Останнє прохання

Не кажи нічого, прошу, замовчи!

Присядь, не грими, не кричи.

Згадай мене, благаю, мої маленькі роки,

Про прохання дитяче: поговори зі мною, поговори! 

Не ображай мене знову, постій, припини.

Обіймаєш мене? Почекай, не спіши.

Спитаєш як справи в мене? Ні? «Не до того, прости?»

«Поверни на мене голову, молю, поверни…»

Розказати про кошмари свої, улюблені сни? 

А, ти зайнята.. та не хвилюйся, сиди.

Чому сльози в мене? То не мої, не мої…

Дитячі вони зовсім, минулі, старі. 

Відправляєш мене знову? Надовго? Куди? 

Забереш мене скоро? «Набридла, ні»? 

В тебе день народження скоро, може допомогти?

«Нічого не треба, забудь, просто йди.»

Не розумієш? Егоїстка я? «Не груби?»

А ти дитинство згадай моє, хоча б уяви.

Років було мені тоді не більше восьми,

І наївна надія: полюби, обійми, захисти.

Погуляй зі мною, погуляй, піди

Час в тебе є, правду скажи, не бреши.

Не хочеш? Чому, поясни. 

«Помилка, шкодую, якби тільки не ти…»

Я вже не дитина, погляд свій підніми,

Ти більше не треба, видихни спокійно, радій.

Що? Ти хочеш поговорити? То говори! 

А… ти знову про те, що зі мною щось не так, не помічаю тебе… прямо як мене колись ти?

Чи злюся не тебе? Так, дуже болить.

Попроси в мене вибачення, молю, попроси.

За сльози, скандали, за просьбу піти,

За кожне нездійснене «полюби», «обійми», «захисти».