Оповідь про хатину на узліссі, кравчиню і невипадкових гостей, що тримали дорогу до моря

Оповідь про хатину на узліссі, кравчиню і невипадкових гостей, що тримали дорогу до моря

···························

Примітка: Є репліки, які не відповідають літературній українській мові. Не забуваємо, що шлях до хорошої української лежить через практику.

На узліссі майоріла одинока біла хатина з низьким тином та стінами у квітковому розписі. Вона була останнім прихистком для тих, хто вирушав у безкраї ліси.

– А що на тому боці?

– Море.

– Величезний же цей ліс. Не вирубали його за стільки років.

– Еге ж.

Гості тут бували. Привітна кравчиня не відмовляла у гостині: кожен, хто наважився постукати до неї, знаходив тут прихисток. Пані була вже літньою, а справ мала вельми багато – шила сорочки. Ось тому вона була рада гостям – передавала готові сорочки усім, хто розділив з нею побут. Підбирала вона до кожного гостя особливу сорочку, що личала лише йому чи їй.

– Бабусю, ви притомилися. Краще відпочиньте, завтра закінчите.

– Завтра ти вируєш у ліс, синку.

– Я можу і без сорочки вирушити. Одяг висох, тому я в своє вдягнусь.

– Штани то так, а з дірявим верхнім одягом що робитимеш? Не гоже по лісу розгулювати напівголим, ще мавки причарують такого красеня, вік з лісу не виберешся.

Сорочки діставалися усім. Навіть тим, хто не говорив українською, і не мав би порозумітися з бабусею. Але тоді спілкування відбувалося через жести.

– Ай, – тикає на себе, а потім в сторону лісу, – шуд гоу.

Бабуся помахала головою і запропонувала випити води з криниці, а потім пригостила вечерею.

І поки не до кінця звиклий до українських пані чоловік намагається переконати її чужими для неї мовами, що їй не потрібно зашивати його порваний одяг, настала ніч. Зранку пішов. І теж з сорочкою.

Якось кравчиня нагодувала оленя, яке мало незвичні руді плями на боку і шкутильгало на задню ногу. Бабуся оглянула тваринку та погладила того по морді, наспівуючи тиху мелодію заспокоєння.

На узліссі вийшла дівчина. Молода. Із заплетеною чорною косою, яку не відразу побачиш за всім спорядженням, яке на ній висіло. Воно певне важило, як половина дівчини.

Жінка гукнула її, а коли та підійшла, запропонувала перепочити перед довгою дорогою. Її вишиванка вже була готова, тому чекати довго дівчині не довелось би.

– Але чому ви не візьмете грошей?

– А нащо вони мені тут? От якби ти мені води набрала чи заспівала, ось це я б оцінила.

І дівчина набрала воду та й співала. Про Вкраїну, про козаченька, були і нові пісні, сповнені переживань та пророчих слів. А як закінчилися пісні, дівчина натягнула піксель зверху на вишиванку, не забула свого спорядження та сховала чорну косу під шоломом. Бабуся не переконувала її, що у лісі їй це не знадобиться, їй не вірять, коли вона це каже.

Через дві доби оленя теж пішло у ліс. Певне добре підживилося і було готове рухатися далі.

– І вам не було страшно, що сюди ті нелюди дійдуть?

– Сюди вони б не дійшли – дорога не їхня.

– Та, до вас шлях непростий, якби не збився, то навряд чи би знайшов. І ліс густий, сховатися від них можна. Бабцю, чи маєте чим відбиватися про всяк випадок?

– Мої інструменти завжди поруч.

– О то ви зараз голку високо підняли, стояв би поруч, міг без ока залишитися.

– Воно тебе більше не турбує? – згадуючи за вчорашній біль в оці гостя, перепитала вона.

– Ні, зовсім перестало боліти. Ось яка сила відпочинку. І нога з рукою більше не ниють – цілюща у вас тут вода, все проходить.

– А я ж казала тобі.

Не затримався і цей чоловік – у ліс поривався. Хотів пошвидше дійти, щоб сина перестріти. Але самотньою бабуся була недовго.

– Ті… – і щоб при поважній пані не видатися неуком безкультурним, слова грубого не промовив, а повну ложку каші запхав у рот, а як проковтнув, продовжив: – нищать не лише соуроженія. Тварин теж не жалують. Бачив я оленя – зовсім мале, але від прильоту задєло – задні ноги і бік… Надіюсь, то біднятко нє страдало.

– Тобі ще доскласти каші?

– Вона у вас така смачна, хочеться тільки більше і більше її.

Його вашиванка йшла важко. Чорно-червоний візерунок містив декілька неточностей і скільки би вона його не перешивала, щоразу виходило так само.  Ні, сорочка була чудова, дуже красивою, але червоні вкраплення виглядали як плями – криваві плями, якими покривалася вся Україна століттями. Кравчиня це щоразу нагадувало яким пекучим було минуле століття і вона своїми нитками неначе зашивала їх – рубці залишаться, але можна буде рухатися далі. Та й сорочка чоловікові припала до душі, він її без заперечень вдягнув під кітель. Хоча сам нещодавно казав, що не розуміє всієї цієї старовини.

– Дякую за все. Бережіть себе.

– І ти бережи себе, синку.

На узліссі незмінно майоріла одинока біла хатина з низьким тином, білими стінами та квітковим розписом біля вікон. Вона була останнім прихистком для тих, хто вирушав у безкраї ліси за яким простягалося таке ж безкінечне море. Ліс – небезпечне місце, сповнене випробувань страхів та викликів до себе. Але якщо у тебе був дороговказ і хороша сорочка, що оберігала від вітрів, то шлях був легшим. Тим паче у дорогу кожен отримував хлібину, щоб підживитися як зголодніє чи виб’ється з сил.

А коли шум прибою буде зовсім близько, вже не лякатимуть тебе лісні звірі та луна внутрішніх переживань, що приносить з собою сумніви. Коли ти відчуваєш аромат моря, то взнаєш, що дійшов до краю землі. І сонце тоді тебе осіяє так, що доведеться прикласти долоню до лоба, щоб хоч щось побачити попереду.

Слова захоплення краси від побаченого бажаного кінця світу нерідко бувають однаковими.  Але інколи дехто знаходить нові конструкції чи вигуки, щоб виразити свої почуття на останньому подиху.

Тканина нової сорочки завжди ніжно прилягала до тіла.

Від автора: Тій історії виповнився рік у серпні. У 2022 році я була непевна, чи варто подібну історію публікувати, але через рік таки наважилася.
На колажі використано картину Івана Марчука та фото Кача.
Селище Кача розташоване за 28 км на північ від міста Севастополь, між гирлами річок Альма і Кача.