Оповіді Елейн. Книга перша

Темрява – це непроникна чорнота. І лише тьмяне сяйво канделабрів могло б хоча якось допомогти розглянути уважніше і запам’ятати все навколо. Тісний головний біль не дозволив підняти голову з подушки, і панночка почала оглядати все, що вона могла зрозуміти: палаюче світло і тріщину свічок на стінах, комод, шафу та вікно з видом на галасливу вулицю. Через прокладене вікно було почуте і незадоволений стукіт з-під копит: «Но!» візника. Холодний вітер прокотився по кімнаті, несучи про припинення дощу. Двері скрипнули, і дівчина перевела взор.

«Прокинулась», — почувся захоплюючий голос. Серед приглушеного світла з’явилися жовто-помаранчеві очі та котячі вуха синамічного кольору. Сальвадор поклав канделабру на широкий розкішний комод і стрибнув у стілець, який знаходився поруч з ліжком. «Як ви почуваєтесь, міс?».

— Де я?

— Пан Доктріан. Він врятував вас. Ні, не вставайте, — затараторив Сальвадор, помітив спробу гості встати і жестикулюючи указав, щоб дівчина лягла назад. — Вам прописаний спокій. Отже, будь ласка, дотримуйтесь вказівок хазяїна.

Жовті гігантські очі спалахнули блискавкою від спогадів, і панночка скривилася через переповнений головний біль.

— Щось не так? Що з вами?

— Голова…дуже болить.

«Ох, ох», застогнав Сальвадор, не знаючи, що робити. Блиснувши на місці, він схопився лапками за вовняні пухнасті щочки. «Я негайно покликаю хазяїна», стрибнувши на килим, силует кота зник за дверима.

Невідома замислилась. Вона намагалася згадати те, що сталося кількома годинами раніше. У спогадах виразно долинав шум дощу, сльота і моторошна вогкість під ногами. Те, як дощ, що пробирав до кісток, обливав з голови до ніг. Вона тікала. Бігла з усіх ніг, але коли втечу було здійснено…Тут то все й обірвалося. Згадався холодний дотик і заколисуючий, зігріваючий зсередини голос. Але очі… Жахливі, але такі занепокоєні дивилися немов у душу, поки вона стікала кров’ю на руках лікаря. Людське дитя довірило життя чудовиську, який по суті не повинен мати людських рис. Але як це можливо? Безликий врятував їй життя? Скрипнули мостини і на порозі стояв Доктріан.

— Доброго вечора, — тихо, майже пошепки, привітався він. Пройшовши плавним кроком, він сів на стілець і почав стежити за реакцією пацієнтки.

— Як ваше самопочуття? Мені Сальвадор сказав, що вам стало погано.

— Я…. — дівчинка намагалася сфокусувати погляд, але нічого не виходило. — Я… Так голова просто розколюється… — вона заплющила очі і сильніше втиснулася в подушку.

— Може нудота? Слабкість чи сонливість присутня?

Утихомирюючий голос лунав луною, протискаючись крізь неприємний дзвін у вухах.

— Води…

— Я зрозумів. Сальвадор! Теплої води та сироватку від болю!

— Буде зроблено, хазяїне!

— Випийте, — він підставив склянку і сухі тонкі губи припали до води. Приємна волога поширилася горлом. — До дна, — підсумував він. І склянка спорожніла. Дівчинка розплющила очі, побачивши над собою високого чоловіка. Його шкіра обличчя не те, щоб виявилася блідою, вона була порівнянна з першим снігом. Яскраві жовті очі дивилися на неї все так само, як і в екіпажі.

— Дякую, — низьким голосом віддячила пацієнтка і розвернула голову у сторону вікна. Запаморочення припинилося, а біль став потроху відступати. — Навіщо я тут? Навіщо ви мене врятували? — спитала вона, не повертаючи голови.

— Я лікар і це моя робота. І зараз вам потрібен спокій, — такий спокійний, але в той же час строгий голос лікаря ніби притягував і просив звернути на нього уваги.

— Я не хочу спати.

— Сальвадор! Принеси снодійного і простеж, щоб міс Перрайн заснула.

— Зараз хвилину, хазяїне!

— Як ви… — здивувавшись, юна леді, крізь гнітючий страх, зуміла встромитися в жахливий погляд.

— Поговоримо вранці, — суворо заявив Рінард. — Доброї ночі, міс Перрайн. — і покинув спальню.

Сильвіану розбудив гуркіт каструль та сковорідок. Прокинувшись від міцного і здорового сну, першим, що потрапило до уваги, була висока і велика біла стеля. Люстри не знаходилося, але безліч канделябрів розставлених по спальні перевищувалася при світлі дня. Повітря було пропитано воском та дубом. Очі почали розглядати саму спальню: флізелінові шпалери ніжно-зелених забарвлень вкриті бежевими символами гельдичеськими, вінтажні тумбочки. У кутку кімнати розташовувалась світло-коричнева ширма і високе, накрите тканиною, дзеркало. Біля ліжка все також стояв стілець, а біля стіни, праворуч, розташовувався розкішний комод на якому стояв погаслий свічник.

Прикинувши, що в спальню так ніхто і не зайде, Сільва спробувала продертися крізь однотонну ковдру і ступити на бежевий килим. Голову здолало запаморочення і дівчинка прийняла позу сидячи, як раптом усвідомила, що перебуває у нічній сорочці.

«Хто мене переодягнув?», — перше, що спало на думку. Варіантів, звичайно, було небагато, але якщо це був денді-кіт, то іншим питанням виявилося ніщо інше: «Як йому вдалося це зробити? І як він посмів?!». Запаморочення припинилося. Сільва щільно встала, оголеними ступнями ніг на килим і озирнулася на всі боки. Погляд зупинився на вікні, накритий щільно кремовими шторами з тафти. Сонячні проблиски променів ледь помітно виглядали з-за перешкоди, розпливаючись по стінах спальні та дерев’яному паркету. Холод приспів до рук і ніг, і Сільва боязко виглянула зі спальні — попереду простягався широкий довгий коридор з дверима.

— Ах, ви прокинулися, — різко пролунало над головою. Здригнувшись, Сільва скрикнула. Вона ошелешеними очима глянула на Сальвадора, що левітував над нею в мандариновому кольоровому костюмі. — Як ваше самопочуття?

— Стерпно, — стримано виронила Сільва. — Мені хотілося б дізнатися, де зараз той безликий.

— Хазяїне покинув будинок і повернеться до пізнього сніданку. А поки що вам варто прийняти ванну.

— Я дуже вдячна вам за допомогу, але мені потрібно піти. Де мої речі?

— Вам варто прийняти ванну. Так наказав, хазяїне, — наполягав на своєму Сальвадор, і схопився передніми лапами за кінець коміра дівочої нічнушки.

— Гей! Ану відпустіть мене! Та як ви смієте! — Сільва стала опиратися, але Сальвадор не став довго няньчитися і відкривши двері у ванну кімнату, перемістився до великої неглибокої цинкової ванни. — Стійте! Далі я сама впораюся, — змирившись, процідила крізь зуби Сільва, коли зрозуміла, що кіт збирався її роздягнути.

— Тоді піду принесу гарячої води, — і Сальвадор немов розплився в повітрі. Поки знайшовся час, Сільва швидко оголилася і залишивши на кахлі сорочку, торкнулася пальцями водяної гладі.

— Х-холодна, — невдоволено скривившись, вона обхопила себе руками, коли почула позаду дверний скрип.

— Прокиньтеся ви ще годину тому і встигли б, коли вода була ще гарячою, — з докором промовив Сальвадор і підлетів до води, підлив окропу. Сильва зніяковіло прикривалася від котячих очей. — Можете приступати до процедур, а я поки що займуся рештою справ.

— Дякую, Сальвадоре, — у ніжних блакитних очах бачилося смиренність і прийняття доброзичливості денди-кота. Той лише уклонився в відповідь і покинув ванну кімнату.