Опале листя липи

Герої: Павло Тиина, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, та ін(не вийшло знайти в пошуку тому хай буде так)

 

1954 рік

 

«І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:

І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі…»

 

Олівець важко стирався під м’яким папером. Навіть грубі натиски не зробили потік думок чіткішим і ось знов черговий рядок не подобається письменнику. Над головою миготіла лампа, по кутках кімнати сиріла і без того вогка пилюка. Довкола міста пізня ніч, а довкола Павла на підлозі розкидані папери. І все не те, не так.

 

«І гукнули всі на Раді мовою єдиною:

Хочем бути ми з Москвою — рідною родиною!»

 

Ще б трохи і він почав рвати залишки волосся на голові. Навіть не знав кому про це можна розповісти чи де про це без остраху написати. Кожний вірш який потенційно сподобається партії міг означати, що йому вдалося переступити через себе. І до цих катувань він був готовий щомиті. Більше старався не думати про це і даремно не жалітися. Пішов на кухню, щоб освіжити думки. Вуличний шум пробирався крізь зачинені вікна, там давно нема свіжого повітря лишень шум. Вперше за довгий час налив шклянку міцного спиртного, яким зазвичай не захоплювався. Все ще не рішуче дивився, але шляху назад не було. Вірші треба здати до редакції вже завтра.

***

—Чорт забирай, як Київ змінився, відколи я був тут востаннє лямп було менше. Люди в цей час запалювали свічки і точно не витрачалися на освітлення вулиць, —  емоційно оповідає Микола Куліш.

—Ти колись був у Київі? — питає Досвітній.

—Ну ще коли служив.

—Хіба ти не служив не на південному фронті? Скільки минуло, а все так само петляєш у історіях

—Але не брешу, — зауважив Куліш, — Де Григорович?

—Не забувай, що Хвильовий з усіх нас зараз вдягнутий найприємніше. Тому пішов вивідати ситуацію, цікаво наскільки тут все інше,  —  Олесь оглянув свій замурзаний одяг в якому і був страчений, подивися на замученого Куліша, який навіть в такому стані не переставав вдаватися у комедію із запалом.

—Ну хто знав, що ми опинимося у такій ситуації? — розводить руками і додає, — Ми все одно мертві, яка вже різниця.

Через деякий час повернувся Хвильовий і розповів все, що йому вдалося вивідати. З усвідомленням доби, вони так і не розуміли чому опинилися тут, у чужому майбутньому.

Київ значно розрісся й післявоєнна відбудова мала свої перші результати. Один з таких результатів це перейменування вулиць до річниці жовтневої революції, що тільки створювало зайві пригоди.

—Леніна 68, видно це тут, — узагальнююче говорить Хвильовий. Ще якийсь час вони оглядали  будинок, естетичне споглядання перервала місцева жіночка, погрожуючи викликати міліцію незнайомцям-самозванцям. Хвильовий лишився на вулиці, пояснюючи вигадану ситуацію, іншими словами заговорював зуби, а Досвітній з Кушем пробралися непомітно у Роліт.

***

Від спиртного втішання відірвав стук у двері. Шклянка лишалася стояти повною на столі. Стук не припинявся і Павло врешті-решт підвівся. Свої в таку годину не ходять, а чужі нічого не підозрюють. Тоді хто?

На порозі стояв до невпізнання збіднілі Куліш з Досвітнім. Перша думка була одразу твереза і одразу кричала про те, що до спиртного більше не слід прикладатися. Павло прикрив двері і знов відчинив, силуети непорушно стояли.

—Ну цей хоча б не втрачає свідомости, — зрадів Олесь. — Не пустиш товаришів? Га… — Всі обернулися на крик сусід з верхніх поверхів і Тичина швидко зорієнтувався та все ж таки запустив у квартиру. З остраху протер очі, поправив окуляри і не розумів як так сталося.

Інтер’єр не біднів, але все було якесь хистке і налякане. Гості одразу пройшли на кухню, ніби жили тут весь час і знають що до чого.

—У вас навіть горілка горілкою не пахне. Це що вода? — роздивляється Куліш налиту рідину у стакані.

—Говориш, як за життя пив тільки вино.

—Ну ось за часів НЕПу ми…

—Стоп. — випалює Тичина, не контролюючи власну агресію і страх. Кліпає швидко очима та торкається силуетів руками, щоб впевнитися у реальності,  — Що ви тут робите? Чому…

—Ну я і Куліш тут, на дворі Хвильовий, він помер в людському одязі, тож з ним менше проблем. Ми опинилися тут і єдине, що можливе це було знайти хоч когось знайомого. Всі дороги вели в Роліт…

—Це на кшталт нашого «Слова»? Могли б придумати щось оригінальне, до речі, як там наше «слово»?

—Миколо, не перебивай, — спокійно говорить Досвітній, дивлячись у страх очей Павла.

—Якщо ми тут, то слово «слово» викреслено.

—Миколо! — продовжує говорити далі, — Ми вже були у Сенченка, а той одразу втратив свідомість, він ніколи не був гостинним. Потім Довженко — як завжди не вдома. Декілька разів помилилися квартирами і ось ти.

—Що вам потрібно? — Тичина з острахом обходить периметр кухні.

—Ну нас викликали і ми тут, ми мертві, а що робити з цим видно і живі товариші не знають. Податися в Києві нам більше нема куди.

—Ми воскресли, а жити будемо до поки жива про нас думка і слово, — вмішується Микола, — Але знаєш, Павло, проходячи повз афіши театру, видко і наше воскрешіння не поможе.

—То він всю дорогу не може заспокоїтися, що київському театрі весь наступний сезон тільки «Майстер і Маргарита» та Гоголь російською. —пояснює Олесь.

Тичина і не вірив, проте вірив лиш у те, що це плід нездорової фантазії. Не зважав на шумні обговорення, яких зазвичай сторонився, бо переважну кількість часу в квартирі просто мовчав. Ну чому саме зараз? На кухню зайшла сонна дружина Павла.

—Любий, що за шум? Ти казав, що більше не збиратимеш друзів у квартирі…— фраза обірвалася як тільки вона побачила силуети чоловіків. Їх тіла фіксували передсмертні муки, а очі вкрилися блідою неживою пеленою як у мушок. Жінка втратила свідомість зо страху.

—І так завжди! — плескає в долоні Куліш.

—За життя за тобою теж табунами дівчата не бігали, — розбавляє Досвітній.

Ще якийсь час всі переглядаються між собою. Гістерично ухвативши ніж, Павло думає покінчити з цим раз і назавжди. Знову. Минуле мало залишатися минулим, навіть якщо доведеться докласти зусиль і зробити це. Штирхнувши ніж у живіт Куліша, той лишився спокійно стояти. А потім посунув руку, немов пройшов крізь ніж.

—Ау, лоскітно. Хоча, що я кажу, помреш — зрозумієш, — жартує Микола, переступаючи тіло жінки.

—А забув сказати, по дорозі сюди ми заклалися, що він не зможе перестрибнути яму на новому будівництві, а коли впав і не відчув біль то ми зрозуміли. Окрім всього наше воскресіння невідомого походження дарує нам безсмертя. Отака іронія, — Павло зблід і ще більше посивів, виступив холодний піт, а ніж моментально впав. Зробити щось ще чи сказати не вистачало сил. Він зрозумів, що чинити опір марно, однаково марно розповісти про це комусь чи викликати міліцію. Що вони зроблять, подивляться як на божевільного, виженуть з партії абощо. Всі роздуми перемістилися у кімнату де ще нещодавно Тичина писав вірш.

—Отже, тут українська література продовжує нести свої хрести? — гостро питає Микола, оглядаючи кімнату всіяну книгами і паперами. — Що з нами не так? — дивиться на початий вірш і розуміє що до чого.

 

«Сонце праведне над нами, в дружбі осіянними:

разом ми з Росією! Разом з росіянами!»

 

—Ти диви, написав з першого разу і не насмілився закреслити? То невже наша смерть нічого не означала? Чому вони не заспокоїлися?

—Не кричи, — намагається заспокоїти Павло.

—Тобі спокійно казати, бо точно знаєш як воно коли твою працю розтоптують, а тіло кидають на повільне гниття. Я за всі часи не бажав собі чи комусь смерті, але радо загинув від туберкульозу ніж від московської кулі. А знаєш яке воно заслання на чужині? Ніяке. Знаєш яке лікування? Теж однаково ніяке. Яка каторжна робота? Яка вона смерть? — Куліш вдаряє кулаком по столі і чернетка з віршом губиться серед купи іншого сміття на підлозі.

—Ви вороги народу, а нам жити якось треба. Ось і пишемо, інакше бути не могло.

—Нашліфував язика у партії, за життя від тебе дурного не почуєш, — зауважує Олесь.

—Ви ж теж комуністи!

—У першу чергу я людина, а вже потім український комуніст, батько своїх дітей, товариш, письменник і все інше, — замріяно перераховує Микола, — А від тебе живого тут ніякої користі, тільки мучаєш нашу ослаблену літературу і свою похилу душу. Ми вороги, але для кого? Для свої же? Там, на Соловках був склад виключно з української інтелігенції, каторжними вечорами пригадувалися твої партійні твори… Словом, не вистачало тебе. Але тоді щиро я міг заздрити тільки Хвильовому.

—Гуровичу, нам треба без жертв зрозуміти як повернутися назад, у наш світ, а не псувати і без нас дивне майбутнє. — тихо розсуджує Досвітній.

—Якщо і так, думаєш після такого моя душа погодиться віднайти спокій?

—Ну не кажи так немов до всіх твоїх нещасть причетний тільки Тичина. Його теж можна зрозуміти, навіть якщо тобі так болить, йому не краще. Тим паче багато слов’ян переїхали до Київа, мабуть, це інший етап розвитку літератури, нова доба.

—Ми розглядаємо падіння за зліт? Багато це скільки? Навіщо воно, ти подивись воно сидить, витріщилося на нас налякане, ледве пізнає, — показу пальцем на Павла, який всіляко просить не шуміти, натякаючи на ту само проблему, що і в «Слові» — тонкі стіни, які безперечно мають вуха.

—Бачиш, — Куліш показує на свій порядковий номер на стертій брудній сорочці, — Такий був у кожного у той день, мабуть, були недостатньо відмінними комуністами. Наші листи покаяння не вражаючі і не щирі. Що скажеш на це?

—Лиш те, що ви дійсно не щирі… —  примружує очі Тичина. — ви мертві і це головне, нам більше нема про що говорити.

—Не бреши сам собі!

В ту мить у двері постукали.

—Ви такі голосні, не думав знов побачитися всім за таким обставин, — спокійно говорить Хвильовий, проходячи ближче до робочого столу, де стояв Куліш.

—Як ти пройшов? Я закрив двері на ключа!

—Замки що випускали за НЕПу все такі ж ніякі, а знайшов я вас одразу. Гуровича було чутно за милю. Тож як з усім розібрався одразу вас знайшов.

—Не кажи ти так, ось тепер налякав його ще більше!

—Павло, невже посивів, тобі скільки вже? — питає Хвильовий.

—То все партія довела і його і нас і всіх! Бачив вони електрику витрачають на освітлення вулиць вночі! — не на жарт дивується Куліш.

—Ну чого ти, в Европі давно прийнято підсвічувати вулиці ліхтарями, все машинизовано і просто, — заспокоює друга.

—Ну гаразд… Ось бачиш, я навіть за життя не бував у нічній Европі! Партія не відпускає і досі, — Куліш показово жаліється Тичині.

—Коли ти кажеш це то у Франції плаче один француз заздрісними сльозами через те що не був у вечірній Одесі чи Харкові, — дружньо втішає Куліша і повертається до присутніх, — Що у вас вже сталося? Ви щось дізналися? —намагається розрулити ситуацію Хвильовий, але сам не відчуває, що з такої безвиході є вихід.

—Тут нічого не змінилося. Ми не встигли щось змінити, а живі досі страждають, — констатує Олесь.

—Саме так! — підтверджує Куліш. — Під свавіллям вмираємо, під свавіллям і воскрешаємося.

—Не подобається мені це все, — говорить в підсумок Хвильовий, закурюючи зім’яту цигарку.

В кімнаті лишалося все і всі нерухомим. Ще якийсь воскреслі гості, користуючись моментом, розповіли про пережите і про інших померлих товаришів. На що Павло крутив носа, заперечуючи кожну історію катувань. В мить слова лягали цеглою на серце і думати, що вони плід фантазії було марно. Скільки минуло часу було важко сказати. Кожен поринув у свої роздуми, так і не знаходячи логічні пояснення. На вулиці піднявся вітер і прочинене вікно почало стукати, білі фіранки легенько здіймалися. Присутні всілися по різних кутках, окрім Хвильового, який не переставав ходити по кімнаті.

—Не вистачає Міши і Аркаши, вони б точно щось ще придумали… — єдине що говорить за довгий час Григорович.

—Любченко? Він виїхав у Німеччину, кажуть помер давно. А про Ялового ти повинен знати. — чітко говорить Тичина.

—Та що ж ти будеш робити.

—Нічого! — викрикує Куліш, —Нічогісінько нема! У тебе наших журналів взагалі не лишилося? А книги? — роздивляється полиці.

—Контрреволюційна література. З переїздом багато викинув. Все одно твої п’єси непрестижно ставити, а твої твори не пристойно читати.

—Та я тобі зараз покажу контрреволюцію! — Куліш закочує рукава сорочки з явним бажанням розв’язати бійку. На щастя їх зупиняє Досвітній.

—Гуровичу, казав ти, що наші твори осилять наступні покоління, але не в цьому столітті, не з цими людьми, — відкашлюється Хвильовий.

—Якщо я пережив всі ті жахи і жалі не для того щоб розправитися з тобою, то я не розумію чому я тут. У мене немає нічого, крім державного клейма. Я навіть не знаю де моя могила. Знаю чим вбило і кого вбило ще, а де могила я не знаю. А знаєш що, у тебе як партійного письменника буде все це. І на твою могилу приходитимуть родичі, друзі, колеги і плакатимуть не від суму, а від відрази і так буде з кожним.

—Миколо, заспокойся, — розбавляє фарбу Олесь. — не перегибай палицю,  ненависть вже нічого не справить.

—Знаєш, що радує?

—І що це? — перепитує Досвітній.

—Навіть Сталін мертвий, а ми живі, ну майже живі тут. Можна рахувати, що ми пережили його?

Знов мовчанка полонила простір. У тиші всі спостерігали за діями Тичини, його стан межував на рівні з чимось більше ніж просто тривожний. Він впевнено підійшов до зв’язаної стопки листів, взявши її до рук.

—Все почалося коли я почав писати цю нову збірку на замовлення, не вистачало одного єдиного вірша, який повинен друкуватися у газеті до ювілею возз’єднання України і Росії. Все змінилося і важчало з кожним днем. Спершу сни, а потім поодинокі видіння, які підштовхували тільки на більшу кількість алкоголю. Я давно помер як письменник і відмити це ім’я неможливо, навіть моя смерть нічого не справить. Я наляканий — це правда. Я підвів вас всіх, очоливши генерацію під партійним крилом. Більше ніж за 20 років так і не вдалося написати щось істинне, — важко даються репліки Павлу, але він не зупинявся говорити. — Навряд віритиму у нові чи старі ідеали, інакше жити, а точніше існувати, не виходило. Мені не зрозуміти душею ваш біль, адже душа загинула, полишаючи тіло залякано блукати. Все це визнання, перекручені радянські ідеали, гроші, викреслили думки про те що я був сином священика. Про те що я колись був товаришем  такої сміливої генерації. Я підвів не тільки свої переконання чи вас, все набагато гірше. Я це не відчуваю, я це знаю.

—Ну так допоможи тілу не мучатися, — перебиває Куліш.

—Що я по твоєму мав вдіяти? Я вже зрадив вас давно, доносячи ще за вашого життя.

—Ну… був один варіант, — показує на Хвильового на що той хмуро звів брови.

За вікном світало, були короткі ночі. Поодинокі зорі висіли у небі. Фіранка то здіймалася, то спокійно висіла. Напружена атмосфера немов породжувала нове магнітне поле.

—Так ось…— продовжує Тичина, — Найменше, що я можу зробити зараз це не віддавати ці нові вірші на друк. Тут вірші за останні декілька років. Там немає мене, вони якісь… Немов…

—Немов опале листя липи, — доповнює Досвітній.

—Опале листя липи, — повторює Павло, —Так, саме так. — він швидко зірвався з місця у пошуках потрібних речей по квартирі. Приготувавши все необхідне зібрався спалити всі трикляті папери. Вогонь запалав яскравим полум’ям, огорнувши собою залізний ящик. Куліш копирсався у смітті на підлозі, щоб знайти нещодавню чернетку.

—І це, — кидає лисок у вогнище, — по-хорошему тут все треба спалити, але тобі ж треба буде десь жити, — по-приятельськи усміхається Павлу. Як колись давно і відчуття тепла здавалося походить не тільки від імпровізованого багаття.

—Ви ще тут? — питає Тичина, примруживши очі, як тільки багаття догоріло.

—Ну не викреслиш нас, не повернеш, вже…  — не встигає договорити Гурович.

—Мабуть, це повинен бути повноцінний обмін, — Хвильовий простягає Тичині конверт, — тримай.

—Ти весь час носився з ним і мовчав? — питає Олесь.

—Вас перебити неможливо.

Як тільки рука Павла торкається конверту, то руки Хвильового, Куліша і Досвітнього починають немов розчинятися. Зникати.

—Невже спрацювало? — Тичина дивиться як тіла туманно і спокійно розчиняються.

—Ти тільки не спіши до нас, у тебе тут ще повно справ, — говорить Хвильовий.

—Напиши сину листа від мене, — наостанок промовляє Куліш.

Очі сповнені страху кристалізувалися і наповнилися дрібними сльозами. Тичина міцно обійняв конверт і дивися як у просторі кімнаті зникли їх мятежні обличчя. Просто зникли. Щезли. Насварили і перетворилися у ранковий туман. Ранковий туман. За вікном ранкове сонце, яке тільки починає своє пробудження.

Через кілька хвилин до квартири знов постукали. На цей раз це були сусіди з міліцією. Чергового обшуку було не уникнути, але не було нічого незвичайного у квартирі, де ще кілька годин тому були його товариші. Тож міліція покинула квартиру, але стіни несли відголоски останнього попередження.

«Пощастило» — думає Павло, збираючись до редакції.

 

***

—Це були неперевершені вірші, чому ви відмовляєтесь? — питає директор видавництва.

—Не настільки, я думаю, що не писатиму, — Тичина збирається уходити, — просто прийшов повідомити, що готую на перевидання свою поезію. Зараз молодь, окрім тракторів і партії, не знає Тичину. На все добре.

Руки легенько тряслися від чого серце билося ще швидше. Однак збирався діяти обережно, не дивлячись ні на що він вирішив, що закінчить працювати над замовним віршом для газети. Мерзенно, але все ще краще ніж вмирати, коли навіть на тому світі тобі не раді. Так і народилися з під твердого олівця рядки вірша «І сказав Богдан». З під власного гніту викарбувалося щось страшніше за зброю і Тичина це теж чудово розумів.

 

***

Помер письменник у 1967 році у віці 76 років. У ці роки не вірив у десталінізацію, не вірив єдине майбутнє, заперечуючи минуле. Недовіра, яку він перестав супроводжувати творчістю, а нову генерацію молодих письменників заперечував. Так і відмирала його недужа пам’ять разом з тілом. Тодішній випадок дозволив воскреслим товаришам передати Тичині шостий номер журналу «Вапліте» і, мабуть, разом з ним щось дорожче за сам журнал. Той самий заборонений і цензурований тепер зможуть прочитати «вибагливі нащадки», не лякаючись і розуміючи кожне слово «Слова».

***

 

p\s  дякую за прочитання! Це мій найшвидший за часом написання фанфік. Робота не ставить на меті принизити кого-небудь чи що-небудь. Навпаки робота покликана навести до певний міркувань “а що якби… а ось якби”. Нарешті вийшло зліпити щось по цій фх. Ура перемога! Вірю в те, що всі відсилочки і герої зрозумілі та вдалі! Такий собі альт всесвіт де я зможу прочитати 6й журнал вапліте включно з другою частиною роману Хвильового. Лишаю декілька цікавинок по темі з активними посиланнями:

Про будинок Роліт 

Про будинок Слово з описами мешканців

Періодика 20ст, журлан ВАПЛІТЕ

Тичина у вапліте(стаття)

Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках (спогади 1933-1941)(про заслання)

щодо іншого можу порадити п’єсу Куліша “Народний малахій”, що є на мою думку недооціненою дуже сильно. А у Хвильового чудесна лірика. Вище згадується Яловий і Любченко, якщо цікаво подивіцця щось і по ним, частково долі всіх пересікаються, як і творчість. Цікаво що теми і форма реалізації у творчість різна тому література 20 стоілття, на мою думку, непахане поле у цьому сенсі.