Особливості сприйняття

Частина 1. Проблемна

Вей Їн відчував. Одна помилка, незграбний рух, невчасна думка, необережний вдих — і все, отрута швидко розповсюдилась по тілу, виводячи й без того сильну чуттєвість чоловіка на новий, досі незбагненний рівень. Світ навколо вибухнув новими кольорами, мокра від поту та озерної води тканина халата подразнювала шкіру дужче звичайного. Він не підозрював, що стільки всього упускав раніше, але воно й на добре — такий потужний потік інформації протягом довгого періоду був би ладен звести з розуму будь-кого.

Ліс звучав інакше. Пару митей назад Вей Їну здавалось, що навколо тихо, але тепер він чітко усвідомив — всі його уявлення про тишу завжди були помилковими. Ніколи не буває тихо, особливо якщо поруч (відчуття відстані він майже втратив, тепер для нього все було надто близько та суттєво) є мурашник, де тисячі й тисячі комах безперервно рухаються від одної цілі до іншої. Чи гніздо сойки. Пташенята тільки вилупились, але вже створюють шум, нажахано кричать, коли повз проноситься незнайома тінь. Або хоча б пара дерев — Вей Їн був ладен поклястись, що вони спілкуються між собою. Шелест листя та шурхіт кори складався у багаторівневий та змістовний ритмічний твір, це не могло бути випадковістю. Хмари, вітер, власне тіло — все звучало, мало свій запах та вагу. Гармонічне саме по собі, в сукупності воно створювало хаос та гармидер.

Вей Їн зрозумів, що майже програв, коли не зміг залишити очі відкритими. Надто яскравий та гучний світ сліпив, відвертав від головного. На те, що жертва втратить орієнтацію в просторі та припинить спротив, дух і розраховував, проте цього разу легку здобич він не отримав. Вей Їн потягнувся за флейтою.

Порушувати обіцянку він не хотів до останнього, але ситуація з рядової стрімко перетворювалась на небезпечну. Чоловік не знав, як довго триватиме дія речовини, що потрапила в організм, але часу на смиренне очікування не було. Окрім навколишньої чуттєвої какофонії, Вей Їн відчув, як його життєва енергія струмком перетікала кудись в простір біля нього. Перед очима, замість очікуваної відсутності візуального шуму, досі стояла картина надто яскравого, як на сутінковий, лісу, але Вей Їн зумів з-поміж інших подразників вичленити потрібний напрямок.

Шершаве дерево флейти неприємно подряпало губи, хоча й було досконально відполіроване багаторазовим використанням. Найдрібніші нерівності та скалки дратували шкіру. Заново відкривати знайомий інструмент було дивно, але не дивніше всього іншого, що зараз тримало в пастці перевантажену свідомість Вей Їна, тому проблема полягала в іншому.

Гучно. Перша ж нота заповнила собою весь простір та вистрілила в голову різким болем, флейта вивалилась з рук, коліна підкосились. Падіння на землю супроводжувалось не менш жаским хлюпом в болото, після якого коліна паралізувало від слизького чавкання. Вей Їн не здивувався б, якби відчув струмочки крові з вух, але поки жодного фізичного поранення у нього не було. Та чи надовго?

Думки остаточно розлетілись, залишивши натомість чисте сприйняття. Енергія крапля за краплею витікала з тіла Вей Їна, проте поробити з цим він вже нічого не міг. Відкривати очі — тяжко, повіки наче закаменіли, возити рукою в мокрій після недавнього дощу траві в пошуках флейти — до скрипу зубів нестерпно, слухати власну гру — нестямно боляче.

Час перестав існувати, стало до тремтіння холодно. Не через погоду, температура повітря не змінилась, натомість його тіло все швидше втрачало тепло. Сили поступово полишали Вей Їна, а він не був здатен навіть піднятися з колін, власна безпорадність дратувала та ламала незгірше зовнішніх чинників. Вей Їн посміхнувся, іронія ситуації його неабияк розважила — він знову помирав, але всі стуки, хрипи, хляпи та цвіріньки не дозволяли зосередитись на власній смерті.

Тріск-тріск-тріск.
(наче Вей Їн десь вже це чув?)
Туп. Шурх.
Дзеньк. Брязк.
(досить знайомий?)
Свисть-свисть-свисть.

Повітря розпадалось на найменші частинки. В ніс вдарив миттєвий сморід від розкладання та гниття. Вей Їн закашлявся, ледь стримуючи бажання вивернути вміст шлунку назовні. Меч знову брязнув об піхви.

Дух теж помилився: дозволив собі занадто довго зловтішатись розгубленістю противника та проґавив момент, коли нарешті приспіла підмога.

Смерть створіння неочікувано допомогла. Пара швидких змахів мечем, і стан Вей Їна стабілізувався. Очевидно, крім матеріального складника, отрута містила в собі складник духовний, який після кончини духа розвіявся. Це не означало, що дія припиниться моментально, але полегшення Вей Їна уже вилилось в гучному стогоні. На цей раз звук приніс лишень дискомфорт.

— Дай мені хвильку, — в особі свого спасителя Вей Їн не сумнівався. Характерний холодний аромат сандалового дерева впевнено заглушив на декілька секунд всі інші запахи. — Дякую, ти майже вчасно. Вибач, що не можу сказати тобі це, дивлячись у вічі, твоя краса точно спопелить мені рогівку.

— Щось серйозне?

Лань Джань стрімко, не переймаючись про чистоту свого білосніжного вбрання, опустився на коліна поруч з постраждалим. Холодні руки міцно вхопились за зап’ястя, щоб виміряти пульс. Від цього дотику спиною Вей Їна пройшли сироти, а дихання пришвидшилось.

Вей Їн хрипко захихотів.

— Все добре. Або буде добре, не хвилюйся. Зараз я трохи не в формі і навряд можу щось контролювати. Особливо мою на тебе реакцію, тож, будь ласка, давай без лишніх доторків.

Лань Джань відсахнувся, страх випадково нашкодити прозоро читався у швидкості та акуратності рухів.

— Тільки не ображайся. Річ у тому, кого ти щойно вбив, тепер я трішки… гостріше сприймаю цей світ? Розкажу по дорозі. Візьми мене за руку, про спалену рогівку я майже не жартував.

Маленькі волосинки на передпліччі зарухались, а низ живота знову скам’янів, тільки-но рука Вандзі наблизилась до його руки, щоб виконати прохання.

— Не за голу шкіру, благаю! — пошепки, але від того не менш панічно, відреагував Вей Їн.

Пальці Лань Джаня обережно вхопились за тканину рукава. Вей Їн повільно піднявся, відслідковуючи кожну маленьку зміну. Розум досі не міг осягнути той вантаж, що на нього звалився декілька хвилин назад, тому тіло майже не слухалось. Ноги тремтіли, очі навіть з закритими повіками пекли, голова гуділа. Він і зараз чув шурхіт сойок в гнізді, але тепер розумів і відстань — пташенята були за добру сотню метрів від нього.

Вей Їн знову поринув у аналіз пережитого, тож не зразу звернув увагу на Лань Джаня, який теж старався говорити якомога тихіше:

— Вей Їне…

— Вибач, — зосередитись на необхідності розмовляти та слухати свій голос, коли навколо відбувається стільки всього захопливого, було важко, але обов’язок хоча б трохи заспокоїти коханого взяв гору. — Я щиро впевнений, що найближчим часом я перестану поводитись як розгублений бовдур, але поки важко спрогнозувати, коли дія отрути піде на спад. Можливо, через пару хвилин, можливо, через пару днів. В останнє я вірю мало, як і в перше, але ми не будемо виключати й такі варіанти.

Вей Їн чітко відчував все, чого раніше не зміг би побачити, тільки інтуїтивно схопити. Його вуха чули тривогу Вандзі, вона проявлялась у ледь помітній зміні серцевого ритму, частоті дихання, потовиділенні. Пучками пальців він вловлював майже відсутнє тремтіння руки, що м’яко стискала тканину вусяневого верхнього халата.

— Я не знаю, що саме нам трапилось, але воно впевнено було чимось рідкісним. На щастя, бо впоратись самотужки з ним майже нереально. Якщо коротко, то дух за допомогою отрути збільшив мою чутливість. Підніс її на той рівень, коли середовище перетворюється на… приготовану мною рисову кашу? Я чарівно готую, але нікому не подобається.

— Мені подобається.

Вей Їн посміхнувся. Кінчики вух у Лань Джаня почервоніли, його стурбованість потихеньку почала відступати.

— Бо ти найкращий. Так ось, це моя рисова каша, але разів в тисячу гостріша. Уявив? І солодша, солоніша, кисліша. Зверху додали ще битого скла та болотної води і прикрасили перемовинами дерев. Про останнє не питай, я поки не готовий до цієї теми. От скажи, я справді настільки жахливо граю на флейті? В мене ледь перетинки не тріснули.

Вандзі більше не тривожився, повністю занурившись у голос Вусяня. Серцебиття нормалізувалось, кінчики губ піднялись, рука перестала тремтіти. Але головне не це, хоч схожого результату Вей Їн і прагнув досягнути.

Його підвішений язик та навичка за будь-яких умов тріпатись безперестанку вміло відвертали увагу від збудження, яке потужно квітло всередині. Спочатку Вей Їн цього не помітив, але з кожною новою секундою перебування поруч йому краще вдавалось розмежовувати джерела тих чи інших подразників. Тепер він чітко відчував свій характерний запах на тілі Лань Джаня, і це зводило з розуму. Усвідомлення, що коханець наскрізь пропах ним, заставляло палати не тільки щоки, а в голові гарячково билась єдина думка.

«Він мій, а я його».

Вей Їн тяжко видихнув. Прийдешня ніч обіцяла бути цікавою.

Частина 2. Напружена

Вей Їн дякував усім відомим йому богам, що містечко поблизу було крихітним та з заходом сонця сонно завмирало, інакше їм би довелось ночувати в лісі. Абстрагуватись у чоловіка виходило вже краще, але настирливі запахи та звуки все ще понад міри дошкуляли та збивали з пантелику. Очі він продовжував тримати закритими, що, втім, зовсім не заважало йому орієнтуватись на місцевості. Додаткова підтримка у вигляді турботливого Лань Джаня вже була майже без потреби — Вей Їн встиг розібратись з новими відчуттями та безпомилково визначати ями та узвишшя на один тільки слух. Признаватись в цьому Вей Їн не хотів, тому покірно слухався тихих уважних команд.

Вгамувати внутрішніх демонів, спраглих до тілесної уваги, Вей Їну майже вдалось. Присутність Лань Джаня більше не зводила з розуму, радше пухкою пір’їною лоскотала нерви та розпалювала вогонь всередині. Вже не згубне лісове згарище, стихійне лихо, як це було декількома хвилинами раніше, але й не затишне багаття, що горіло повсякчас поруч з його чоловіком.

Вей Їн посміхався своїм думкам та ситуації загалом. Адреналіновий стрибок від усвідомлення великої небезпеки, якої вдалось уникнути, досі пульсував у скронях, хотілось бігти, кричати, творити дурниці, але Вей Їн намагався тримати себе в руках. Точніше — в руках Лань Джаня, який, акуратно тримаючи Вусяневий рукав, вів його крізь міські закапелки.

Знайомі голоси Вей Їн почув ще на сусідній з місцем їхнього призначення вулиці.

«Де …они в біса… азять?» — спочатку Вей Їн вловив тільки роздратований тон. Щодо особистості незадоволеного мовця залишалось здогадуватись, навколишній шум надійно приховував її від чоловіка.

«Не хвилюйся, я впевнений, що з ними все гаразд. Трохи затримались, і все», — це вже точно був Сиджвей. В уяві Вей Їна в ту ж мить постало усміхнене лице юнака, який усіма силами намагався втримати ситуацію під контролем.

«З чого ти взяв, що я хвилююсь?» — пхинькнув хтось голосом Дзінь Ліна. Точно, це міг бути тільки Дзінь Лін!

«З того, що ти вже вп’яте за останні десять хвилин запитуєш про них, телепню», — вибухнув Дзін’ї. Той теж не знаходив собі місця від тривоги, але силкувався не виказувати свої емоції відкрито. Зараз хлопець найімовірніше ходить туди-сюди, хмурить брови та кисло зиркає на Дзінь Ліна.

І авжеж — Вей Їн ясно вловив тяжкі кроки, чоботи розганяли дорожній пил, кінці білосніжного колись вбрання вже зафарбувались в брудно сірий.

— Вони говорять про нас, — подав голос Вей Їн, завзято підслуховуючи.

— Мм? — у звичному мугиканні читалось «В них все добре?».

Вей Їну подобалось, наскільки чітко він тепер орієнтувався в півтонах, інтонаціях та прихованих сенсах усього, що можна було почути від Лань Джаня. За втратою цієї енциклопедії прихованих слів та емоцій він точно жалкуватиме, коли дія отрути мине.

— Як завжди? Але думаю, нам варто трохи пришвидшитись, а то вони зараз поб’ються.

І він мав рацію: юнаки справді були за крок від з’ясування стосунків. Від голосної сцени їх не зупиняло навіть коло зівак, що виглядали з вікон заїжджого двору. Для простого люду, не звиклого до таких поважних гостей, трійка заклиначів, готових в будь-який момент кинутись в бійку, становила неабияке видовище.

Проте шоу не вдалось, прихід старших втихомирив малечу. Вей Їн почув, як Сиджвей з полегкістю зітхнув, щойно їхнє контрастне вбрання показалось з-за рогу. Хлопчина звучав так, наче з його плечей нарешті звалився величезний тягар, і Вей Їн його розумів — бути за старшого в схожій компанії хоч і весело, але небезпечно для душевної рівноваги.

Запала тиша. Вей Їн запідозрив, що захопив увагу всього натовпу тепер він сам.

— Що це з ним? — не втримався Дзінь Лін від здивованого вигуку.

Збоку вони справді виглядали дивно. Вей Їн весь мокрий, в грязюці та з заплющеними очима; Лань Джань зі своїм звичним відсторонено-холодним виразом обличчя, не менш забрудненим одягом (нечувана рідкість!) та витягнутою рукою, в пальцях якої було акуратно зажато рукав Вей Їна.

— «З ним» все чудово, — Вей Їн без проблем вивільнився від супроводу та, підійшовши до племінника ближче, радісно смикнув його за прядку волосся. — Бачиш, можу запросто це зробити без жодного на тебе погляду.

— Якщо ти вирішив стати ще більшим дурником, то в тебе не вийде, це фізично неможливо.

За грубістю Дзінь Лін ховав полегшення, і це було очевидно усім, в тому числі Вей Їну, який шкірою підборіддя відчував, як шаріються щоки у племінника.

Юнаки вже встигли розгледіти, що ніяких серйозних зовнішніх пошкоджень у чоловіків немає, а над дивною (та чи була вона коли-небудь нормальною?) поведінкою вчителя можна буде порозмірковувати й після вечері, тому всі без лишніх запитань пройшли всередину будівлі.

Вей Їн не наважився розплющити очі, хоча страх їх пошкодити вже давно зник. Натомість він похапцем вчився сприймати світ інакше, без врахування візуальної складової. Хто зна, можливо, саме це вміння колись врятує йому життя? Але поки це було просто цікаво.

Гул перешіптувань, що здійнявся після їх появи, нагадував йому бджолиний рій.

«Ти диви, такі прив…ливі…», «пф, краще б за своїм дурником дивилась», «…о вони тут забули?», «якісь дивні, особливо той в чорному», «цить, а ну ще почують, хто тих заклиначів знає…», «може …ни через дочку мельника…», «…ак-так, я чула про неї», «бідолаха», «гей, господарю, ще одну пляшку…».

Від пляшки Вей Їн сам би не відмовився, але експериментувати більше потрібного наміру не мав, а ось про дочку мельника чув вперше. У тварюки, що вони вбили, були й інші жертви? Але розслідуванням вони займуться пізніше, ціллю номер один було купання та їжа. Голод дужче звиклого викручував нутрощі, а засохла грязюка подразнювала шкіру навіть крізь декілька шарів одягу.

Їх зустріла напхом забита зала та розгублений зойк господаря закладу, який ледь не розбив полірований досі чайничок. Складалось враження, що той до останнього сподівався, що панове заклиначі передумають залишатись саме у нього.

З кухні тхнуло несвіжим м’ясом, а від сходів та стін — сумішшю поту та парфумів величезної кількості людей. Вей Їн засумнівався, що для них стане достатньо кімнат.

Навколишня задуха вдарила по всіх відчуттях Вей Їна базальтовою брилою, голова закрутилась, ноги підкосились. Лань Джань, помітивши його дискомфорт, обережно притримав дезорієнтованого чоловіка та зразу ж після цього приступив до діла:

— П’ять кімнат, ванну та вечерю кожному, будьте ласкаві, — сухо. Боковим зором він ловив всі зміни на Вусяневому обличчі.

Господар заїжджого двору на секунду розгублено застиг, а потім хутко кинувся перегортати сторінки з записами всіх постояльців. Зв’язка ключів у його руках дратівливо брязкала, кожен ключ бринів та металево відлунював. Вей Їн мимоволі скривився та стиснув щелепу, в зубах свербіло від цього звуку.

— Вибачте, пане, — господар сполохано зиркнув спочатку на лице Вей Їна, потім на меч Лань Джаня та об’ємний згорток з Вандзі у нього за спиною. — Є тільки три вільні кімнати. В-в сусідньому селищі ярмарок, багато приїжджих…

— Добре, нехай, — байдуже відповів Лань Джань, перериваючи беззмістовне белькотіння. — Нам все ще будуть потрібні гаряча вода та вечеря.

Лань Джань швидко розплатився та забрав з простягнутої тремтячої долоні їхні ключі. Без слів розвернувся до сходів, чекаючи, коли Вей Їн та юнаки рушать за ним.

Ніякове «я не впевнений, що можу зараз тримати себе в руках» застрягло у Вей Їна в горлі, але він не встиг нічого сказати. Лань Джань передав в руки Сиджвею лише один ключ.

— Сьогодні вам доведеться потіснитись. Домовишся за додаткові ліжка, якщо потрібно.

Здивований видих синхронно зірвався з юначих уст, Вей Їн внутрішньо захопився їхньою злагодженістю. Сперечатися ніхто з них не став, але погляди, що вони кидали на чоловіків, говорили гучніше будь-яких слів. Кінчиками пальців Вей Їн відчував їхню розгубленість, округлені у німому питанні губи; волосками на передпліччі зміг прочитати думки, в яких вертілось лише промовисте «що, в біса, трапилось?».

Пояснювати їм ніхто нічого не збирався, з Вусяневих уст зірвався тихий смішок.

— Гайда наверх, чого роти роззявили.

Вей Їн рушив першим та по дорозі скористався можливістю ще раз смикнути Дзінь Ліна за хвостик. Той роздратовано відсахнувся, але не знайшов в собі сил на колючу відповідь.

І лише коли двері за малечею закрились, Вей Їн дозволив собі додати:

— Дякую, ти справді найкращий.

Він поспішив у свої покої, але наостанок до його вух все ж долетіло майже нечутне «ні, ти».

— Ох, Лань Джань… — тишу розірвав приглушений об долоню стогін. Зуби безжально впивались в великий палець, але думки були далеко. В сусідній кімнаті, на ліжку, біля ліжка, на столі. Підвіконня? Підвіконня теж підійде, головне, щоб швидше, без вагань, сумнівів та непотрібної моралі.

Лань Джань розумів Вей Їна без слів, через що відкинуте на потім бажання розквітло з новою силою. Ноги відмовились слухатись, дихання збилось. Вей Їн прихилився спиною до стіни, стиснув пальцями чутливу шкіру зап’ястя, щоб біль втамував напругу знизу. Від різкості та сили в його очах запалахкотіли вогники, на втятому місці залишиться синець.

Довгі вдихи та видихи відлунювали від порожніх стін — якщо слухати тільки власне дихання, можна на секунду забути, що зовсім поруч готується до сну найкраща на цілому світі людина.

До Вей Їна поверталась ясність. Бажання розчахнути двері та накинутись на чоловіка («його чоловіка») не зникло повністю, але він знову міг контролювати свої низькі поривання.

— Зараз я поїм, помиюсь та засну. Поїм, помиюсь, засну… І все, — хрипко переконував він себе.

Спрацювало. Барабанячи пальцями по дерев’яній тумбі рваний ритм, він дочекався і вечерю (пісний рис та овочі, ризикувати Вей Їн не наважився) та теплу воду. Митись довелось у ледь теплій воді, високі температури діяли на шкіру як розпечене тавро, хіба лишень без видимих опіків.

Відмокання у бочці супроводжувалось ненавмисним підслуховуванням. Молоді заклиначі у кімнаті навпроти завершували день з користю — вони пліткували. Та чи соромно Вей Їну було вриватись в їхнє особисте життя?

«А якщо вони посварились?»

Сумно розпочав Сиджвей, тільки-но з влаштуванням спальних місць було покінчено. Голоси приглушені відстанню та безліччю інших звуків, але виокремити знайоме вдавалось Вей Їну з кожною секундою все краще.

«Як ти уявляєш собі їхню сварку? Ваш і слова поперек дядьку не скаже».

Дядьку? Дзінь Лін наодинці кличе його дядьком? Вей Їн розкашлявся, сенс сказаного пройшов повз, в голові крутилось одне слово.

«Прояви хоч краплю шани!»

«А то що?»

«Тихіше, припиніть», — на цей раз Дзінь Лінь та Дзін’ї, як не дивно, послухались. Сиджвей звучав схвильовано, брови його супились у відчайдушному намаганні знайти відповідь.

«Ти чого, перестань. Вони не вміють сваритись. Ти бачив, як вчитель Вей дивився на вашого Ханьґван-дзюня? — набагато спокійніше мовив Дзінь Лін, ліжко скрипнуло, він посунувся до друга ближче та в жесті підтримки ніяково поплескав того по плечу. — Справа в чомусь іншому. Не просто ж він так дивно себе поводив, навіть для нього занадто».

«Яке “дивився”? Телепню, в нього весь час були заплющені очі».

Вей Їн готовий був поклястись, що Дзінь Лін в цей момент закотив очі.

«Тільки не кажи, що ти цього не помітив. Для того, щоб так, — хлопець протягнув це слово, прозоро натякаючи на дещо більше, ніж просто зоровий контакт, — дивитись, очі не потрібні. Нехай би вони були в нього зав’язані, все одно».

«А ти, я бачу, великий знавець», — пхинькнув Дзін’ї.

Кулаки у Дзінь Ліна стиснулись, знову почувся скрип ліжка, з якого він в той же момент підірвався, та подальше схвильоване заїкання:

«З-замовкни, а то я точно…».

Ні, Вей Їну було не соромно. А ось малим бешкетникам завтра буде непереливки, Вей Їн придумає, як помститись якомога непомітніше, вишуканіше та безжалісніше. Дивитись з заплющеними очима, це ж треба таке вигадати…

Роздуми про помсту перервав шурхіт скинутого одягу. Тканина халата повільно сповзла з плечей, відкриваючи до болю знайомі ключиці та яремну ямку. Вей Їну не треба бачити, щоб досконально, до найменшої риски, уявити цю картину. Місячне сяйво, кришталево біла шкіра, розпущене волосся. Він його розчісує, довгі тонкі пальці вміло ковзають гребінцем крізь тяжкі від вологи пасма.

Спиною Вей Їна пройшли сироти, він тяжко ковтнув. Цього разу вже не йшла мова про самоконтроль, бо тепер вирішували не емоції, а майже холодний розум. Він дозволив собі нашвидкуруч обтертись рушником, дозволив недбало накинути свіже вбрання, скрутити у вузол ще вогке волосся. Висковзнути зі своєї кімнати, повільно наблизитись до чужої.

Перед очима досі стояли ключиці, а в вухах бринів звук впалого шовку.

Постукати. І вкотре зізнатись.

— Я хочу тебе.

Собі, йому, цілому світу.

— Ти впевнений?

— Ні. Але я себе потім прокляну, якщо не спробую.

Частина 3. Чуттєва

Лань Джань був у легкому спідньому вбранні, яке нічого не приховувало. Його серце билось так, наче він перед сном встиг здолати армію лютих мерців, хоча на обличчі це ніяк не відобразилось: як завжди величне у своєму льодяному спокої. Він знав, що в такий час до нього може добиратись один тільки Вей Їн, тому без вагань відчинив після першого ж стуку, і цей факт розворушив збудження ще дужче.

Крок вперед. В ніздрі вдарив аромат сандалового дерева, який більше не заглушали запахи з кухні чи лісу, тепер саме він перетягував на себе всю увагу, саме він головував, він — вабив, зводив з розуму. Пітьму перед очима сандал розфарбовував кольоровими плямами, пульсував насолодою у скронях.

Ще трохи ближче, чоловік рухався наче в трансі. Тепер між ними майже не було простору, і Вей Їн відчував, що вогонь очікування розпалювався не тільки у нього всередині — Лань Джань теж згоряв у бажанні.

Але водночас він боявся нашкодити, цей страх сковував його рухи та навіть думки. Зазвичай пластичний та податливий, зараз він мармурово застиг посеред кімнати.

— Ти не хочеш цього? — прошепотів Вей Їн, власний хрипкий голос заставив кінчики вух почервоніти. — Лише скажи, я зрозумію й піду.

— Хочу.

— В чому тоді справа? Я той Вей Їн, якого ти знаєш. Твій Вей Їн. Не порцелянова лялька. Якщо мені стане боляче, я обов’язково скажу.

Він брехав. Не скаже. І Лань Джань занадто добре це знав, тому не спішив.

— Кожен день означає кожен день?

— Мг.

— То чого чекаєш?

Вей Їн розплющив очі. Кімната виглядала точно так, як малювало його внутрішнє чуття. Крізь фіранки просочувалось місячне сяйво, ліжко прикривало важке вовняне покривало, а в руках Лань Джаня справді був гребінець. Пальці елегантно тримали дерево, на фоні якого здавались неймовірно живими, справжніми, теплими. Захотілось вкрити їх поцілунками, переплести зі своїми та ніколи не відпускати. Вей Їн пам’ятав, як міцно ці пальці вміють стискати щось (когось), і від цих спогадів низ живота скрутило напруженим очікуванням, а передпліччя млосно занили.

Волосся тяжким каскадом спадало на чітко окреслені м’язи плечей, надійно приховувало шрами, але Вей Їн й так бачив їх. Вони завжди були перед його очима, миготіли на периферії свідомості, фантомно боліли. Спиною Вей Їна пройшло тремтіння, місця особливо глибоких рубців безжально засвербіли.

— Боги, який же ти вродливий, — вирвалось у Вей Їна. Контролювати мовлення було вище його сил, але реакція на ці слова йому сподобалась — короткий видих, ковток, підступний рум’янець на щоках.

Але Вандзі справді був вродливим: алебастрова шкіра, рівний довгий ніс, тонкі риси, погляд, що своєю примарною твердістю приковував до місця, губи, які від поцілунків наливались пишним багрянцем. Вей Їн до нестями любив цього чоловіка, і тому він самотужки та без вагань зробив перший крок у безумство прийдешньої ночі.

Обережно торкнувся тіла якраз навпроти серця, яке намагалось вирватись з-за ребер, обвів пучками пальців контури клейма. В горлі пересохло, язик спрагло пройшовся губами. Лань Джань не ворухнувся, тільки блиск та вологість очей видавали внутрішню бентегу.

Світ палахкотів раніше незнаними кольорами, але все це втратило для Вей Їна свої смисли, він тонув у янтарній глибині погляду з-під напівзакритих повік. Навіть невелика різниця в рості дозволяла насолоджуватись звабним виглядом знизу-вверх.

Кожен рух відчувався неймовірно повільним. Вей Їн повільно потягнувся за першим поцілунком, повільно накрив чужі губи своїми. Язик відчув смак, добре відомий та водночас категорично новий. Вей Їна наче блискавкою вразило, коли рука коханого нарешті несміливо лягла на поперек. Вей Їн не стримав стогін, той вилився прямо в Лань Джаневі вуста, завібрував всіма тонами жаги.

— Зроби щось зі мною, а то я закінчусь раніше, ніж ми взагалі почнемо.

Сильні руки міцніше охопили талію та підвели Вей Їна догори, його ноги відразу схрестились у Вандзі за спиною. Язики продовжували сплітатись, заново досліджуючи один одного. В повітрі витав неметафоричний запах збудження, який змішувався з деревними пахощами та ароматами чистих тіл.

— На підвіконня, — раптом скомандував Вей Їн, легко прикушуючи губу коханця. Таз, дражнячи, ковзнув вверх, навмисно зачіпаючи хіть Вандзі.

— Що? — Вандзі важко було сфокусуватись на сказаному, охоплений туманом пристрасті мозок не дозволяв мислити категоріями мови.

— Гайда зробимо це там. Посади мене на підвіконня.

Чоловік без вагань виконав прохання, досі застелене ліжко сумно залишилось у них за спинами, натомість зашурхотіли фіранки та нарешті скинутий одяг, що так мішав весь цей час. Лань Джань пересвідчився, що через віконну раму нічого не видно, а їхні силуети від ока випадкового прохожого надійно закриває тканина.

Вони вже займались сексом на підвіконні, але сьогодні все було особливим: відполіроване дерево помітно впивалося в шкіру сідниць, нічний вітер голками проникав кудись поміж ребер, а тепло тіла поруч дужче розганяло кров, хоча раніше здавалось, що сильніше хотіти просто неможливо й у всього є своя межа. Сьогодні вони розширювали будь-які рамки та перекроювали будь-які уявлення.

Вей Їн не міг припинити гладити потилицю Вандзі, торкатись пасм оксамитового волосся, пестити пальцями мочки, голубити підборіддя, проводити шлях від яремної ямки до кінця трапеції, окреслювати ключиці. Вандзі був ідеальним, і цю ідеальність хотілось всіма можливими способами відкарбувати в пам’яті.

Лань Джань теж не відставав: пив кожен вдих, вбирав в себе кожен звук, відкликався на кожен рух. Млів від доторків та жадав більшого. Створював більше. Догоджав та брав.

Лань Джань розірвав поцілунок та опустився навколішки, його дихання обпалило своїм жаром шкіру внутрішньої сторони стегна.

Стримуватись стало ще складніше. Вусянь подумки закричав, коли Лань Джань обережно лизнув голівку члена. Назовні через прикушену до миготіння вогників перед очима губу вирвалось тільки невтямне скавуління. Вей Їн поглядом благав про продовження і водночас боявся. Боявся, що зірве голос, що перебудить всіх постояльців, що втратить останні крихти свідомості.

Лань Джань провів язиком по всій довжині, уважно спостерігаючи за реакцією.

— Візьми його. Візьми його, інакше я…

Договорити він не встиг. Втримати всередині викрик — теж. Голосний звук знову нестерпно різонув слух, але це вже не мало значення. Залишилось тільки відчуття доцільності та правильності.

Чи бачив Вей Їн колись щось прекрасніше? Навряд, і справа не в тілесності, хоча від того, як Лань Джань, стискаючи однією рукою край підвіконня, приймав до рота його член, теж перехоплювало подих. Але та пристрасть, яка читалась в кожній дії, та любов, що його по вінця переповнювала, — воно було чимось більшим, чимось важливішим. Чимось, що раніше він тільки уявляв абстрактно і що тепер він спостерігав наяву завдяки новим граням сприйняття.

Довго Вей Їн не протримався, полегшення вилилось гучним оргазмом. Пальці однієї руки чимдуж зашкрябали по підвіконню, іншої — стискали в кулак волосся Вандзі та мимовільно відтягували його, а голова схилилась назад. Він не міг прийти до тями, лише ковтав повітря та слухав стукіт сердець. Коли Вей Їн нарешті оговтався, то зрозумів, що Вандзі м’яко масажує замерзлу вже ступню. Досі на колінах, досі до непристойності твердий та напружений.

«Цього буде достатньо», — читалось поміж гучних та тяжких видихів Вандзі. Він все ще боявся зробити щось не те, нашкодити, і це сковувало його власні очевидні бажання в ланцюги.

Вей Їн не дозволив йому нехтувати собою та через блаженну знемогу від щойно пережитого потягнувся, щоб прибрати пасмо з ідеального лиця чоловіка. Заправив його за вухо, невагомо полоскотав та торкнувся губ. Червоніші звичайного, вологі, припухлі вони спонукали до доторків: подушечки пальців ніжно окреслили верхню, відтягнули нижню, пальці без перешкод сковзнули до рота. Пара поштовхів, і Вусянь зрозумів, що знову стає готовим. Позиція дозволяла йому дивитись на Лань Джаня згори, і це хвилювало. Він чітко побачив себе у відображенні розширених зіниць, і йому сподобалось побачене — розпалений, розбурханий, розбещений.

Вей Їн зіскочив з підвіконня та поманив Вандзі з собою на ліжко.

Вони впали туди, ноги та руки переплутались, загубились. На вигадки не було часу та сил, рука сама потягнулась донизу. Вони знову цілувались, на цей раз смакуючи кожну мить разом. Простір затоплювала ніжність.

Поки Вусянь зосереджено пестив плоть, кінчики пальців Вандзі блукали його спиною, знаходили на ній нові й нові сузір’я. Вусянь вткнувся носом в шию, легко покусуючи шкіру та вдихаючи нову суміш запахів: піт, сіль, солодка знемога.

— Ах, — нігті Лань Джаня боляче впились в Вусяневе плече, точно залишаючи по собі відмітини, коли поштовхи пришвидшились. Вусянь зашипів.

— Ні, — видихнув він, як тільки Лань Джань надумав відсторонитись. — Продовжуй. Мені страшно приємно, коли ти піді мною втрачаєш контроль.

Подіяло, Лань Джань припинив, відкинувся на простирадла. Вей Їн спустився нижче.

Бачити, як в очах коханого спалахують іскри задоволення, було найбільшою нагородою для Вей Їна, він майже фізично відчував насолоду коханця — крізь руку, крізь язик та губи, які продовжували подорож животом, виціловуючи кожен сантиметр. Коли Вандзі застогнав, кінчаючи, Вусянь теж не втримався від скрику, хвиля втіхи накрила і його. Він навалився на коханця всім тілом, приковуючи того до ліжка та притискаючись якомога щільніше. Перед очима блимали цяточки, а в голові дзвеніла порожнеча. Ніколи раніше він не відчував настільки приємної порожнечі!

Вей Їн вже засинав, притискаючись щокою до грудей Вандзі, знесилений, перевантажений отриманим досвідом, залюблений до запаморочення, коли слух схвилювали декілька тихих проспіваних нот. Навіть пісня, їхня пісня, прозвучала інакше, інтимніше, чіткіше. Вей Їн хотів відповісти, хотів ще раз віддячити, але втома взяла своє. Останнім спогадом ночі стала всеохопна любов, яку він встиг вкласти у тихий ледь чутний доторк губами кудись в підборіддя. І цього було досить, бо Лань Джань все зрозумів і без слів.

 

Від авторки: Дякую за прочитання!! Мій твітер з щітпостом та анонсами: https://twitter.com/nayann_side