Останнє випробування

Чудовисько скрадалося обережно, ніби від чогось ховалося. Тихо переходило від дерева до дерева, щільно притискаючись до могутніх стовбурів, ніби бажаючи з ними злитись. Червоні, немов налляті кров’ю очі жадібно вдивлялись в нічну напівтемряву, ніби шукаючи чергову жертву. Та бачили тільки темні стовбури дерев, залиті блідим сяйвом повного місяця.

 

Повільно скрадається чудовисько. А за ним слідом, ніби мисливець за жертвою йде ще один монстр. Невидимий, але від того не менш страшний, могутній та нестерпний. Голод. І нікуди від нього чудовисько не втече, ніяк його не відлякає.

 

Навіть якщо зараз йому на дорозі трапиться який нещасний подорожуючий – і тоді не зможе прогнати від себе того вічного, невситимого голоду. Ні. Голод лиш відступить. Сховається десь серед голого, чорного як смерть гіллячча і чекатиме. Чекатиме, як мисливець у засідці, щоб знайшовши слушний час знову кинутись до своєї жертви і терзати, терзати, терзати її з новою силою.

 

І немає кінця-краю тому тому терзанню.

 

Людина вмирає без їжі. Але та істота серед густого північного лісу людиною не була. Давно не була. Тож його голод був безкінечний. Безкінечний, як чорне, усіяне холодними зорями небо над темним пралісом.

 

Обережно і тихо скрадається чудовисько. Озирається на всі боки, ніби дійсно намагається від чого втекти. Поволі ступає, залишаючи на свіжому снігу сліди. Чудні ті сліди – ніби й людські, але либонь в двічі чи навіть втричі більші.

 

Роги на голові – гіллясті роги, як у оленя – чіпляють віти, плутаються в них, тож чудовисько час від часу зупиняється, щоб вивільнити їх і ступає далі. В саму лісову гущавину.

 

Туди, де віти дерев сходяться так тісно, що через їх химерне плетіння не пробивається навіть сонце. Туди, куди приходив раніше, випрошуючи милості справжнього господаря цієї проклятої хащі. З кожним кроком голод відступає. Повільно, але невпинно, поступаючись місцем іншому, не менш могутньому монстру – страхові.

 

Істота, що викликає тваринний жах у сотень, тисяч людей, тепер сама боїться.

 

Страх теж приходить поступово. Ніби витісняє – повільно і невпинно – те вічне, невгамовне почуття голоду.

 

Спочатку маленький, ледь помітний страшок десь у глибині підсвідомості. Примарний, як зрадливе місячне світло, що осяює ці прокляті, усіма забуті місця, й росте, врешті решт перетворюючись на страх, а потім і в тваринний жах. Він вимальовується все чіткіше й чіткіше – як картина, що поступово постає з непевного ескізу художника.

 

Спочатку чудовисько навіть радіє цьому майже незвичному відчуттю.

 

Воно ніби нитка – тонка, майже непомітна – прив’язує його до того далекого, безкінечно далекого часу, коли він

 

(жив)

 

був людиною.

 

Ні, не так.

 

Він знову відчував себе людиною. Слабкою, безсилою проти часу і смерті, але либонь щасливою і

 

(майже)

 

безтурботною.

 

Говорить собі, що страх – то відчуття не гідне воїна. Та не зверта на те уваги, впиваючись цим таким людським відчуттям.

 

Але згодом це відчуття мина. Страх ніби ураз стає іншим.

 

Ні, не росте більше. Просто змінюється. Як тепле, коротке літо змінюється прохолодною осінню, а осінь – холодною, лютою, жорстокою північною зимою.

 

Страх теж ураз лютішає. Тісніше звивається навколо нього, як гігантський змій. І ніби душить, душить.

 

Голод, як хижак, кидався на свою жертву. А страх душить, як змія.

 

– Ти знову прийшов – хрипкий, схожий на скрегіт старого дерева голос розсипається по шкірі дрібними мурашками.

 

– Так, – відповів майже підсвідомо, автоматично. І підняв голову. Примусив себе підняти голову, щоб зазирнути в ці криваво-червоні, пронизливі очі серед непроглядної нічної темряви.

 

“Страх – почуття недостойне воїна” – твердив собі, хоч давно вже не був ні воїном, ні навіть людиною.

 

– Ти знаєш, що договір неможливо розірвати – криваво-червоні – такі, як у його самого – очі ніби пронизують наскрізь, зазирають у кожен куточок підсвідомості.

 

І він знову відчуває себе людиною. Проте тепер це йому зовсім йому не подобається. Він знову відчуває себе слабким та безпомічним, укотре згадує, як сильно залежить від милості цієї страшної, загадкової істоти перед ним. Істоти, що багато років тому подарувала йому силу, яка стала прокляттям.

 

– Я знаю також, що можу передати своє прокляття комусь іншому.

 

Істота мовчить. Лиш пронизує криваво-червоним поглядом.

 

І під тим поглядом страшний монстр, чудовисько, від одного ймення якого тремтять люди, укотре відчуває себе безсилим, як немовля. Знає – істота насолоджується цим безсиллям та страхом. Як упир – смокче з нього той страх, та не може насититись.

 

– Ти мусиш пройти випробування.

 

– Я готовив – випалює рвучко, швидко – ніби відпускає тятиву тугого лука в ті далекі часи, коли ще був людиною, найхоробрішим воїном індіанського племені алгонкінів.

 

– Не так швидко, воїне – в тоні істоти цього разу відчутна тінь насмішки – тобі це ніколи не вдавалося.

 

– Цього разу вдасться. – тихо і твердо, ніби відрізав.

 

– Добре, – врешті згодилась істота, – твоє випробування почалося.

 

І чудовисько знову відчуло страх. Власне, страх і не покидав його – ще з тих пір, як став наближатись сюди. Тільки тепер відчуття страху поступово зростало. Без жодної на те причини, повільно, але невпинно його огортало щільним чорним покривалом.

 

Ні, обвивало як гігантський змій. В якийсь момент чудовиську навіть здалося, що він бачить цього змія, відчуває, як холодне лускате тіло все сильніше його стискає.

 

Ні, це не відчуття. Це дійсно відбувається. Холодне зміїне тіло дійсно обвиває його, стискає все сильніше. І разом з тим наростає тваринний жах. Чудовисько забуває про все на світі. Навіть про відчайдушне бажання позбавиться від прокляття. Тепер у нього залишається лиш одне бажання.

 

Тікати.

 

Тікати, світ за очі, тікати не важливо куди – лиш подалі від цього проклятого місця, від моторошної істоти, до якої прийшов сам, від цього гігантського змія, що, здавалося, от-от здушить його.

 

“Це лиш ілюзія” – ніби мантру, повторює собі. Але відчайдушне бажання тікати нікуди не зникає. Навпаки – лиш зростає.

 

Холодне зміїне тіло відчувається все яскравіше. Ніби мальоване рукою художника – набувало все чіткішої форми. Ось вже в нічній темряві спалахнула ще одна пара криваво-червоних очей. Таких, як у

 

(нього самого)

 

Істоти.

 

То були очі змія.

 

Нова порція страху

 

(це лиш ілюзія)

 

прокотилась його свідомістю. Як хвиля холодної води. З’явилися і вмить щезла.

 

Проте слідом за нею йдуть нові хвилі страху – сильніші, могутніші за попередні. І немає їм кінця – краю. Все змішується, змінюється, зникає і з’являється знову. Незмінним залишається лише страх і криваво-червоні очі істоти, що спостерігають за чудовиськом.

 

Тікати. Він відчайдушно бажає утекти звідси. Втекти, як минулого разу. І позаминулого. І кожного разу, як тільки тут опинявся. Втекти, як тікає останній боягуз.

 

“Ні, ти залишишся” – подумки повторює він, – цього разу ти пройдеш випробування”.

 

А страх тим часом все наростає і наростає. Це вже не поодинокі хвилі – цілий океан страху, здається, захоплює його і відносить кудись далеко, далеко.

 

Він ловить себе на думці, що ще жодного разу не відчував такого жаху. Проте ця думка навіть дещо підбадьорює його. Якщо він зумів протриматись так довго, то, можливо, цього разу йому вдасться пройти випробування.

 

“А що далі?” – повільно пропливає думка в голові.

 

І відразу ж знаходиться відповідь. Все одно. Не важливо, що далі. Важливо те, що далі все скінчиться.

 

Холодне зміїне тіло звивається

 

(це всього лише ілюзія)

 

навколо нього.

 

Тугіше.

 

Ще тугіше.

 

І раптом він відчуває

 

(це ілюзія),

 

що починає задихатися.

 

Дрижаки прокочуються по тілу. Тваринний жах – такий, якого він жодного разу не відчував за своє довге, безкінечно довге життя – в один момент захоплює його.

 

Тільки цього разу він розуміє, чого саме боїться. Той, раніший страх, наскільки б сильним не був, все ж не мав причини. То було якесь підсвідоме, майже нереальне відчуття.

 

Він не боявся істоти – гірших страждань вона вже не завдасть.

Він не боявся змія – той змій був радше самим втіленням його страху.

 

Але він боїться смерті.

 

Це було якесь абсурдне, парадоксальне відчуття.

 

Він, могутній воїн племені алгонкінів, що колись пожертвував власну душу страшним духам лісу, щоб захистити рідне плем’я, просто не міг боятися смерті.

 

Особливо зараз, коли навіть смерть була б для нього благословенням.

 

Але він все одно її боявся.

 

Чому?

 

Думка сяйнула миттєво, яскраво – як спалах блискавки.

 

Це все ілюзія. Страх – чи то чогось невідомого, чи самої смерті – лиш ілюзія. Навіювання таємничої, моторошної істоти, що зараз стоїть і байдуже – ні, з великою насолодою – спостерігає за його стражданнями.

 

Мабуть, разом із думкою про це повинен був прийти гнів.

 

Але він не прийшов.

 

Замість того його проймали все нові й нові хвилі страху.

 

(це лиш ілюзія)

 

Могутня, древня істота гралася з ним, як вередливе дитя зі своєю лялькою.

 

“Ти сам згодився стати цією лялькою” – пропливає в голові думка. Але він відчайдушно гонить її геть.

 

Хіба в нього був тоді вибір?

 

Оджибва значно переважали їх. І в чисельності, і в зброї. Тому в нього просто не було іншого виходу.

 

Лиш чудо могло б допомогти його рідному племені перемогти. І чудо сталося. Точніше він сам його створив, обмінявши власну душу на велику силу, що допомогла їм в той день перемогти.

 

Але й перетворила його на монстра.

 

Він відчайдушно боїться смерті, майже впевнений у тому, що змій ось-ось його задушить і мертве тіло колись жахливого монстра впаде тут, серед густих лісових хащів.

 

І все скінчиться.

 

Але він боявся такого кінця.

 

Все скінчиться. Зовсім по-іншому. Зовсім не так, як він думав. Але все скінчилось, так несподівано, як і почалося. Страх відступив. Розчинився, розтанув, як тане ніч у яскравих променях вранішнього світла.

 

Він знову стояв серед лісової глушини. Знову дивився в криваво-червоні, палаючі очі. Та не почував минулого страху.

 

– Ти вільний, воїне, – чує, ніби десь здалеку, крізь туман. Він тепер виснажений. Виснажений – прямо як звичайна людина.

 

– Лиш знайди когось замість себе, – голос істоти губиться в темряві. Перед очима знову все пливе і він ледь утримується на ногах.

 

***

 

Вона з’являється чи то влітку, чи то пізньої весни. Криваво-червоні промені вечірнього сонця кидають відблиски на її худе та бліде лице.

 

Вона йде повільно, все озираючись довкола.

 

Та в її великих блакитних очах ні краплини страху чи тривоги.

 

Лиш цікавість.

 

Немісцева – відразу ж здогадується чудовисько, слідуючи за нею в назирці. Місцеві боялися ходити до проклятого лісу навіть удень.

 

Ця ж дівчина не злякалася прийти ввечері. І, судячи з усього, збирається тут заночувати.

 

На відстані тримається чудовисько, не наважується підійти. Та все одно відчуває голод. Непереборне бажання накинутися на дівчину, рвати на шматки. І пожирати, пожирати, пожирати.

 

В якийсь момент йому навіть здалося, що він уже відчуває її гарячу плоть у себе на язиці.

 

Але він стримався. Повинен був стриматися, щоб не втратити такий рідкісний шанс.

 

Стоїть чудовисько, спостерігає. А підійти ближче не наважується. Боїться, що не зможе стриматись.

 

“Я маю це зробити” – повторяє подумки. І все одно стоїть.

 

Врешті-решт наважується. До того часу вже зовсім темно стало, і тільки блідий місяць разом із зірками заливав усе довкола молочно-білим світлом.

 

Дівча вже зібралося на нічліг. Поставила палатку, розпалила багаття і тепер сиділа просто на землі, дивлячись у порожнечу.

 

Навіть не здогадувалась, що за страшні таємниці ховає цей проклятий ліс.

 

Він не любив полум’я. Чому – і сам не знав.

 

Можливо тому, що полум’я нагадувало йому той час, коли був людиною.

 

Чи з якої іншої причини.

 

Це не мало значення.

 

Лиш один стрибок.

 

Один сильний удар.

 

Один поріз на тонкому дівочому тілі.

 

І прокляття спаде.

 

Головне – вчасно відступити, щоб не піддатися спокусі.

 

Запах її свіжої, паруючої крові б’є в ніздрі. Лиш неймовірним зусиллям волі він відстрибує назад замість того, щоб вчепитись кігтями в чергову жертву.

 

Мов у тумані спостерігає, як худорляве дівоче тіло починає змінюватись. Вкривається шерстю, витягується.

 

І стає подібним до його власного.

 

Все ті ж налляті кров’ю очі, кігті, роги. Все той безкінечний голод і неспокій.

 

Він відчуває їх. Відчуває – мабуть уперше – як почуття когось іншого, а не свої власні.

 

В голові знову туманиться, та він посміхається. Розуміє, що все закінчується.

 

Більше не буде страху, не буде голоду.

 

Не буде загадкової істоти з червоними, як і його власні, очима.

 

Не буде навіть його самого.

 

Та це врешті решт не має значення.

 

Бо все закінчиться.

 

Думати про дівча, яке прирік замість себе на страшні муки теж не хочеться.

 

Та й всі думки врешті решт, розчиняються в темряві.