Остальське побачення

— Ай! Чорт, Феше, ти наступив мені на ногу! — гнівно кинула Василина до хлопця.

— Ну вибач, сама ж подарувала мені ці туфлі, — на щоках хлопця заграли ямки. — Давай скоріше вилазь із годинника, а то уявляю, що подумають люди як побачать нас.

Василина, хоч як і не любила сукні і туфлі, сьогодні гарно вбралася. А все тому, що сьогодні вони з Фешем ідуть на справжнє побачення. І це не просто посиденьки у власному куточку Василини і навіть не корабельні походи. На цей раз буде звичайне людське побачення. Василина витратила багато часу на вмовляння свого НЕостальського хлопця на таку авантюру, навіть долучила Захарру, і от — сьогодні вони йдуть на екскурсію рідним містом дівчини.

— Гей, може ти ще передумаєш? — наївно посміхаючись, запитав хлопець, певно, ще маючи надію злиняти від цього сумнівного задуму.

— Е, ні! Не відкрутишся. Ми вже сто разів це обговорювали. Ми маємо сходити на це побачення, як ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ. — дівчинка вперто стояла на своєму. — І, якщо ми вже пара, то маємо знати більше один про одного. Саме тому, сьогодні ми йдемо на екскурсію містом.

— Та добре вже! — добродушно усміхнувся Феш. — Ти ж обіцяла, що там будуть смачні тістечка?

— І тістечка, і цукерки, все, що захочеш, тільки пішли вже скоріше.

Василині кортіло скоріше прогулятися рідними вуличками, показати Фешу свій старий дім і школу, розказати безліч старих історій про її життя, гімнастику…. Вона вже більше року зовсім не була на Осталі і вже й не пам’ятала, коли останній раз так гуляла.

— Ну то…. полетіли? — запитав Феш.

— Ет, це вже ні! Найголовніше на сьогодні — жодного часодійства. Ніхто не має нічого запідозрити. І навіть не намагайся чогось утнути! — докірливо кинула Василина.

— Ха-ха, то я ж у переносному сенсі, фейро, — Феш лукаво усміхнувся. Сьогодні настрій у хлопця був просто прекрасний.

— Як ти мене зараз назвав? — брови Василини поповзли вгору. — Я здається давно довела, що я — не фейра! Нібито сам кращий! — дівчинка обурливо склала руки на грудях.

— Ну раз ми сьогодні без часодійства, то я називатиму тебе так цілий день.

— От часонути тебе б зараз! — на обличчі дівчинки знову стала з’являтися посмішка.

— Слідкуй за бажаннями, фейро, а то можеш так і втратити мене можеш… знову…

— Гееей, не треба про це згадувати. Все пішли скоріше.

За цей час вони вийшли на подвір’я остальського будинку Нортона-старшого, з якого і почалося чарівне життя Василини у новому світі. До автобусної зупинки вони йшли з півгодини, зате далі жовтенька маршрутка під номером 457 привезла їх просто до центрального парку міста. Маршрут Василини був простий: прогулятися рідним районом, посидіти в кафе, де подають найсмачнішу випічку, обов’язково зайти в торгівельний центр — вона обіцяла купити дівчатам остальського одягу і “людські штукенції” для Ніка та Данила, які, як раз працювали над покращенням літального килимка. Ну і на останок, ввечері, прогулятися ботанічним садом. Надворі травень, а отже, як раз квітне бузок. Ну гаразд, не такий і простий план… Хоч би встигти до опівночі повернутися. За гроші Василина подумала заздалегідь — заклала в ломбард декілька коштовних камінців. Добре, що їй повірили, що це коштовності її бабусі.

Отож, спочатку вони пішли дорогою від зупинки до старого дому Василини. Вулички дуже зручно пролягати між міських насаджень. Над головою цвіли каштани. І це був звичайний ранок робочого дня.

Дійшовши до будинку у тихому дворі Василина мало не заплакала:

— На цьому майданчику ми часто гуляли і тренувалися з Льошкою, — з усміхом мовила Василина. — Уявляєш, він часто намагався навчити мене бойовим прийомам, щоб я змогла захищатися від таких, як Інга. Але куди мені до цього, сили б не вистачало.

— Зате зараз ти б їх одним лівим крилом розкидала, — з іронією мовив Феш.

— А ти що заздриш? — докоряла Василина.

— Було б чого заздрити, — пирхнув Феш, відводячи погляд. — Пішли хоч на гойдалках покатаємось.

Вони сіли на велику гойдалку на двох, певне, ще радянських часів і повільно відштовхнулися. Гойдалка видала неприємних скрип старих “суглобів”, але згодом налаштувалася і пара почала набирати швидкість, в такт погоджуючись вперед-назад.

—Знаєш, коли мені було десь п’ять, — почала Василина. — Я заздрила іншим дітям, які бавилися на майданчику з батьками. Я думала, що колись знайдеться моя мама і покачає мене на гойдалці.

— Зате зараз у тебе є я, — усміхнено мовив Феш, зіскакуючи на землю. — І тепер я кататиму тебе. Тримайся міцніше.

Хлопець міцно вхопився за ручку гойдалки і став сильно розгойдувати дівчину. Теплий вітер приємно бив у лице Василині і вона мимоволі закричала:

— Юхууу!

— Ну ти зовсім як дитина, — відповів на яскраву реакцію дівчини Феш і, нарешті, відпустивши поручень.

— Знаєш, я зголодніла, — повідомила Василина, після того, як гойдалка повністю зупинилась.

— Не повіриш, але я теж. Тому пішли їсти тістечка, заради яких я сюди прийшов, — відповів Феш.

— Хіба ти прийшов не заради нових спогадів і старих історій від коханої дівчини? — з удаваною здивованістю спитала Василина.

— Але ж тістечка…

— Ха-ха, та я жартую.

Пройшовши по всім запланованим Василиною вуличками вони дійшли до милого кафе і замовили по дві булочки з корицею і вершковим кремом та запашного чаю.

Здається, смак цих булочок сподобався Фешу більше за всю ефларську їжу разом узяту. Василині навіть довелося віддати частинку своєї на користь того, що вона струнка і їсть небагато.

Після такої райської насолоди хлопця чекало найстрашніше — похід по магазинах. Як багатогодинне блукання рядами суконь, футболок і джинсів може принести хоч якесь задоволення? Зате Василина знайшла трійко однакових за фасоном (але різних за кольором суконь) для себе, Діани і Захарри. Також дівчині знадобилася майже година, аби вмовити Феша приміряти парні светри, які лишились з зимової колекції, і звичайно, потім купити. Для хлопців вона купила величеньке Лего, з якого треба було зібрати мегаполіс. Також дівчині здалося необхідним купити пару настільних ігор, щоб потім разом з друзями грати. І хоча часувати було заборонено дівчина заховала всі покупки в медальйон, бо нести їх у руках бажання не було.

Після цих “розваг” надворі звечоріло, і, єдине, що залишалося — це відвідати ботанічний сад.

Як тільки вони зайшли до парку їх оточили прекрасні аромати бузкового квіту. Попереду них була ціла алея дерев, квіти з яких звисали цілими оберемками.

— Пішли, я покажу тобі одне таємне місце. Я ще в дитинстві знайшла його. Там зовсім нема людей, зате купа квітів.

Вони пішли вперед бузковою алеєю, людей навкруги було хоч і не так багато, та Василина загледівшись на квіти, просто-таки лобом врізалася у когось. Який же був її подив, коли піднявши очі, вона побачила перед собою Льошку, який ішов за руку з Інгою. За цей час вони доволі змінилися: обоє стали ще на голову вищими, їх обличчя стали дорослішими.

— Василино, невже це ти? — першим отямився Льошка. — Так й справді, ти чи не ти?

— Та я, я, — відповіла Василина.

Друзі обнялися.

— А ми оце з Інгою прийшли на бузок подивитися. А ти тут яким вітром? — вдаючи, ніби нічого не знає, запитав Льошка.

— Ми з Фешем також! До речі, Феш… тепер мій… хлопець, — зніяковіло додала Василина.

— Феше, друже, привіт, — Льошка простягнув руку, аби привітатися з давнім знайомим. — Яка несподіванка, радий знову тебе бачити.

— Ага… навзаєм, — пробелькотів Феш, явно не в захваті від цієї зустрічі.

— То може разом підемо, в кафе посидимо, стільки всього треба обговорити.

Тут Феш раптом пожвавішав:

— Дуже приємно, звичайно, але ж ми тільки прийшли. Хоч і дуже раді вас бачити, — став підлещуватися Феш. — Але так хотілося на бузок подивитися…

Феш схопив руку Василини і швидко побіг вперед, тягнучи дівчину за собою. Та тільки й встигла, що помахати здивованим обличчям друзів.

— Гей, ти чого? — запитала Василина, коли вони забігли за ріг алеї. — Ми ж навіть не попрощалися. Якось негарно вийшло…

— Ну, вибачай, але, у нас, здається, побачення на двох? Тож давай веди у своє таємне місце.

Робити було нічого, та й сонце вже сідало.

— Пішли… — сказала Василина і вони пішли далі.

Через деякий час вони піднялися на гору. Тут прямо зверху росла купа дерев бузку. Прийшлося спуститися вниз небезпечною стежкою, де Василина ледве не звалилась у прірву, але вони нарешті дійшли до останньої зупинки. На схилі гори була невелика площина з одиноким деревом бузку і довгим поліном, яке використовувалось замість лавки.

— Сідай, — мовила Василина, показуючи на місце поруч з собою. — І дивись…

З пагорба відкривався вид на річку та інший берег міста. Призахідне сонце освітлювало жовтогарячим сяйвом все навкруги, дмухнув тепленький травневий вітерець і у повітрі відчувалися пахощі бузку…

Василина відчула, що Феш дивиться не на краєвид…. Вона повернула до нього голову. Разом із світлом сонця, його очі з блакитних перетворилися у світло-карі. Заразом у них заграли пустотливі вогники, а на щоках заграли ямки. Здається, у Василини почервоніли щоки і навіть кінчики вух. Вона мимоволі подалась уперед. Далі Феш, обережно притримавши її за щоку, доторкнувся своїми устами до її вуст. Вони злилися в уже, хоч і не першому, зате такому ніжному і приємному поцілунку…

…сиділи так в обіймку до самого заходу сонця….

— Знаєш, наступного разу поїдемо на справжнє остальське море, — мрійливо, ніби про себе, сказала Василина.

— Море?!…..