Остання колискова принцеси

Опис: Українка Софія стає ученицею Смерті, бо хоче дочекатися свою обрану сім’ю. Але за подарований час треба платити роботою. Чи дійсно вона готова?

TW: війна, смерть персонажів.

Для кращого занурення на другій частині тексту можна увімкнути пісню Джамали “Спи, принцесо, спи”: http://surl.li/eijsu

 

“Сумщину обстріляли з РСЗВ 42 рази, є поранені”.

“Що відбувається на окупованій Київщині — репортаж”.

“Одесити роблять коктейлі Молотова просто на площі (фото)”.

Софія спіймала себе на посмішці й зітхнула — настрій коливався від піднесеного “Зараз ми їх всіх! Ми найкрутіші!” до пригніченої думки, що всі вони помруть в концтаборах, як при радянщині.

Психіка не витримувала, хоча йшли тільки перші тижні війни. Вона вже не вірила в заспокійливі слова Арестовича, який почав нагадувати дошкульний мем. А от мама, яка зараз поралася біля плити, продовжувала вірити — їй це було потрібно.

Софія відкрила твіттер, щоб відволіктися, але це була очевидна помилка — замість заспокійливого щитпосту вона наткнулася на публікацію “корабельної криси”, яка, як і вона, жила в Миколаєві: “та шоб вони всі повиздихали, знову кляті ВУУУУ і БАБАХ!!”.

— Пишуть, що на Корабельному вибухи й повітряна тривога, — перевела вона, стражденно звівши брови.

“Сподіваюся, ніхто не загинув”.

— Сирени немає, — відгукнулася матір, нарізаючи картоплю для м’яса по-французьки. Йти в укриття і кидати недоготовлену вечерю вона не хотіла.

— Мамо, в нас немає сирени! Вони просто не працюють в Соляних!

— Та нікуди я не піду без офіційного сповіщення, що той твій телеграм! І так постійно бігаємо туди-сюди.

— Це не телеграм, а твіттер, — пробуркотіла Софія, насупившись, як горобець — тривожне передчуття дрижаками бігло по спині, але без матері вона нікуди не збиралася. Ірраціонально здавалося, що поряд із нею безпечніше, навіть коли та буквально нехтувала безпекою.

“Мабуть, це щось з дитячої поведінки. Але мені можна, — подумала Софія, — в сімнадцять я волію вважати себе ще дитиною. Головне мамі це не говорити”.

Софія знову уткнулась в екран iPhone, гортаючи стрічку, проте не бачила тексту — навіть мемів не помічала — всі думки, як завжди, заполонили страхітливі образи ракети, що влітає в їхній дім, розриваючи на шматки їх з мамою та черепашку Ріко. А якщо черепашка залишиться? Хто його погодує, якщо вони помруть?

Софія пирхнула і відпила трав’яного чаю. Зараз вона жила на солодкому та сумішах заспокійливих карпатських трав від “Їжачка”, щоб хоч якось стішити приступи тривожності. Клятий генералізований розлад!

Вона озирнулася до вікна, почувши дивний гул, що рвав барабанні перетинки. Квартира затряслась, як при землетрусі, і в очах потемнішало.

Софійка закашлялася, осоловіло моргаючи в темряві, і кволо махнула лівою рукою, машинально намагаючись її розігнати. Все інше тіло було придавлено чимось, але болю чи оніміння Софія не відчувала, тому наважилась впертися долонею в це “щось” і відштовхнутися.

Тіло легко висковзнуло з-під “чогось”, а зір, що повільно пристосовувався, дозволив розгледіти плиту бетонного перекриття.

— На мене впала опорна стіна?! — заволала Софія, озирнувшись. — Мамо! Мамо, ти мене чуєш?! Ма…

— Вітаю, Софіє.

Софія знову озирнулась, вдавившись повітрям: в тісному закутку завалів стояла низенька струнка жінка. Софія, попри темряву, напрочуд чітко бачила її темну шкіру і кучеряве волосся і зашарілася під ласкавим поглядом світло-блакитних очей.

“Ловити лесбійську паніку на порозі смерті — саме час, Софійко, молодець!”, — насварила вона себе, і спитала в незнайомки найважливіше:

— Ви не бачили маму?

— Я вже потурбувалася про неї, з твоєю мамою все гаразд. Тепер твоя черга, Софіє.

— Хто ви? На рятувальницю не схожі.

Софія підозрювала, що вони мають бути у захисній формі, як в новинних сюжетах, а чорні джинси та майка явно її не нагадували. Дуже чисті джинси й майка. І не скажеш, що їхня власниця копирсалася завалами у пошуках Софійки з третього поверху. Та і як вона потрапила сюди, не розворушивши завал?

Софія охнула і впала дупцею на плиту — ноги стали гарячими й кисільними.

— Розумна дівчинка, — кивнула жінка. — Я Смерть, і я тут, щоб провести тебе далі, дитя.

— Я нікуди не піду! — з усієї сили заверещала Софійка, згортаючись у клубочок, ніби її могли схопити за руки й потягнути силою. — Мама! Що з нею?!

Софійка знала, що з нею. Смерть вже сказала — вона про неї “потурбувалася”.

Смерть сіла поряд, поклавши руку на плече Софії, яка захлиналася виттям та слізьми.

Софійка не знала, скільки оплакувала матір. В якийсь момент вона почала рюмсати носом в плече жінки, геть забувши, що це древнє міфічне створіння. Адже та не поводилася, як хтонічне божество. Просто була поруч, гладила дівчину по спині теплими руками, рівно дихаючи — і це з часом привело Софію до тями.

Вона гучно втягнула соплі й охриплим голосом сказала:

— Можна мені ще хоч п’ятнадцять хвилин? Мій батько в морі… йому нікому сказати.

— Вибач, дитя, але це неможливо.

Софійка широко розкрила очі й закотила їх вверх, щоб осушити слизову і не почати ридати знову. Думати про батька, який одразу втратив всю родину і навіть не встигне на похорон, було нестерпно.

Хто їх поховає? Хрещена?

— Я не хочу йти, — врешті вичавила вона скрізь перетиснуту горлянку.

— Я знаю, дитя. Але ти маєш.

— Ні! Ні, не в тому сенсі. Я… Я чекала на тебе, хоч і пізніше. Я вірю в Женців і переродження, я просто… я можу залишитись на Порозі? Я не хочу йти сама, я хочу дочекатися свою подругу. Крім батька, вона моя єдина родина, і ми обіцяли шукати один одну в наступному житті.

— Думаєш, якщо підете разом, буде простіше? — Смерть задумливо подивилася на неї й витягла нізвідки пачку серветок, простягнувши їх Софійці.

Та вдячно висякнулася.

— Це моє припущення. А як насправді? Що, ну, Там?

— Я Там ніколи не була. Я Провідник, обмежений цим світом. Може нічого. Може інші всесвіти. Ти сама дізнаєшся, — Смерть зітхнула. — Як приємно. Люди, які вірять в реінкарнацію найбільш швидко приходять до тями. Це спрощує все, хоч я і не впевнена в їхній правоті. Тож, підемо?

— Я. Хочу. Дочекатися подругу! Навіть якщо фінт з життями не спрацює, ми хоч попрощаємось! Я на все згодна! Ну будь-лаааасочка.

— Це проти правил.

Смерть дивилася на неї з прихильною задумливістю, а не з осудом, і Софія наважилася зробити великі очі, які мама (не-думай-не-думай-не-думай) називала “очима кота зі Шрека”. 

— Я розумію. Так можна?

Смерть засміялася — її голос бринів, як кришталики крапель води на листі пролісків, і Софія мимоволі затамувала подих. Холодно і прекрасно. Навіть якщо вона заборонить — тільки цей сміх коштував питання.

— Гаразд. Візьму тебе на випробувальний термін, маленька Провідниця Софіє.

“Провідниця Софія” звучало гарно. Не як титул, а як власне ім’я. До слова про це…

— Як мені тебе називати?

— Будь-як. Тобі може бути звичніше звати мене Морена, хоч це і не зовсім правильно.

— А як правильно?

— Танатос, Інпут, Ерра, Аджала, Шолотль, Мот, Інадзами, Самді, Ерешкігаль… Обирай.

— Танатія?

— Нехай так.

 

Софія не очікувала, що проводжати людей на Той Бік буде легко, і це не було легко, хоча Танатія люб’язно не примушувала її забирати знайомих. Навіть перенесла в Америку, якомога далі від рідної країни.

Софія пробувала посперечатися — вона хотіла бути вдома, зі своїм народом, хоч і не розуміла, як зможе спростити їм шлях і не впасти в істерику — однак Смерть одним поглядом перетяла спробу. Вона вміла бути суворою і невблаганною, коли хотіла.

Першим Софії був 79-річний дідусь з диспансеру — онкохворий, який зустрів її посмішкою:

— Ну нарешті, — сказав він, беручи її тремтячу руку у свою, ще теплу. — Я тебе вже кілька місяців як чекаю. А чому вас двоє?

— Це моя учениця, — зауважила Танатія. Всі вони розуміли один одного, адже Смерть має одну мову для всіх. — Не зважаєте, якщо вас проведе вона, а не я?

— О, компанія такої гарної леді мені тільки в радість.

Софія мимоволі посміхнулася, заспокоюючись. Повела старенького за собою, зосередившись з усіх сил, і відпустила його руку, відчувши, що вони опинилися на Порозі — місці, за яке Провідниці не було ходу.

— Вам треба зробити крок уперед, пане, — ввічливо попрохала вона.

— Хай вам щастить, леді. У вас тепер поважна робота, — він ласкаво потріпав її по плечу і, зробивши крок, злився золотими іскрами з блакитно-лазурним потоком енергії.

— Ти гарно впоралася.

— Він зробив все сам! — засперечалася Софія.

— Цей пан дійсно самодостатній, завжди був таким, — погодилася Танатія. — Але це не скасовує того, що ти гарно впоралася. Пішли далі.

— Стривай, “завжди був”? Звідки ти знаєш?

— Ти навчишся бачити з часом.

— Звідки ти знаєш? В тебе раніше були учні?

Танатія засміялася, не відповівши.

Далі було важче, бо не всі так радо зустрічали Смерть, як цей літній чоловік.

За місяць Софія сама провела вже десятки людей — дітей і дорослих, спортсменів та пияк, наркоманів та поліцейських, матерів-одиначок та супермоделей на утриманні папіка. Вона вже почала звикати. Тільки з дітьми було важче всього, особливо – вперше.

— А там буде мама? А мої іграшки? І я обіцяв Томмі, що ми разом підемо в школу! — тараторив чотирирічний Сем, не помічаючи, що за десяток метрів палає будинок його родини.

Увага нещодавно померлих завжди змазувалася, щоб вберегти їх від споглядання власного, іноді спотвореного, тіла. Софія намагалася підбадьорливо посміхнутися і підтримати діалог, але губи тряслися.

— Звісно, буде, — ласкаво сказала Танатія, присівши навпочіпки поряд.

— А чому тітко плаче?

Софія поперхнулася слізьми. Яка вона тітко, їй навіки сімнадцять!

Дурна думка дозволила взяти себе в руки, вона присіла поряд.

— Мене звати Софія, і я плачу, бо мені в око потрапила смітинка. Підемо грати? Я відведу тебе в одне круте місце.

— Мама заборонила ходити кудись з незнайомцями.

— Так ми ж вже познайомились, чи не так?

Сем, серйозно подумавши, кивнув і взяв її за руку.

Дивлячись, як він розсипається іскрами, Софія знову зарюмсала носом.

— Чим молодша людина, тим емоційно складніше її забирати. Це природньо, — тільки й відмітила Танатія. — Ти молодець.

— Ти щоразу це говориш.

— Бо це правда, маленька.

Провідникам не потрібно спати, але вони відпочивали — ходили в кав’ярні та театр, відвідували виставки та екскурсії. А потім — забирали когось звідти.

Аж коли Танатія раптом сказала:

— Твій імпровізований іспитовий строк майже закінчено, маленька провіднице. В мене для тебе останній екзамен, і після нього я спитаю ще раз, чи хочеш ти собі такої долі.

— То куди ми зараз?

— В Україну.

Софійка сковтнула комок, який миттєво став у горлі каменем. Але, зібравшись з силами, кивнула.

Танатія вклала в її руку золоту, тремтячу нитку життя. “Мамо, матусю!”, — почула вона віддалений дівочий голос і заклякла, згадавши свою власну смерть. Але Танатія стояла позаду, і від її вердикту залежало надто багато, щоб відступати після місяця “тренувань”.

Софія глибоко вдихнула. Затримавши повітря, зробила крок уперед і виявила себе посеред зруйнованої кухні: одна стіна впала та відкривала вид на вулицю, у повітрі завис сірий пил, меблі були потрощені та шкірилися уламками дерева. Вона хитнулася назад, задихнувшись від болю, і під ногою хруснула порцеляна заварника.

Посеред цього хаосу, із рваною раною в животі лежала маленька дівчинка. “Поліна. Дев’ять років, три місяці, п’ятнадцять днів…” Софія могла до секунди порахувати її вік.

Дівчинка, бліда від крововтрати та тинькування, що покривало її тіло, дивилася в стелю і слабким голосом кликала:

— Мамо, мамо… Господи… Мамо…

За два кроки від неї, обличчям в підлогу, лежала придавлена стіною жінка. Її русе волосся було напівсивим від пилу та склеєним від крові. Вона не дихала.

Софійка, забув про все: про свою ціль, про Смерть за спиною, про те, що вона Провідник, а не цілитель, — чимдуж кинулася до дівчини, накрила її рану руками й направила в неї потік енергії.

— Зараз, маленька, зараз, потерпи… — шепотіла вона пересохлими губами, відчуваючи, як накочує паніка. Вона була помічницею Смерті, але намагалася використати її вчення, щоб повернути Життя в тіло. Це було безнадійно.

— Їй просто треба дочекатися допомоги! Хтось має прийти на допомогу! — засперечалася вона з Танатією, хоча та і слова не сказала, просто сівши на розбите підвіконня. Не заважаючи.

— Господи… — шепнула Поліна, сфокусувавши погляд на Софійці. Це було погано.

Софійка вголос заридала, зрозумівши, що всі її зусилля марні, і дівчинка здригнулася під руками.

— Що зі… мно… Мамо?

Софія осіклася, щоб не налякати дитину ще більше. Крізь її пальці в малечу, згортаючись у спіраль, текла енергія, не затримуючись в тілі. Руки затремтіли — вона нічого не могла зробити, нічого, геть нічого…

…крім як полегшити перехід. 

Заспокоїти, прибрати страх та біль — відсторонившись від власних емоцій, зробити для Поліни все можливе. Нарешті Софія почала розуміти, про що весь цей час говорила Танатія. Милосердя.

Софія поклала голову дівчинки на свої коліна. Слова пісні, яку за життя чула лише раз, самі лягли на язик.

— Спи, принцесо, спи,

Хай тобі насняться сни,

Спи… Спи…

Спи, мрійниця, спи,

Треба спати,

Щоб здійснити мрії всі…

Поліна перестала плакати й тихо й рівно дихала, слухаючи. Її очі поволі затягувалися посмертним серпанком. Софія співала тремтячим голосом:

— Сонечко зійде,

Мама обійме тебе, спи…

Спи, красуня, спи,

Добра, лагідна,

Вродлива, спи…

Спи…

Сонечко зійде,

Мама обійме тебе, спи…

Спи…

Спи…

Софія встала, обережно поклавши світловолосу голову (в батька? де він?) на підлогу, взяла Поліну за руку та м’яко потягнула на себе. Дівчинка встала і мовчки обійняла Софію за пояс, міцно притулившись обличчям до живота.

Вона вже все зрозуміла.

Софія подивилася на Танатію, усвідомивши, що це момент її вибору. Рішуче кивнула колезі.

— Підемо, принцесо, — шепнула Софія, погладивши Поліну по голові. — Тобі пора.