навпроти, на його шиї плівковий фотоапарат, а в руках звичайна гітара. Тільки він не грав, і не фотографував, він дивився на народжені ввечері тьмяні зірки. Хьонджун теж на них дивився б, якщо у полі зору не з’явився б цей хлопець. Його волосся насправді світилось білим або жовтим, очі закохані в одну зі ста мільярдів зірок, а усмішка.. А усмішка мала і правдива. Життєва для безчуттєвого та неживого світу Хьонджуна. Він насправді янгол, або просто хоче здаватись ним. Він нереальний, але нереальність ніколи не дивиться в очі. Хана помітили – закохані у чисельність зірок, чужі, безмежно карі або карі до безмежності очі

Поговорити він з ним не наважився – весь діалог провели їхні очі, як тільки незнайомець помітив Хана. Правду кажучи, Хан не впевнений, що не поводився як збоченець або маніяк який дивиться без зупину на людей. І по очах він читає дуже погано, простіше бачити очі й чути слова, ніж просто дивитися. Хьонджун тільки зірки розуміє з першого погляду, і ніякі мільйони світових років їм не заважають.

Розмови словами не було. Вони просто посміхались, їм не заважали люди чи полотна з фарбами або фотоапарат. І Хан пішов першим – собака вив, хоче додому.

Він навіть не знає імені. Хан закохався у подобу, порівнював його зі своїми картинами, вигадував йому імена і звички, чомусь вперше когось ідеалізував. Це для нього дивне відчуття, він звик до тиші своєї душі, звик сидіти в самотності та спостерігати. А тепер хочеться, щоб спостерігали за ним теж.

А кохати він не вмів. І боявся.

Тому уникав того парку, вів собаку в інше місце, де він міг бути сам. А один він там не був, бо усі зошити заповнював чернетками й фігурою того хлопця. Невідомий жив у голові, з’являвся у найнеочікуваніші моменти й зникав десь поблизу того парку. У Хьонджуна немає сил зайти туди знову і познайомитися. Він може пробігти повз, знову сісти на ту лавку і спостерігати, ніби вони таємно закохані, але на жаль, нічого з цього не станеться, бо у Хана немає сил, або, можливо, бажань і волі.

Про закоханість знав друг – Джісок, а той Хану казав, що навіть пес бачить правду. Він стверджував, що весь світ знав, кожна комаха, що на галявині разом з Ханом проводила вечори знає.

– Твоє обличчя світові покажи, і він здогадається! У чому проблема познайомитися? «Привіт, я Хан Хьонджун, бачив тебе тут на лавці в парку, думаю, ти цікава особистість.» – Розводив Квак руками, імітував можливу сцену знайомства. Можливу сцену.

Хьонджун проти того, щоб на нього дивився увесь світ. Стільки очей йому не потрібно. Йому хоча б одні, ті карі очі з парку навпроти, або у відображенні своїх, ще темніших.

Джісока, до речі ніколи не дивувала орієнтація Хана, але він і не реагував на це так, ніби це настільки очевидно. Ніколи нічого не можна знати без слів. Хан думає, що можливо знав, а Джісок казав, що не обов’язково сидіти вдома і спілкуватися тільки з одним другом, щоб люди називали тебе геєм. Джісок не любить стереотипи та людей, що не кажуть прямо про свої почуття, ідеї або плани. Натяки то не його справа. Він прямий і чесний, найщиріший і трохи ненормальний.

У Квак Джісока своя атмосфера, йому призначена окрема планета та нові, тільки для нього, країни. Хан її намалює, але не може зараз. У нього немає потрібних шалених і тьмяних кольорів, якими він би його описав. Він щось нове для цієї планети, з великими очима і фарбованим волоссям. Такої зірки ще не бачив жодний мультимедійний всесвіт.

Екстраверту ніколи не пояснити як це відчувати усіх людей перед собою проблемою. Звісно, люди у цьому не винні, а тому краще залишатися вдома. Хьонджун тримається закритих дверей і відчинених вікон сидячи на підвіконні. Романтизувати життя єдине для чого він все ще живе у цій квартирі. І це не та романтизація на кшталт виправдовувань чужих проблем, або ігноруючи їх лише своїми мріями. Ні, це мрії в інше річище. Вони ще більш яскраві ніж існує цей світ, тут постійні мильні бульбашки та легкий для душі джаз. Це з величезної літери найкращий світ маленької людини-інтроверта.

Гибла романтика – перше й останнє про що він напише полотняні фарбовані історії.

Той хлопець з гітарою і фотоапаратом крутився у пам’яті як диск з улюбленою піснею, Хан слухає його вже п’ятий раз за ранок. Джісок пішов з променями холодного світанку, а Хан не зміг заснути.

Серце вкрадене незнайомцем, і буде продано на аукціоні ціною у тридцять п’ять мільярдів вон. Хан розфарбує гроші та власноруч віддасть своє серце незнайомцю з парку, але він вже до краєчка душі романтизований коханням і невідомим іменем, характером, подобою, життям, того незнайомця.

– Ти мене задовбав! – Кричав Джісок, а Хьонджун сміявся. Атмосфера з телефонного дзвінка переростала у нервово радісний, ніби вони щасливі просто від того що пішов дощ, або Хан відкрив холодильник і таке інше. – Я власноруч знайду того хлопця. Розповім йому про тебе, і про цілий альбом з його чернетками. 

«Але це мої почуття» – Хоче сказати Хан. Чомусь його світ обірвався. Небо впало на землю, всі дерева з корінням вирвало безсоромними вітрами, а він залишався один. Ціла планета, що ось-ось зніметься у повітря, а потім у космічну нескінченність. Квак Джісок завжди діє прямо, і ніколи не вважав почуття та емоції Хана як правило їхньої дружби.

Чомусь не хочеться існувати.

Хан Хьонджун малює себе силуетом у відкритому космосі, що верх ногами кружляє на фоні його блакитно-помаранчево-світлої планети.

Блакиті там небагато, вона існує тільки щоб було видно зірки на її тлі.

Помаранчева планета від свого яскравого червоного сонця. Звісно там іноді йдуть дощі, бувають снігопади та цунамі, але там зовсім немає Бога і зброї, люди, яких він туди пустив, живуть у злагоді, сперечатися там можна тільки пошепки. Світ не може бути яскраво ідеальним, уся планета не може бути створена усього із трьох людей. Але це лише папір, а папері можна малювати людиноподібні жахи, щоб потім їх спалити та видихнути. Хьонджун їх не боїться.

А світлий колір там з’явився нещодавно. Це ромашки, на яких Хан ніколи не гадав про своє кохання, але залишав собі у букети. Це зірки, може в очі він ніколи їх справжніми не бачив, але з планети вони виглядають як прикраси. І незнайомець. Його волосся як дощова хмара, така м’яка і важка, і так само йому майже невідома. Він ніколи не цікавився сукупністю й історією хмар у його місті, але здається, зараз саме час.

А цей хлопець перевернув планету повністю. У сонячний день яскравого травневого початку літа пішов дощ, а за ним сніг. В усіх лісах об’явили тривогу і ніхто не повинен бути на вулиці. Всі повинні були знати – Хан Хьонджун закохався. А холод посеред весни свідчив про випадкову закоханість і неочікуваність господаря на власні емоції. Це був останній тиждень весни, метелики, гіперемоційні жителі у животі Хана, обурені такою поведінкою і почуттями. Закоханість не з’являється так швидко. Кохати Хьонджун не вмів, і боявся, а страх викликав сніг і холод як захисну реакцію на можливу не взаємну відповідь.

Хьонджуну просто пощастило, що він не вміє описувати зовнішність людей словами, а Джісоку свої курні чернетки він не показав. Його планета захищена вмінням імпровізувати, а всесвіт страхом до кожної людини не зважаючи на те, входять вони у планету чи ні. Небезпека переслідувала його у вигляді друзів екстравертів, великих вуличних собак, хмарним небом уночі коли він приходив подивитися на зірки, гарячим сонцем напочатку весни та незнайомцями. Тими незнайомцями яких він малював – ті що не мають гендеру і конкретної зовнішності; і того незнайомця якого він бачив у парку.

Хан Хьонджун гуляв пустими квітучими галявинами, лісами, забитими міськими дорогами, парковими алеями. Сам чи Джісоком, або з собакою, або з фарбами та полотном.

Йому не щастить. Не щастить з почуттями, іноді з картинами, частіше зі сном. Життя не скінчилось, але закінчились терпіння і нерви. Спогади та вигадані реалії перестали приносити йому таємне щастя, а сам він закрився. Він все ще той самий Хан Хьонджун, але вмираючий, його всесвіт потемнів, ще трошки та стане майже чорним.

А чи потрібні йому ці почуття? Закоханість усього лише фарби. Одним кольором більше, одним менше, люди не розуміються на стилі Хана й не розуміють якого кольору на картині не вистачає. А Хьонджуну не вистачає взаємності.

Тієї взаємності з поем, щоб серце на дрібні шматочки, очі іскрами, а губи.. А губи зацілувати. Щоб моменти – тільки для двох, останні погляди перед сном на оприлюднення кохання, а чесність у почуттях ставала причиною жити мільярди років. Мільярди років вони проживуть – Хьонджунові картини як татуювання в історії людства. Залишилось закохатись взаємно, і щоб він, або вона, теж на безмежність часу і нескінченність почуттів. Щоб назавжди.

Хьонджун закоханий, але його не вистачить на мільярди років. Кохання треба розділити на двох, один ти перетворюєшся на перенапруженого женця або переповнену скриньку.

І ось він знову у парку. Переповнений і нещасний. Пес помітив усі зміни, але нічого зробити він не зможе. Не розуміє, що не зможе, але розважити намагається.

Хьонджун очима десь за межами парку, у білявих чубах і чорних космічних очах. Десь за межами своєї намальованої планети, намагається знайти іншу. Аби тільки не зіткнувся і не зник. Сам каже собі «Не перестарайся, і без нього ти залишаєшся собою», але серце каже, що все не так. Що Хьонджун сердечний, останній і замріяний. Він вже не такий як місяць тому, не такий простий і тямущий свої почуття як пів року тому, і не такої зовнішності як рік тому. Десь у просторі порожньої бездонної душі оселилися фарби. Вони, як у воді, розносилися швидко і фарбували все навколо. Всю душу, і навіть дісталися кінчиків вух зовні.

І чуб той знайшовся під великим деревом. Хлопець спокійно спить, а на його плечах зриваються всесвіти та галактики. Він чомусь став спокоєм, тією секундою, що виліковувала зірки від неминучої смерті, і берегла галактики у чистих колах сонячних систем.

Атмосфера обіймала синє небо, небо обіймало гіллясте дерево, а дерево обіймало Хьонджуна. Він підкрався і сів поряд. Його руки трясуться, а слова плутаються і вилітають незрозумілими тихими звуками. Він вирішив діяти, цього від нього хотів Джісок. Або він хотів сам, а в разі невдачі винуватим залишиться друг екстраверт зі своїми порадами.

– Попередив би, що хочеш сісти. – Спокійно каже галасливий безмежний всесвіт. Хьонджун не вірить у спокій в голосі того, чия зовнішність для нього як галактика. Чиє невідоме ім’я як нова зірка.

– Ні.. я не хотів.. Ну тобто хотів, але не тут – Хьонджун збирався знову втекти. Усі спроби відлунювали невдачами, а усі чернетки гуманізацією спокійно неспокійних галактик. – Вибачте.

– Дурний. – Голосно засміявся всесвіт. Чомусь вуха Хьонджуна почервоніли, а серце знову забилося і лопнуло. – Сиди вже, я не проти.

Спокій. Спокій – незнайомець. Його посмішка яскравіше всесвіту.. Яскравіше усіх всесвітів! Він нагадує Хьонджуну себе, тільки чомусь вони незнайомі. Тільки чомусь Хьонджун у нього закоханий. Хьонджун тільки помітив на його колінах кошеня. Маленьке і сіре, незнайомець тримає його так, щоб те не з’їхало з ніг у колючу траву, і не поранилося. Хана це розчулило.

– Я О Синмін. – нарешті хтось із них вивалився зі своїх думок. – Розповіси щось про себе?

Хьонджун розповість все. Він не любить говорити та щось пояснювати – Джісок постійно нав’язується питаннями, а Хан роздратовано втікає у ліси та на галявини, аби тільки не почути питання «а як», «а що» «а коли» та «поясни». Розмовляти та обіцяти щось це великий тягар.

– Ти мені подобаєшся. – Випадково випалив Хьонджун. Сонце чомусь пропало, його планета застрягла у тиші, а можливо вилетіла зі своєї орбіти. «Не треба! Не треба! Не треба!» – билось серце, кричали думки й фізично ламались кістки. Так Хьонджун ще не ганьбився.

– Не треба. – Хан посміхається. Його почуття важливі для нього. Тільки для нього. Синмін дивак, але Хьонджун дивніший. Ніхто не зізнається у почуттях на першій прогулянці та через тридцять хвилин після сидіння разом під деревом.

– Я намагався. – Він дивиться на зірки. Хан не хоче бачити Синміна, згадувати та уявляти його вираз обличчя. До ранку вони знову стануть незнайомцями. – Не вийшло. Я дуже поганий в описах словами, але ти дивовижний ще з першої нашої випадкової зустрічі. Це вперше я відчуваю таке.

Синмін мовчить. Атмосфера холодного вечора каже все за нього. Він не відчуває до Хьонджуна нічого, і навіть не може зрозуміти чи розбив він йому серце. Синмін дістав ковдру – з зірками. Запросив Хьонджуна під неї, але все одно хтось із них замерзне до ранку. Знову.

Хьонджунове серце розірване. Тими кошмарами яких він малював дуже давно, вони повернулись, щоб застати його почуття в розпачі. Усі вбиті за кохання та вбиті коханням стоять перед Хьонджуном, чекаючи поки він приєднається. Він тікає від них – вони лише картини, але він теж художник. Він малює, свої почуття, зірки, солодку небесну вату, теплих котів і постать. Незнайому постать, у яку вперше закохався.

І він не помре за нього як у поемах і книгах, Хьонджун ненавидить романи та ніколи не дочитував їх до кінця. Хан просто розуміє, що всесвіт знову стане звичайним, а закоханість пройде і зникне. Після це однієї тисячі картин і трьох видуманих з ним історій.

Колись, і назавжди.