Остання зустріч

    Сьогодні йшов дощ. Білосніжні хмари потемніли від тяжкості води, неначе їх виваляли в попелі. Вони поволі пливли по небу, створюючи непробивне покривало між сонцем і землею. Сьогодні лагідні сонячні промені не зігріють цей світ, не стануть для нього розрадою. Такому маленькому, тендітному, але до того суворому світу. Він, начебто, створений для всіх живих створінь, кожен має право тут знаходитися і ніхто не може цього заперечити, і не в праві завадити. Але суворість полягає в тому, що місце знаходиться не для всіх. Прогнивший світ, з гнилими людьми. Якщо це насправді є людьми. Останнім часом Чарльз все частіше в цьому сумнівається. От наче дивишся на якусь персону і бачиш людину. Проте вже скоро розумієш, що всередині цієї “особистості” абсолютно пусто. Взагалі. Лише заздалегідь прописаний сценарій, яким вона керується. Запитуючи щось, ти вже наперед знаєш відповідь, ти можеш передбачити будь-яку реакцію на якусь новину чи дію, які ти вже сотні разів бачив у інших. Пусті, жорстокі оболонки, які все роблять задля своєї вигоди, збереження дорогоцінної репутації та лицемірного обличчя. 

    Стукіт серця віддавався притупленим болем у скронях, і ледь помітним тремтінням рук. На серці застигла важка непевність вперемішку з противною безпомічністю. Дощ вже майже закінчився, залишивши після себе ріденьку мряку, від якої повітря стало вологим та важким, з солодким присмаком озону. До запаморочення глибоко вдихнувши, Чарльз вийшов на дах багатоповерхівки. Йому було боляче тут знаходитися. Всі відчуття кричали, аби негайно розвернутися й чим швидше забратися звідси. Аби тільки не справдилося те, навіщо він сюди прийшов. Але хлопець навіть думки такої не допускав. Він не міг його покинути. В найскладніший час, він просто повинен бути поруч, повинен підтримати його. Він ніколи собі не пробачить, якщо піддасться страху.

    На фоні сірого, неживого неба стояв невеликий самотній силует. Навіть звідси, хлопчина бачив, що він дивиться кудись далеко, за горизонт, за досяжність людського погляду. Залишивши всю невпевненість і тугу позаду, парубок підійшов до нього, ледве чутно ступаючи по мілких калюжах. Чарльз був потрібен йому, потрібен його спокій і підтримка. І найголовніше, Вінсенту потрібно, щоб його зрозуміли.  

    Не дійшовши до краю на декілька кроків, другий хлопець обернувся, почувши чиюсь присутність і їх погляди зустрілися. Від ясності сірих очей, Чарльз завмер на місці. Скільки в них було обережної, але відчайдушної впевненості. Неначе він збирається втілити в життя найбажанішу мрію, яку готував багато років і був цілком впевнений, що все робить правильно. “Він не відступить” — в голові пронеслася і так очевидна річ, але від цього легше не стало. 

    — Що ж, привіт.

    Це точно не те, що треба казати в таких ситуаціях. Хоча, хто сказав, що для подібних випадків взагалі існують якісь “правильні” і “неправильні” слова? 

    Тінь непорозуміння промайнула в погляді Вордсворта, проте вже за мить, він зрозумів, хто стояв перед ним. 

    — Вітаю. — Сказав той, додавши, — дякую, що прийшов. 

    Чарльз став біля нього на виступ, сантиметрів сорок заввишки, на самісінький край. Хлопець подивився вниз, на далеку дорогу, яка була на висоті багатьох поверхів, уже і не згадаєш скількох саме. Все почорніло, рідкі школярі, які ще не встигли повернутися зі школи, дерева, дорога і навіть сіро-попільне небо покрилося чорним смогом. Безодня затягувала, а морок почав давити на нього, отруювати, не даючи вдихнути чистого повітря. На мить хлопцю здалося, що цей липкий морок і всередині нього, що він теж не справжній, брудний і огидний. Заплющивши очі й декілька разів глибоко вдихнувши, Ейлер перевів погляд з вулиці на небо.

    Важкі сірі хмари повільно пливли по небу, то закриваючи одна одну, то вливаючись в одне ціле і знову розпадаючись. Це видовище зачаровувало та відвертало увагу. Вітер без ніяких зусиль, одним лише подихом направляє величезні клубки водяної пари в правильне русло, неначе вони були легкими, невагомими ватними клубочками. Чому хмари так легко піддаються впливу вітру? Чому не чинять ніякого опору, не діять на свій розсуд? Тому, що так потрібно. Так прописано в законах природи, так і ніяк по іншому. Інакше, світ поринув би в цілковитий хаос. Проте, для цього потрібно багато віри та впевненості, аби йти наосліп, навіть не знаючи куди ти дійдеш в кінцевому результаті, куди вітер тебе доведе, та що з тобою станеться після. Зробити крок в темну безодню, просто тому, що так потрібно, бо так правильно. Хоча, навіть сам вітер всього-на-всього підкорюється закону, який не може бути не вірним тільки тому, що всі свято вірять в його правильність. Так вже повелося. Але що, якби вітер перестав вирішувати їх долі, не змушував би всіх хмар плисти невідь куди, аби потім вбити, лише для того, щоб на якійсь маленькій планетці пішла злива? Чи були б тоді щасливими, бідні хмари? Та про що це я, в них же немає жодних почуттів.

    — Можна одне питання? 

    — Звісно. Мабуть, кращої митті чим зараз вже не буде.

    — Чому? — Здавалося, таке просте питання, всього одне слово, чотири букви, проте саме воно і було найголовнішим. — Чому ти так вирішив, що тебе наштовхнуло піти на такий відчайдушний крок?

    — Це… доречне запитання. Довго я роздумував над цим й дійшов до однієї теорії. А саме, що в кожному кубі душі знаходяться унікальні дані, які звільняються після смерті носія. Потім ця енергія перетворюється в щось матеріальне, створюючи цілий альтернативний світ зсилаючись на стан твоєї душі та розуму. Хіба не прекрасно? Ти станеш Богом свого світу. Суцільний контроль буде лише в тебе.

    Чи прекрасно? Так… мабуть. Милуватися своїм особистим світом, відчуваючи, як гордість переповнює тебе зсередини за те, що ти зміг зробити щось настільки чудове. В першу чергу ідеальне для самого себе. Без горя, без розчарувань та несправедливості, без злоби та недовіри, без бруду. Це не погана перспектива. Але… що як в тебе не вийде зробити так, як ти того бажаєш? Якщо все до чого ти будеш доторкатися, буде повільно помирати, як молодий паросток без сонячної ласки. Чи не краще бути впевненим в наступному дні? Так, він буде далеко не ідеальним, сповненим болю та відчуттям пригніченості, яким наскрізь просяк кожен день не далекого майбутнього. Проте також він буде нести в собі хвилини спокою, неочікувані зустрічі, рідкісні, але від того більш цінні, теплі емоції, погляд сірих очей… 

    — Думаю, для кожного прекрасне полягає в різних речах. Хтось віднайшов себе в мистецтві, для когось книги найкращий спосіб втекти від реальності, а хтось марить ідеєю абсолютного контролю настільки, що готовий відмовитися від простих людських втіх.

    — Ха-ха, з твоїх слів виходить, що я якийсь маніяк. — Вінсент зітхнув, — хоча, можливо так і є. Просто розумієш, в мене таке відчуття, неначе йду я через густий туман. Я знову і знову через щось перечіпляюсь і падаю, знаходжу в собі сили, і раз за разом підіймаюся. Але з кожним разом вставати стає все складніше. Для чого обманювати себе, що в цих падіннях і є життя? Якщо можна розвіяти туман, здійнятися над ним, побачити істинну. Звільнитися від примітивних людських емоцій, очистити розум від болю, страху та жалю.

    — А ти дійсно розчарувався в житті.

    Вордсворт посміхнувся. Нежива посмішка застигла на його щоках, утворюючи маску. Якісну маску, відточену роками, від щирих емоцій майже не відрізнити. Проте посмішка не дійшла до його очей, їхній погляд залишався пустим.

    — Я не вважаю, що це є справжнім життям. Це лише початок, як перший, навчальний рівень у відеогрі. Потім, коли ти готовий, здійснюється перехід на інший, по справжньому цікавий та важливий етап.

     Від проникливої інтонації його голосі, по тілу пробіглися колючі мурашки. Крик і близько не викликає таких емоцій, як цей тихий напівшепіт.

    — А ти впевнений, що перший рівень не є останнім? Що після нього гра не закінчується назавжди, без права на перезапуск.

    Повисло тяжке мовчання. Воно тривало не довше хвилини, проте дарувало жалюгідно-солодку надію й не погано так тисло на нерви. Вінсент дивився в нікуди, а на його лиці не відображалося абсолютно ніяких емоцій. 

    — Думаю, моє перебування тут говорить саме за себе. 

    “Нічого іншого я й не очікував почути” — обманював він сам себе.

    Вони знову замовчали, проте на цей раз тиша не була такою гнітючою, можливо, навіть, трішки заспокійливою. Слова тут були зайвими, більшу вагомість мала сама присутність. Чарльз стиснув прохолодну долоню Вінсента, не знаючи, чим ще можна було зарадити. Він не хотів його відпускати.

    Світ жорстокий. Люди не можуть зрозуміти один одного до кінця, не можуть побачити світ з такої ж точки зору, не можуть вникнути в саму суть їхніх внутрішніх переживань і роздумів. Те що для одних дороге, для інших нічого не варте, те над чим одні плачуть, для інших – просто забавки. Боляче, коли хтось не розуміє цінності які несуть деякі речі для тебе. Вони б щиро хотіли зрозуміти, проте нічого не бачать окрім одноманітності, не розуміючи що особливе ти зміг побачити в черговій дрібничці. Як би не старалися і як би вони не хотіли, між людьми завжди буде залишатися прірва непорозуміння. Саме це і є індивідуальністю. Відмінність один від одного, різний погляд на речі. В протилежному випадку всі були б клонами, роботами, нічим не відрізняючимись оболонками. Суперечності в думках створюють нашу особистість, роблять нас цікавими співрозмовниками, але суперечність породжує непорозуміння, яке є початком сварок та образ.

    Так, світ жорстокий, але тільки тому, що люди цю жорстокість і вигадали. Мабуть, без неї всім було б занадто нудно жити. Він не мусив цього робити. З чого взагалі він взяв, що його теорія дійсно працює? А може він і не впевнений в цьому. Може він це придумав, щоб якось виправдати свої дії, в першу чергу перед самим собою. Може… йому просто потрібен хтось, заради кого потрібно жити.

    Чарльз перевів погляд на білосніжне обличчя Сі. Навіть пластирі, темні кола під очима та синці не робили його потворним. Не дивлячись на спокійний вираз його лиця, він не виглядав щасливим, чи, хоча б, спокійним. Він хотів було сказати, що в житті можна віднайти й інший сенс, взяти хоча б його історії, які були дійсно цікавими та оригінальними. Вони багато кому подобалися, навіть самому Чарльзу. Адже яка зрештою різниця, де і як створювати світ, на сторінках за допомогою букв та метафор, чи в далекому космосі, з живих створінь і в повній самоті. Хлопчина навіть почав писати надихнувшись творіннями Вордсворта, правда виходило тільки копіювати ідею та змінювати її під себе. Та і не в цьому річ. Вінсент був потрібен йому. Егоїстично зупиняти його тільки через власне бажання бути з ним, але яка, загалом, різниця? Якщо Чарльз скаже це йому прямо зараз, то він послухає, він зрозуміє. Можливо, подивиться на нього, неначе він щойно з усією серйозністю заявив, що трава червоного кольору, але він зрозуміє. Це все змінить. Мало змінити. Просто мусило.

    “Ти потрібен мені” — фраза застрягла в горлі тугим комом, так і не перетворившись на настільки потрібні слова. Ейлер відчув, як Вінсент відпустив його руку, а за мить його вже не було поряд.

    Хлопець відсахнувся від краю, відчуваючи, як тіло сковав льодяний страх, а всередині все перевернулося від жаху. Рука, яка ще мить тому тримала долоню Вінсента оніміла, на ній досі відчувався холод його шкіри. Він не встиг. Чарльзу знадобилося декілька хвилин, аби повною мірою усвідомити те, що тільки що сталося.

    Десь там, зверху, чи, може десь поряд, все добре. Так, неодмінно існує всесвіт, де всім буде добре. Вінсент знайшов своє місце, де його душа буде в спокої, де він дійсно стане щасливим. Чарльз продовжував дивитися вгору, запевняючи себе, що так буде краще. Тільки б не дивитися вниз, тільки б не усвідомлювати, що десь там лежить скалічене тіло, а навкруги нього бридкі, тошнотворні каплі крові. Він вже ніколи не побачить справжньої посмішки Вордсворта, блукаючого погляду сірих очей. Ейлер не знав скільки часу пройшло, він ледве відчував як мілка мряка, більше схожа на туман, чим на дощ, все більше і більше пробирається крізь одежу окутуючи своїми холодними й липкими шатами. Вечірній вітер, здавався льодяним, через мокру одежу.

    Біля горизонту хмари почали відступати, відкриваючи тонку щілинку для вечірнього сонця. Багрово-малинова смужка заходу розфарбувала все навколо в червоний колір. Кожна, навіть найменша крапля відбивала останні промені сонця, що створювало відчуття, неначе йшов кривавий дощ.

    Час зупинився, перестав існувати, перетворився в щось абстрактне, що не можна виміряти чи відчути. Як холодна вода в бездонному морі, яка витікає крізь пальці й повертається назад в морську синь, сколихуючи водну гладь. Неможливо сказати, скільки всього крапель в глибокій водоймі, і скільки щойно впало. Так само і час протікав повз застиглу фігуру на фоні кривавого заходу.

    В кінці кінців все закінчилось так, як мало закінчитися. Засмучуватися не було через що, чи не так?