Фанфіки українською мовою

    Сьогодні мій останній день. Ха-ха-ха ніколи не думав що з радістю сам піду на вірну смерть. Тисячі брехливих слів, маніпуляцій, повзання на колінах, вивертання фактів і все заради самостійно підписаного собі ж смертного вироку! Геніально! Хоча…можливо це найліпший вихід з ситуації. Тільки так я зможу принести користь. Що ж час завершувати нарешті ці самокопання. Я встаю і важке антикварне крісло з характерним звуком трохи зсувається. Який же неприємний звук. Хоча тут скоріше проблема в моїй занадто збудженій нервовій системі. Останнє послання знову опиняється в моїх руках і я пробігаю очима по відточеному сотнями листів учительському почерку. За декілька секунд звісно нічого не змінилося. Це все той самий лист, все того ж авторства адресований одному зеленоокому чуду, кожна поява якого викликає гнів, купу проблем, вирішувати які повинен обов’язково тільки один конкретний зіллевар, та ірраціональне бажання захистити. Захистити від усіх Темних Лордів і бородатих любителів солодощів. Від усіх та будь-якою ціною. Але не сьогодні. Він давно дорослий хлопчик і впорається зі своїми проблемами самостійно. Я вірю в нього. І справа тут давно вже не в клятві даній на цвинтарі і не в клятві даній під тиском страху та гніву, віра і хвилювання за цього хлопчиська взагалі не пов’язана з будь-якими клятвами. Я прив’язався до нього сам і чудово розумію наслідки. Я стискаю руку і впиваюся короткими нігтями в долоню навіть не помічаючи цього. Сьогодні мій останній день і я сам вирішив закінчити свою історію саме так. Досить цих ідіотських моральних самокопкнь. Різким рухом складаю листа навпіл і все ж обережно вкладаю в конверт. Ще секунда вагань і на чистому конверті з’являється рівний надпис «Гарольду Джеймсу Поттеру»

     

    – Крічер, все як і домовлялися. Один лист. Віддаси Господарю рівно через добу.

     

    З тихим звуком, характерним для апарацї, ельф з’явився переді мною з протягнутою рукою. Я просто віддаю йому листа не накладаючи ніяких чар. Навіть якщо хтось і захоче прочитати що ж такого цікавого написав Майсетр Зіллевар своєму учню він важко пошкодує про таку поспішність власних дій та самовпевненість. Папір пропитаний декількома такими настоями що навіть мені важко антидот приготувати буде, недарма, адже все авторське і ні разу ніде не публіковане. Антидотів просто не існує. Навіть славнозвісні сльози однієї птички не допоможуть. На обличчі все ж з’являється трохи крива посмішка від уявленої картини але я швидко приводжу себе в порядок повертаючи на місце свою вже класичну маску холодної статуї.

     

    – Перевіряй скільки хочеш, чар немає, зілля на Господаря не зреагують. Досить дивитися на мене таким поглядом.

     

    – Крічер, вдячний за допомогу Містеру Снейпу і передасть Господарю листа від Містера Снейпа, сер.

     

    – Тоді не затримую тебе більше, Крічере. Дякую.

     

    З таким самим тихим “пуф” ельф зник і кімната занурилася в тишу. Від цієї тиші закладає вуха і я стрімким кроком підходжу до дверей. Ще раз оглядаю кімнату, за 15 років так і не ставшу рідною. Холодні стіни, ідеально заправлене ліжко, всі речі розставлені в чіткому порядку і на своїх місцях, тільки крісло посунуте трохи вбік не підходить в цю ідеальну картинку. З тихим шорохом повертаю ручку і виходжу в коридор. Рідні та ненависні колись підземелля сьогодні абсолютно сірі. Вони вже не викликають ніяких емоцій. Я розвертаюся і неспішним кроком прямую знайомими поворотами до виходу зі школи. Тієї самої школи яку я спочатку так любив, а потім так ненавидів. Як же легко змінюються емоції і почуття людей. Люди взагалі занадто непостійні. Ненадійні. Уж я то точно знаю це на сто відсотків. Тихим кроком я піднімаюся сходами і сонячний промінь потрапляє прямо в око. Сьогодні чудова погода. Літо, сонце. Такий спокійний день. Ідеальний для смерті. Цікаво через скільки днів директор дізнається про зникнення його улюбленої собачки? 4? 5? Пф, та яка вже різниця. Я виходжу на вулицю і в обличчя дує легенький вітерець наводячи на здавалось би вже давно забуті спогади.

     

    « – Северус, ти ідіот! Та як ти взагалі до такого додумався? Тебе мозок покидає як тільки я відвертаюся? Круцио!

     

    Мене накрило просто дикою хвилею болю. Не дивлячись навіть на закушину губу я все ж не зміг стримати здавлений стогін але вперто продовжив стояти на коліні не змінюючи позу. М-да слабувато. Розслабився я. Навіть 30 секунд не протримався. Так, з Круциатусом наче все, що наступне? Хоча я можливо і не дізнаюся. Магічне і фізичне виснаження не проходять повз просто так. Резерв на мінімумі і я потроху втрачаю свідомість тримаючись з останніх сил. Дивно, навіть страху немає. Всередині ніби пусто. Різко на голову вилилося щонайменш відро холодної води і мені доводиться кинути всю свою витримку щоб не здригнутися та це швидко приводить мене до тями. З мокрого волосся крапля за краплею стікала вода тихо падаючи на землю. Мокрий одяг прилип до тіла що викликало величезне бажання висушити його але я не смію зрушити з місця чекаючи рішення. Рішення мого Лорда. Всі щити зняті, вся оборона мозку та думок деактивована. Я знаю що Лорд все бачить і все чує. Чітко бачить все що я зробив і від цього стає гидко. Я порушив прямий наказ. І не дивлячись на готовність понести за це відповідальність в повній мірі, навіть якщо заплатити доведеться життям, в глибині душі зароджується страх. Липкий страх, він окутує зсередини і буквально пожирає всі інші емоції. Страх що я повністю втратив довіру. Страх що в мені розчаровані повністю і безповоротно. Що розчарована в мені саме та людина для якої я готовий піти на все. Витримки будь-що і що саме зараз я втратив можливість знаходитися поруч. Що ще раз заслужити довіру шанса вже не буде і …

    СТОП! Стоп. Я. Не. Маю. Права. На. Такі. Думки. Сам винен – сам відповідай, придурок. Просто чекай рішення Лорда. Просто чекай. Тільки він має право вирішувати чи дозволити собаці яка вже одного разу порушила наказ залишитися біля ноги. Чи принесе ця собака користь. Твоя думка тут ролі не грає ніякої.

    І я чекаю. Просто чекаю. Страх відступає і на заміну йому знову приходить пустота. Неочікуваного тіло накриває ще одна хвиля болю але цього разу вона ніяк не відображається ні в голосі ні в позі. Я заслуговую на це. Лорд витрачає свій час караючи мене, а це означає що він дозволить мені залишитися поряд. Неважливо через що зараз доведеться пройти і скільки часу знадобиться щоб знову не опускати очі та голову в присутності Лорда. Не має значення. Лорд вчить мене, витрачає зусилля, а це значить що він не викине мене. Треба просто гідно перенести покарання і запам’ятати на майбутнє спочатку вмикати мозок і тільки потім діяти. А краще коли справа пахне не дуже гарно говорити про це. Що, боявся покарання, Северус? Боявся що тебе висміють? Хотів показати що можеш справитися самотужки? От і насолоджуйся своєю тупістю. Ще одна хвиля боля, але цього разу якась не звична. Явно не Круцио. Відчувається ніби кожна вена, кожна артерія, кожна судина та кожен найменший капіляр розривається. Цього організм таки не витримав і з горла вийшов тихий, приглушкний намертво сцепленими щелепами стогін. Тіло похитнулося але я зміг втриматися не змінюючи позицію. Я витримаю. Все витримаю. Все правильно. Лорд все робить правильно. Наступного разу буду думати. Хм-м а холодна вода непогано допомагає прийти у себе і знімає напругу. Треба запам’ятати. І знову хвиля болю накриває мене з головою. Знову щось нове. Цікаво, це щось з особистих розробок Лорда? Невербальне і без палички. Як і минуле доречі. А Лорд навчить..сам закусив собі губу щоб перервати цю думку. А не дохуя ти хочеш, ні? Сам підставився, підставив інших, накоїв купу проблем і змусив Лорда особисто витягувати себе з жопи в яку добровільно заліз. Хто тебе після такого вчити буде? Добре якщо взагалі залишать в Ближньому Колі. Ще одна хвиля болю і це знову щось невідоме і невербальне. Закушую губу ще сильніше. Необхідно звернути увагу на щось інше. Сонечко світить. теплий літній вітерець віє і від цього по спині бігають мурахи. Треба не забути потім випити Перцове зілля бо так і захворіти не довго. Все таки мокрий одяг і кінець літа між собою погано сумісні. Пф-ф які ідіотські думки. Мене так-то вбити зараз можуть. Причому не просто лихорадка, а Темний Лорд. Добре, це звучить солідніше ніж “Помер від тупості і насморку” . Ха-ха-ха . Нащо я себе обманюю, Лорд не вб’є мене. Він як завжди, якщо ти тонеш спочатку дочекається доки ти наковтаєшся води, постраждаєш, а потім з легкістю перенесе на берег не дістаючи палочку. Наступним кроком приведе до тями, а вже після покарає так, що ти ще й пошкодуєш що не втопився, за тупість і створені проблеми. Але врятує. Обов’язково врятує. Це ж Лорд.»

     

    На обличчі знову з’являється крива посмішка. Да, пам’ятаю скільки тоді так простояв. І погода була один в один як сьогодні. Іронічно. Що ж це вже немає значення. Час апаруватися. Прощавай мій милий Ґогвартс, я ненавиджу тебе.

     

    Секунда і я опинився поблизу Мелфой-менора. Які б там не ходили чутки про цей маєток але виглядає він чудово. Що ж можна починати відлік до моєї смерті. Цікаво Лорд довго буде катувати? Може просто вб’є? Кого я обманюю. Все тим же спокійним кроком іду садами Нарциси. Треба було напевно подарунок їй купити в неї ж день народження скоро. Не вічливо вийшло. Ха, ну думаю я переживу якщо після смерті на мене образяться. А, ні, не переживу.

     

    « – Вітаю, Нарциса, і дякую за запрошення.

    – Ти ж знаєш, Северусе, що б не казав Луциус я завжди рада бачити тебе в своєму домі. Тим паче зараз.

     

    Мерлін, знову ця фальшива посмішка. От чому у цих аристократів завжди все так важко? Чому якщо ти хочеш плакати ти не можеш цього зробити? Я ж бачу як їй погано. Третій спонтанний аборт за два роки. і все одно вона мусить посміхатися і робити вигляд що все в порядку. Нічого трясся не впорядку! Так, стоп. Щось мене заносить. Я тут щоб підтримати, а не добити.

     

    – Звісно, Нарциса, ти теж повинна знати що я завжди буду радий допомогти тобі.

     

    І така сама фальшива посмішка у відповідь вже від мене. Коли я останній раз посміхався? От щоб так щиро. Напевно…тільки на тренуваннях. Здавалось би на заході в честь подруги я тільки натягнуто корчу гримасу, а на тренуванні де з мене буквально все гівно Долохов вибиває я посміхаюся щиро. А коли ще й Лорд там то взагалі…. Сюрреалізм. Те як він розповідає…мені здається вчитель по-справжньому його професія.

     

    – Я приготував для тебе дещо особливе. Знаю, останнім часом ти сама піклуєшся про сад тому хочу подарувати тобі саженці фіолетового гіацинту. Замовляв через знайомого з Шотландії тому наш клімат переживуть спокійно. Можливо трохи краще тобі б підійшла полинь, проте вона не так гарно буде дивитися в квітнику.

     

    – Дякую, Северусе. Напевно, за сьогодні це найкращий подарунок. Проходь до столу, а я піду зустрічати гостей»

     

    Зараз дивлячись на ці квіти дійсно розумію, прекрасний був подарунок. Пройшло сімнадцять років, а вони все ще цвітуть. Треба визнати, в чомусь таки аристократичне суспільство має переваги. Виразити свої думки та почуття без слів, через простий здавалось би подарунок, можна тільки з людьми які це зрозуміють, а Нарциса жінкою дурною не була ніколи. Вижити, а головне повноцінно жити, з таким як Люціус зможуть далеко не всі. З кожним кроком я наближаюся і наближаюся до Менора, який стане моєю могилою. І чого люди тільки бояться смерті? Дурниці. Боятися треба життя. Смерть це благо на яке необхідно заслужити. Білі сходи, такі ж як і завжди, зустрічають вишуканістю і холодом. От ніби і дім, а все одно як Ґогвартс, холодний замок. Переступаю поріг і зачиняю двері. Сьогодні тут немає нікого окрім Нього і мене. Луциус у Болгарії домовляється з їх міністром про допомогу і підтримку, Драко у Теодора вже як місяць живе, точніше сказати переховується і намагається якомога менше потрапляти на очі Волдеморту, а Нарциса по моєму проханню поїхала до Франції на 2 дні. Сьогодні тут тільки я і Лорд. Не Волдеморт, а саме Мій Лорд. Я впевнений що це Він. Коридори змінюються іншими, я піднімаюся сходами і повертаю в останній прохід в кінці якого знаходиться двері Його кабінету. Що ж, час настав. Натискаю на ручку дверей і спокійно відчиняю їх. Кому я брешу? Сам собі? Яке спокійно? В мене серце зараз через рот вискочить. Паніка захоплює кожну клітину мого тіла, а рука сама собою починає трястися. І все ж на обличчі як завжди холодна і спокійна маска. Не гаючи ні секунди та не підводячи погляд опускаюся на одне коліно і впираюся рукою в ворсинки килима. Такий приємний на дотик. Ха-ха-ха про що я взагалі думаю? Я точно зійшов з розуму. Хоча…так воно і є. Від спокою не залишилося і сліду. На зміну йому прийшла паніка і тупий біль. І це я ще під заспокійливим, а що буде коли воно закінчиться? Живіт скручує, а в легенях не вистачає повітря . Лорд мовчить хоч і помітив мою присутність. Значить треба почекати. Тиша…навколо тільки тиша. І цей ідіотський звук. Треба про щось подумати. Про щось згадати. Думки допоможуть простояти довше. Я зможу.

     

    тік-так тік-так тік-так

     

    З вуст так і хоче зірватися хоч слово щоб ця мертва тиша порушилася, навіть якщо за це необхідно буде заплатити, проте я стримую себе. Все так само стою на одному коліні, опустивши голову, невимовляючи ні слова. Я не маю права говорити доки мені не дозволять. Я не маю права підіймати погляд доки мені не дозволять. Я сам прийшов. Мене не викликали, значить я буду чекати стільки скільки захоче Лорд. Цікаво, а кабінет великий? Ха-а-а ну так, зараз це найважливіше питання, Северусе. Ти тут взагалі-то вмирати зібрався, яка тобі різниця?

     

    Тік-так тік-так тік-так

     

    « — Мальки, завтра у вас важливий день. Завтра буде ваше перше тренування з Лордом. Йому явно приглянувся хтось з вас але конкретики нема тому я чекаю що завтра ВСІ викладуться на максимум. За одно й дізнаєтеся чому після тренувань з Лордом Ближнє Коло виглядають як побиті собаки хахахахахаха. В 5:00 бути всім. Хто планує запізнюватися можете починати копати могилу вже сьогодні. На цьому все. Вільні.

     

    М-да Долохов як завжди. От не можна нормально пояснити? Що взагалі чекати від завтра?

     

    Правду казав, скотина. Хоча які там побиті собаки, ми навіть собаками називатися не можемо! Темні чаклуни ми, блять. Ага, тричі! Темно тільки в голові у мене раз я вирішив що хоч чогось коштую ставши трохи кращим звичайного випускника Гоґвотсу. Зарвався на ґрунті заниженого его? Ідіот. Значить будем діяти як завжди, виб’єм з себе цю дурь самостійно. Сьогодні мені чітко вказали моє місце, значить час впахуватися але піднятися хоч трошки вище»

     

    Да-а-а тоді я загнав себе до напівсвідомо стану і відрубився прямо посеред лісу де зробив собі маленький полігон. І на наступний день. І ще. І ще. Навіть декілька зілль зіпсував через втому. Тоді ж довелося навчитися складати детальний розклад і планувати будь-яку свою дію. Що ж це таки дало результати. Вже через пів року реально активної праці я став Майстром Зіллеваром і не дивлячись на це продовжив пахать. Кожного дня, з ранку і до самого вечора. Отримавши звання я зміг увійти до Ближнього кола і стало ще важче, регулярні тренування з Лордом завжди закінчувалися травмами різного рівня жахливості. Лорд не дивлячись ні на що вмів і любив вчити. Він показував на прикладах як захищатися та атакувати. Зазвичай прикладами були ми самі але то вже дрібниці. Сюзерен завжди спочатку показував сам, а нашою ж задачею стало ловити кожне слово, кожен рух, кожен жест. А далі вчитися на помилках, своїх та чужих. І запам’ятовувати, запам’ятовувати, запам’ятовувати. Ніхто не буде повторювати двічі, щось не побачив – отримав по заслугам. Відірвані руки і ноги стали нормою, діри в животах швидко лікувалися, а зламані кістки навіть за проблему не враховувалися. Проте, Лорд ніколи не дозволяв щоб хтось загинув. Покалічився? Легко! Постраждав? Ще краще! Проте не вмер. Та і від самого Лорда отримати було легко. Особливо за тупість. Щоб там не казали про страх, тупість Лорд ненавидить більше, і за неї завжди карав безжально. А після класичного Круцио чи чогось поцікавіше з особистого арсеналу Лорда і думалось краще, і бігалось швидше. Пха-хп Магія не інакше. Я став ще менше спать, забив на все окрім варіння зілль для Лорда і тренувань і це знову дало результати. Я став буквально правою рукою Лорда. Мені дозволили сидіти біля Нього, ходити біля Нього і що найголовніше ніколи не забороняли дивитися. Просто дивитися і запам’ятовувати. Аналізувати кожну дію, кожен рух, жест та слово. Я почав переймати від Нього звички й характерні жести, говорити як Він і думати як Він. Моєму захопленню не було межі. Я боготворив Його. Ні, Він ніколи не приділяв мені більше уваги, не рекомендував якісь книги, не проводив якісь супер-дупер секретні тренування. Просто дозволяв знаходитися поруч з Ним. Це був найщасливіший відрізок мого життя. А потім…все почало змінюватися. Тренувань ставало все менше, карати Лорд почав все частіше, а іноді просто без причини. Він почав насолоджуватися караючи нас. До цього такого ніколи не було. Всі покарання приносили користь і були пропорційними до помилки. З кожним днем Він ставав…іншим. Тоді й сталося те що сталося. На момент смерті Лілі вже не було Мого Лорда. То був не Мій Лорд, то був Волдеморт. М-да відвик я так довго чекати, не порядок. Коліно затікло і спина болить. Як ніколи відчуваю себе старим. Зате вже майже пройшов страх. Не знаю скільки пройшло часу але по відчуттям години дві.

     

    Так-так, тік-так, тік-так.

     

    Цей годинник вже підбішує, якщо чесно. От навіщо питається в кабінеті Темного Лорда тікаючий годинник? Не інакше як задля катувань цим жахливим звуком. М-да дія заспокійливого закінчується. Я ідіот. Ну звісно воно закінчується, пройшло вже більше п’яти годин як я його випив! Не загинути мені спокійним. Я вже втомився від цих гойдалок від повного спокою до бурі зі стразу і паніки. Головне не забувати де я знаходжуся і не змінювати позу.

     

    Тік-так, тік-так, тік-так, тік-так, тік-так, тік-так

     

    Очі все так само опущені, я все так само на одному коліні, проте килим вже не здається таким приємним на дотик. За цей час я достовірно зрозумів тільки одне, Лорд точно в кабінеті і він точно мене бачить. Просто не вважає за потрібне звертати увагу. Ну що ж, справедливо. Можливо Він чекає доки я сам почну діалог? Ні. Точно ні. Гарні собаки лають тільки по команді, а в мене команди поки не було. Значить чекаємо далі. Треба напевно сприймати це як частину покарання, так простіше буде.

     

    Тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так

     

    Мерлін, я вже ненавиджу цей звук більше ніж першокурсників Хафлпаф на першому практичному занятті, а такий відгук з мого боку ще заслужити треба.

     

    Хмм, серйозно, скільки часу пройшло? Година? П’ять? Десять? Я абсолютно загубився в часі. Може я себе накручую і пройшло не більше половини години? Чому я взагалі тут стою? Чому взагалі все так обернулося? Чом…Стоп! Це що за нюні? Ні, ну чесне слово це цілодобове спілкування з підлітками погано на мене впливає. Чи то від нервів? Та яка вже різниця. Драккл, я б собі теж такий килим в кабінет купив. Рожевий. Аххахахааххахпхп уявляю реакцію учнів на такі мої специфічні смаки. Ні, ну а що? Я людина чи як? О! А ще замінив би всі меблі на білі і зафігачив би всі стіни в рожевий. Амбрідж 2.0 хахахахах. Да, от уявиш собі повну маячню і одразу якось легше стає. Всі тривоги як рукою зняло. А чого одразу маячню? Ні, ну а що? Може мені подобається! Чому такі геніальні ідеї приходили до мене тільки “після”, а не “до”? Просто як уявлю реакцію старого маразматика і так тепло на душі стає. Хахахаха шкода що не побачу своїми очима. Цей спогад став би моїм Патронусом! Може мені слід попросити це як останнє бажання? Так, час зупинятися бо зараз заржу на весь кабінет і як потім пояснювати такий прокол?

     

    Тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так

     

    З кожною секундою мені стає все легше і легше. Враження ніби впадаю в щось подібне до трансу. Я себе останній раз так відчував коли траванувся експериментальним зіллям і загримів в Мунго на три тижні. Найкраща відпустка за час моєї роботи як вчителя. М-да, дізнався б Лорд, що я знову на собі пробую експериментальні зілля я б таких тумаків відхватив би, що ще днів п’ять відходив би навіть з усім своїм арсеналом прозваним Барті-молодшим “від Лорда з любов’ю”. Історію при якій ця назва з’явилася до сих пір згадувати не хочеться. День коли через одного придурка, який не вміє ні бухать, ні тримать язик за зубами, три дні були недієздатні навіть Лестренджі Смертижери запам’ятали на завжди, а потім ця історія передавалася з покоління в покоління молодняку, як застереження. Того дня в усіх газетах на перших сторінках були фото Темної Мітки в небі і звинувачення Смертижерів у звірських вбивствах десятків маглонароджених за одну ніч. Проте, є один нюанс, наказу на рейд не було. Ніякого. А це означало тільки одне, хтось розповів чи допоміг постороннім як створювати Марсмордре, і це набуло величезного розголосу. А ще це означає що у когось відсутні мізки, адже абсолютно всі знали про відношення Лорда до Його речей. Мітка, як ніщо інше Його річ і будь-хто хто використав її для власних цілей пошкодує. Виявилося що це був один подаючий надії новачок, напившись розповів цілому бару як створювати Марсмордре.

     

    Так ладно б зробив дурницю. Відхватив би по перше число, посидів би в зручних в комфортабельних камерах Лестрендж-менора місяці два і вийшов би спокійно. Ніхто б і не згадав цю історію, так ні! Треба було забоятися за свою дупу і побігти під зручне крило Дамблдора попутно зливаючи ВСЮ інформацію. От тільки це крило не спасло ще нікого.

    Лорд як дізнався хто саме винен просто апарувався прямо в штаб Ордена і забрав звідти хлопчиська. Більше його ніхто і ніде не бачив. А шкода, адже доки ім’я не було знайдене відхопили всі і за такий подарунок екс-товаришу б не тільки очі викололи, а й кишки на кулак намотали. Ну, все це так і залишилося мріями в кінці кінців Лорд завжди карає зрадників, і завжди робить це власноруч. Ні я, ні той йолуп не станемо виключенням. Різниця тільки в тому як. І саме для цього сьогодні я тут, стою, мовчу і чекаю. Так як і належить.

     

    Тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так

     

    Думки, здається, закінчилися. Я просто не можу придумати думку яку можна буде думати. Всі думки проходять як пісок через решето. В голові ніби туман. Хочеться щоб це поскоріше закінчилося. Я більше не мож.. СТОП! Це ще що таке? А ну-ка. Ніякого впливу когось іншого на свідомість немає. Невже це мої думки? Ні. Я не нюня щоб сидіти і соплі розвішувати.

     

    Тік-так тік-так тік-так тік-так тік-так

     

     

     

    Що ж, в цьому положенні є і плюси. По-перше я обдумав все своє життя, передивився кожен спогад і зрозумів що я ідіот. Вкотре за цей день? А, не важливо. Я зробив стільки помилок, що і за три життя все не розгребсти але в цьому своєму рішенні я впевнений на сто відсотків. Все саме так, як і має бути.

     

    — Що ж, з роботою на сьогодні покінчено можна й зайнятися речами поцікавіше. Чого ж ти хочеш-ш, С-с-северус?

     

    Мене ніби облили холодною водою, так різко і неочікувано, ніби нізвідки з’явився Цей голос. Саме Цей голос. Голос не того монстра. Це голос Лорда. Я був правий! Я знав. Я не міг помилитися.

    Радість буквально накрила мене з головою. Цей тембр, ці акценти, сама форма і постановка питання.

    Це. Мій. Лорд. Блять, блять, блять, блять. Він запитав в мене щось. Що я думав відповісти? Що я мав відповісти? Блять блять блять блять блять блять. Що він запитав? Думай, думай! Згадай! “що ти хочеш, Северус”. Дійсно, а чого я хочу? Чого я хочу? Я…

     

    — Покарання, Мій Лорд. Покарання зрадника.

     

    — І яке ж покарання може бути для зрадника?

     

    Так. Ці насмішливі нотки в голосі, ці емоції…так, це Мій Лорд. У монстра немає емоцій окрім гніву. Монстр не говорить ТАК..

     

    — Тільки смерть, Мій Лорд.

    — Ну так чого яду не випив? Ти ж, чи не найкраще, знаєш що саме я роблю зі зрадниками. Випив і все. Легко і безболісно. Нащо створюєш собі проблеми?

     

    Він знав. Ну, звісно! Він знав! Не міг не знати. Хахахахахахахахкхах я ідіот. Я повний ідіот. Я насправді думав що обманув Лорда? Самовпевнений індюк. Бовдур. Йолуп. Він знав все з самого початку. Так само як і завжди. Він просто грав зі мною. Це з самого початку була гра! ХААХХАХАХААПХАХПАХПХА Оклюменція. Сотні годин, витрачені нерви, стільки років життя і все це було тільки грою. Ідіот. Він як завжди був на три кроки попереду. Так! Саме так! Це і є Лорд. Мій Лорд.

     

    — Тільки Ви, Мій Лорд, можете вбити зрадника.

    — Гарно в тебе це Долохов вбив. Медальку йому подарую. Шоколадну. Як тільки з Азкабану вийде. Думаю йому сподобається.

     

    У Антоніна алергія. Алергія на шоколад. І він пам’ятає це. Сто відсотків пам’ятає. Це ж Лорд. Мерлін, навіть шкода що я не побачу вираз обличчя Антоніна. Ех…

     

    — Я можу сприймати це як останнє бажання, Северус?

     

    Щити на місці. Що не так? Невже я…я сказав це вслух? Я є-єбл..

     

    — Ні, С-с-северус, ти ідіот.

     

    А ну зрозуміло. Я навіть не помітив. І я правда думав що водив Лорда за ніс? Ідіот.

     

    — Ви все знали, чи не так, Мій Лорд?

     

    Це було найтупіше питання яке я міг задати. Звісно він знав. По спині пройшов холодний піт. Мені не дозволяли відкривати рота. Ну Круцио так Круцио. Все одно сьогодні помераю, може хоч відсвяткую як людина.

     

    — Та не трясись ти так. Не буде ніякого Круцио. Поки що. А щодо знав чи ні, це ти кого питаєш. Мене чи, як ти там його назвав, Монстр? Гарно, підходить. Так і назвем. Так кого Мене чи Монстра?

     

    Що? Це дві різні людини? Ні, Монстр був Лордом. У нього ті самі звички. Ті самі рухи і улюблені закляття. Вони одна людина.

     

    — Звісно одна людина, С-с-северус-с, вмикни мозок, бо зараз допоможу.

     

    Вмикнути мозок. Вмикнути мозок. Вмикнути мозок. Що не так я зробив? Лорд каже про Монстра як про іншу людину але вони точно одна людина. Я впевнений. Вони не різні. Чи різні? Може..

     

    — Пий.

     

    Передімною на підлогу обережно опустилася склянка з фіолетовою рідиною. Безпаличкова магія! Такого рівня! Стоп. Пий. Вікорковую пляшку і не затримуючись ні на секунду перекидаю склянку і одним великим ковтком проковтую цей настій.

     

    — Хм, невже не цікаво що це? Може це яд?

    — Немає значення, Мій Лорд. Якщо це яд значить так і має бути.

     

    Ого, з думок враз спав весь туман! Стало так спокійно…ніби думки прояснилися. Мерлін, а реально ж цікаво що це було. На Заспокійливе не тягне, колір не той і текстура теж. Якісь нові розробки? Ні, я б вже знав якби винайшли щось…Це робота Лорда. В котре за сьогодні? Я ідіот.

     

    — Ох, ну не будь таким категоричним до себе, Северус.

     

    Та ну, Ви ж самі так п’ять хвилин тому сказали. Я всього лише погоджуюсь з об’єктивними реаліями.

     

    — Хахахахахаха я так бачу зілля подіяло, ти вже ядом плюватися починаєш. Гарна ознака. А взагалі, ти знаєш, люди в діалозі зазвичай говорять. Словам. Через рот, Северус. Мені не з руки весь час спілкуватися так.

     

    Зазвичай людий й не читають чужих думок, Мій Лорд.

     

    — Не заривайс-с-ся, С-с-северус-се, бо пошкодуєш

     

    Від цього тону прям похолоділа спина. І не тільки спина. Сама магія реагує на гнів Лорда і буквально заморожує повітря. Дихати все важче. Тиск зменшується, ще трохи и на килимі з’явиться іній. Саме з таким Лордом не сперичаються навіть самовбивці. Це я відповідально заявляю як придставник від них.

     

    — Більше не повториться, Мій Лорд.

    — Пф, не сумніваюсь.

     

    Раз, і весь холод за секунду зник. Хууу. Мені здається чи зараз сира магія Лорда навіть сильніша ніж до 1981? Але як це можливо? Ще тиждень тому вона була рази в три менша. Лорд ховає свої можливості? Але…навіщо?

     

    — Тебе це не стосується.

    — Так, Мій Лорд.

     

    І знову повисла тиша. М-да…

     

    — Що ж довше тягнути сенсу немає як би нам цього не хотілося.

     

    Нам. Він сказав Нам. Він теж не хо….крива посмішка прориває мою таку ідеальну але таку фальшиву маску.

     

    — Що ж, я був готовий до цього з самого початку, Мій Лорд.

     

    Поглянути. Як же я хочу поглянути в його очі. Як же я хочу побачити саме ТІ очі. Будь ласка. Будь ласка. В мене ж має бути останнє бажання? Хахахаха нащо я про це думаю.

     

    — Хочеш дивитися, так дивись. Тобі, цього робити ніхто не забороняв.

     

    Різким рухом моє підборіддя стискають і піднімають вгору. Так. Саме так. Це саме Ті очі. Карі, найзвичайнісінькі карі очі. Такі яких тисячі. Ніяких червоних та багряний іскор, ніякого безумства.

     

    — Дивися уважно, Северусе, раз так просив. І ні, я не зарахую це як останнє бажання. Думай ще.

     

    Ні сірі гурби, ні гострі зуби-ікла, ні повністю лиса голова, не затьмарять прекрасність цих очей. Такі самі якими вони й були. Якими й мали бути

     

    — Одне питання, Мій Лорд. Будь ласка, моє останнє бажання одне питання.

     

    Мій голос хрипне. Від кожного слова по горлу ніби розтікається свинець але я продовжую дивитися в ці очі і говорити. Секунда пауза.

     

    — Навіщо?

    — Мені потрібно ще трохи часу. Приблизно рік і від “Монстра” можна позбавитися.

     

    Чому…чому так пече горло? Що відбувається? Зілля! Те зілля!

    Я хочу ще щось сказати але з горла виривається тільки хрип. Трошки. Треба ще трошки. Ще декілька слів. Ну! Давай!

     

    — З..самого п-початку?

    — Ні, плани довелося змінити. Хто ж знав що хлопчик виявиться сином мого васала. Повністю вірного мені васала. От і накрило мене відкатом від самої Магії. За тупість.

     

    Хлопчик? Гаррі. Точно Гаррі. Син васала. Якого васала? Ні, не може бути! Ні! Не вірю!

     

    — Так, Северусе, так. Хлопчик твій син. Старий козел правильно все спланував. Навіть я до такого не додумався.

     

    Син. Мій син. Гаррі – мій син.

     

    — Найсумніше що хлопчисько мій крестраж і бородатий павук хоче щоб я об нього самовбився. Смішно, чи не так? А хочеш…я можу показати йому все що зараз відбувається в прямому ефірі! А можу показувати йому цю ситуацію раз за разом, кожної ночі. Хочеш?

     

    — Хррхп кха-кха

     

    Ні, ні, будь ласка. НІ. Не чіпайте мого сина, будь ласка. Не чіпайте Гаррі. Ні. Будь ласка. Ні.

     

    — Ха, останній раз таку реакцію я бачив коли ти приповзав просити за ту бруднокровку. Ти навіть не уявляєте як це жалюгідно виглядало.

     

    Його очі плеснули гнівом і темний коричневий колір, як чумою почав заражатися червоним. Кроваво червоним кольором.

     

    — І тим не менш я пос-слухав тебе. Як ніяк перша і єдина твоє прохання за весь час-с-с проведений біля мене. Я дав тобі обіц-сянку що не чіпатиму її і щ-що-с отримав? Ти зрадив мене. Навіть не намагався “включити мізки”. З-с-срадив тоді коли я потребував тебе.

     

    Що? Да як Ви смієте?! Лілі мертва! Ви вбили її! Ви вбили її! ВИ ЄДИНИЙ КОМУ Я ВІРИВ. ВИ ОБІЦЯЛИ ЩО НЕ ВБ’ЄТЕ ЇЇ АЛЕ ВБИЛИ! ОБІЦЯЛИ! ЦЕ ВИ ЗРУЙНУВАЛИ МОЄ ЖИТТЯ

     

    Плесь

     

    Фффу а це боляче, від такого ляпаса аж голову в сторону відкинуло. Що? Ляпаса? Мені дав ляпаса Темний Лорд. Пха, забавно. Запишу в книгу своїх досягнень за життя.

     

    Ні, щось не так. Щось не так. Щось не сходиться. Щось не правильно.

     

    « – Я послухав тебе. Я дав тобі обіцянку»

     

    « – Запам’ятай раз і назавжди, Северусе, Лорд не бреше. Лорд ніколи не бреше і завжди виконує свої слова. Не розповідає всього? Легко! Маніпулює? Ще легше. Але ніколи прямо не бреше.»

     

    « — Альбусе, дайте пройти! Дайте мені ще раз поглянути на неї. АЛЬБУСЕ

     — Хлопчику мій, я розумію. Тобі боляче . Саме тому тобі не можна туди. Це тільки для тебе, мій хлопчику, #$+$ ¢¥¢°_#»

     

    « — Добре, я не чіпатиму твою бруднокровку, С-с-северусе»

     

    « — Я можу захистити її, але що ти готовий віддати заради цього, Северусе?»

     

    « — Ти зрадив мене.»

     

    — В-ви хрркквх н-не…

    — Я тобі більше скажу, мій маленький, довірливий але такий талановитий Зіллеваре, вона жива. Жива і здорова. У Франції.

     

    ХПХАХАХПХАХКХАХВХПХАХАХАХПХПЄМХВХЕХПХАБПЗПХАХК. З самого початку. Мене просто використали. МЕНЕ ПРОСТО ВИКОРИСТОВУВАЛИ З САМОГО ПОЧАТКУ. Зрозуміло. Я ніколи не був…потрібним. хахахахахпхп я ніколи не був їй потрібним. А син? Як же син? Гаррі ж її син!

     

    — Чому ж не був потрібним? Ти був дуже потрібним. Мені. Я навіть цінував тебе. Проте ти ідіот, Северусе. Син? Що син? У твоєї бруднокровки нове життя у Франції. Яка їй, до драккла, різниця де там “помилка молодості”? Тупість. Виною всьому тупість. Ну от скажи чому за 15 років ти не допетрав зварити одне-єдине пошукове зілля для коханої жінки? А самого хлопця чому не перевірив? Не помітив що він не схожий на Поттера взагалі? Навіть волосся темне, один в один як твоє! Чому не зварив зілля? В тебе навіть думок таких не виникало? Одне-єдине зілля яке вариться добу і ти б дізнався все з самого початку. Мав би сина і щасливе життя. А після мого воскресіння чому ти не спитав? Подумав що я не виконав свою обіцянку? Я? Повірив що я вбив її? Не прийшов до мене поговорити, а просто повірив словам Дамблдора! Чому коли ти бачив що я сходжу з розуму, коли я так потребував твоєї допомоги тебе не було поруч? Ти був найближче до мене. Ти не міг не помічати як кожного дня мені стає гірше. Якби ти сказав що я змінююсь я б задумався. Я б проаналізував свої дії. Я ДОВІРЯВ ТОБІ! Найбільше серед усіх саме ТОБІ. Все могло піти іншим шляхом але цього не сталося. Так хто винен? Хто винен в тому що сталося з твоїм життям, Северусе? Хто винен що ти не повірив в мене, що ти не повірив МЕНІ коли це було так важливо? Я?

     

    Карі очі, звичайні карі очі та дотик холодних білих рук, що стискають моє підборіддя останнє що я відчув. Я точно знав, ці очі не брешуть. Ні зараз, ні перед цим, ні в майбутньому. Ніколи.

     

    — Я.

     

    0 Коментарів