Останній день мого життя

1. Сьогодні був жахливий день.

Сьогодні я поховав кохану людину. І нехай я знав, що це точно колись станеться, оскільки до лікарів ми звернулись занадто пізно; і нехай лікарі казали:”Готуйтесь”, я все одно вірив, що, навіть якщо вона не встане, то хоча б буде жити. Найжахливіше, що у це вірив тільки я. Навіть її батьки змирились з її долею.

Півроку я боявся прокинутись не від будильника чи спеки у кімнаті, а від телефонного дзвінка, де скажуть, що її більше немає. Так все і сталось. Не знаю, як я це сприйняв. Точніше не пам’ятаю. Все було ніби в тумані. Я написав на роботу, що мене декілька днів не буде та зник зі всіх соцмереж. Я придбав труну, вінки, одяг, зателефонував всім родичам та знайомим. Пригадуючи це все, я досі дивуюсь як я емоційно не зірвався, як я це пережив.

Всю ніч я пробув в одній кімнаті з її блідим, бездиханним тілом. Я все чекав, що вона розплющить очі, усміхнеться, ніжно поцілує та скаже, що це був лише нічний кошмар, котрий ніколи не збудеться. Всю ніч я спостерігав за її грудною клітиною, сподіваючись побачити як вона підіймається та опускається, почути її дихання та зрозуміти, що лікарі помилились.

Наступного дня ми перевезли її на нове місце проживання. Я тримався до останнього, рівно до моменту як закрили кришку труни. Тоді я зірвався. Я хотів піти, втекти з того місця, але не міг, не мав права. Мене попросили, на правах чоловіка, сказати декілька слів. Я відмовився. Я не міг зупинити безконтрольний потік сліз, коли її опускали в холодну, сиру землю. Труна зникла з поля зору, а я все не міг відвести погляду. Не вірив, що вона більше не зустрічатиме мене з роботи, не буде обіймати, не буде казати як сильно мене кохає. Я відмовлявся вірити у все, що відбувається.

До мене підійшла її мама, м’яко стисла мою руку. Вона ледве стримувалась аби не заплакати, поодинокі сльозинки капали з її обличчя. Вона запитала мене, чи поклав я їй її телефон. Вона дзвонила батькам кожну неділю. А тепер більше не подзвонить. Ніколи. Ми більше не почуємо її голос, не побачимо її усмішку, її суворий погляд. Не побачимо її.

Труну закидали землею, всі розійшлись, залишився лише я. Я поглянув на її обличчя, котре посміхалось до мене з фотографії й сам посміхнувся. Я пригадав, як вона мучилась перед смертю, як приймала ліки, котрі зовсім не допомагали. Якби ми раніше звернули увагу, можливо вона була б ще жива.

– Проте, тобі більше не боляче, – прошепотів я, проводячи рукою по портрету. – Я завжди тебе любитиму.

Я покинув цвинтар, не знаючи як я зможу жити без неї. Кажуть, час лікує, однак я впевнений, що цього не станеться. Я просто звикну, якщо не зійду з розуму.