Оплот затишку

У Цукішіми був дійсно жахливий день. Сьогодні у Sendai Frogs проходив важливий матч, до якого вони готувались пів року і… вони програли. Тож тепер хлопець їде додому з відчуттям порожнечі у душі і ломоти у всьому тілі. Нічні міські пейзажі пропливають за склом автомобіля і Цукішіма повільно видихає їдкий сигаретний дим у прочинене вікно. Так, спортсменам не можна палити й він справді намагається позбутись цієї поганої звички, але сьогодні не той день, коли він буде себе стримувати. На мить його відволікає звук сповіщення на телефоні. Блондин кидає швидкий погляд на нього. На екрані світиться повідомлення від Тадаші:

«Не забудь заїхати до магазину, коли будеш повертатись додому>:3».

Кей посміхається самими куточками губ і додає швидкості…

Рідна квартира зустрічає його теплом і пахощами чогось смачненького. Він чує ледве вловимі звуки якоїсь музики і це його ні краплі не дивує. Коли Тадаші сам удома на фоні завжди щось говорить, або співає. Він не любить, коли навколо надто тихо. Цукішіма проходить до кухні, де Ямагучі готує вечерю. На ньому фартух з написом «Kiss the chef», який хлопець знайшов у якомусь магазинчику з усілякими дрібничками. Кей вирішує не сперечатись з таким привабливим закликом, тож підходить ближче, обіймає хлопця з заду та невагомо цілує у щоку. Тадаші – його оплот затишку та спокою, з яким він забуває про всі проблеми на невдачі.

– Ти сьогодні пізно. Як гра?

Що ж, це питання було неминуче. Але у Цукішіми є ще декілька секунд, щоб уткнутися у шию Ямагучі, вдихнути його запах – такий знайомий і рідний. Усі плечі хлопця, аж до ключиць, вкриті веснянками і блондин волів би поцілувати кожну з них і дати їй ім’я. Але Тадаші все ще чекає на відповідь, тож доведеться відкласти це заняття на потім.

– Ми програли.

– Справді? Мені дуже шкода.

Хлопець розвертається прямо у обіймах Кея, щоб бачити його обличчя, зазирнути у його золотисті очі. Він дивиться на нього ніжно й лагідно. Кей знає, це не просто слова підтримки, йому дійсно шкода. Ямагучі бере його лице у свої долоні, погладжуючи щоки великими пальцями. Руки у Тадаші сухі і теплі й Цукішіма накриває їх своїми. Його пальці все ще перебинтовані після гри, але навіть через тканину він відчуває м’яку шкіру рук юнака під ними. Ямагучі кидає швидкий погляд на праве зап’ястя блондина і його губ торкається ніжна посмішка. Спортсмен миттєво це помічає.

– Що таке?

– Ти досі носиш той браслет, що я зробив тобі на закінчення старшої школи.

Не питання, просто констатація факту. Кей дивиться на своє зап’ястя і, дійсно, після матчу він зовсім забув зняти тоненьку фенічку, сплетену з різнокольорових ниток. Цукішіма пам’ятає коли Тадаші подарував йому цей браслет. Це був їхній останній день у школі Карасуно. Уся волейбольна команда влаштувала прощальну вечірку для випускників. Тадаші та Кей, як завжди, разом повертались додому, сутінки повільно опускались на місто і вітерець був трохи прохолодний. Ямагучі різко зупинився та вручив йому браслет, що зробив власноруч. Тоді вони ще були просто друзями і юнак пояснив це тим, що якщо вони більше не побачаться, то у Цукішіми буде хоч щось, що буде нагадувати про нього. Мабуть, з того браслету все і почалося…

– Це талісман. На вдачу, – пояснює коротко і лаконічно. Та Ямагучі й не потребує додаткових уточнень. У відповідь він лише дзвінко сміється та цілує коханого у губи.

Цукішіма хотів би, щоб цей поцілунок тривав вічність. Або хоча б на хвилину довше, та Тадаші через декілька секунд відсторонається. Його погляд враз стає якимось суворим, а між бровами з’являється вертикальна складка.

– Кей… – починає хлопець.

О ні. Він ніколи не називає його на ім’я. Майже ніколи. Та коли все ж називає, все або дуже-дуже добре (і стається це частіше за все у ліжку, коли Тадаші від задоволення взагалі ледве зберігає здатність вимовляти хоча б щось розбірливе), або дуже-дуже погано. Судячи з виразу обличчя і тону Ямагучі, другий варіант імовірніший.

– Ти палив?

Цукішіма дивиться у кут кімнати, на стелю, куди завгодно, аби тільки не зустрічатись поглядом з очима Тадаші. Наче нічого такого, але він поводиться так, ніби його спіймали за крадіжкою, а його обличчя заливає ледве помітний рум’янець.

– То тобі здалося, – не дуже впевнена брехня, та він мав хоча б спробувати.

– Ну звісно, – Тадаші не вірить і ледве не пропалює в Кеї діру свої поглядом. – Не бреши мені.

Він і не збирався. Чесно кажучи, Цукішіма міг з легкістю збрехати кому завгодно, але не Ямагучі. Особливо коли той дивиться на нього так. Перед Тадаші Цукішіма Кей абсолютно безсилий.

Хлопець продовжує розказувати щось про шкоду куріння і про те, що Кей достатньо відповідальний, щоб кинути палити, просто він не хоче, та блондин його майже не слухає. Все, про що він зараз думає, це те, який Тадаші милий, коли сердиться. І про те, що він справді щасливий поряд із ним. Одразу кудись зникають і поганий настрій від програшу, і навіть м’язи вже не так ниють після виснажливого дня. Якщо Цукішіма – Місяць, то Ямагучі абсолютно точно його Сонце, що постійно зігріває та наповнює світлом. У нього навіть руки завжди теплі і ластовиння по всьому тілу (не дарма ж його називають поцілунком сонечка). Тадаші цього завжди соромився, та для Кея його веснянки невимовно привабливі.

Він усміхається своїм думкам, притягує хлопця до себе за талію та перериває його злісну тираду:

– Замовкни, Ямагучі.

Він і справді замовкає. Дивиться на нього, кліпаючи своїми великими очима, декілька секунд, а потім посміхається у відповідь і слова самі злітають з вуст:

– Вибач, Цуккі.