Октагон

***

     Певний час Еліс вела мене довгими, заплутаними коридорами. Мармурові стіни, гобелени, вітражні вікна. Це місце – квінтесенція всього того, що може спасти на думку людині, яка почула слово “замок”.
      Варіант того, що це все неймовірно реалістичний сон, відпадає – моя уява на таке просто не здатна.
Я вирішив не гаяти часу і прямо на ходу почав розпитувати Еліс про те, що могло б хоч якось внести ясність у все, що відбувається.
– Що це за місце?
– Це Замок Конклаву, якщо точніше – житлове крило. Багато років тому його спільними зусиллями збудували магістри, адепти і просто ті, хто жадав вивчати магічне мистецтво і посвячувати в нього всіх бажаючих. Окремі частини замку слугують для зберігання знань та артефактів, проведення магічних експериментів, занять різноманітних шкіл магії і, як ти вже міг здогадатися, розміщення учнів.
– Зрозумів, своєрідний Гоґвортс.
– Емм, так, мабуть. – в її голосі відчувалася помітна розгубленість.
– Щось не так?
Коридор привів нас до широких гвинтових сходів, зроблених з того ж мармуру, що й внутрішні стіни замку.
– Ні, все нормально, просто в мене легке відчуття дежавю – щось схоже ти казав, коли я тобі це вперше розповідала.
     Все ще не віриться, що я серйозно зараз з нею цю маячню обговорюю.
– Замок Конклаву, – продовжила Еліс, – це найперша споруда в Октагоні, яка знаходиться в самому його серці, і навколо якої будувалося місто.
– Октагон?
– Так, Октагон – місто, в якому ми знаходимося. І замок, і стіни, що оточують місто, мають форму правильного восьмикутника, звідси і назва.
– Вперше чую про таке місто. Де воно розташоване?
– По-перше, не вперше, по-друге, це занадто важко пояснити, ти й тоді не відразу зміг усвідомити і прийняти те, що відбувалось, тож потерпи трохи, тобі все одно вже немає куди квапитися.
     Це починає дратувати.
Наш шлях перегородили подвійні дерев’яні двері, центр яких було обрамлено бронзовим восьмикутником правильної форми. Еліс простягнула свою руку до дверей, та раптом зупинилась.
– Слухай, – сказав я їй, – я, взагалі-то, людина доволі стримана, та навіть мені вже терпець уривається. Врешті-решт, я маю право…
– Знаєш, якось ти сказав, що якби я одразу дала тобі побачити магію на власні очі, то ти б більш охоче прислухався до моїх слів.
     Що не так з цією подругою? Ніхто не навчив манерам?
– Перебивати співрозмовника неввічливо. Чому я маю до тебе прислухатися, якщо ти мене взагалі чути не хочеш?
– Зараз перевіримо, наскільки в тебе все погано зі спогадами та знаннями.
– Трясця твоїй матері, ти з мене прикол тягнеш?!
– Стули нарешті свого писка! Я вже півроку з тобою панькаюсь! Не встиг ти заспокоїтися, як мені знову доводиться терпіти цей жах! Закрий свого рота і слухай мене уважно!
     От же ж стерво. Впевнений на всі сто, що вдома її чекає стая голодних котів і повна полиця низькосортних любовних романів.
Еліс поглянула на мої повні розчарування очі і томно видихнула, опустивши обличчя в підлогу.
– Вибач, я досі на нервах після останніх подій. Слухай, Андрію, я розумію, тобі не по собі, хочеться отримати відповіді, та я не можу відповісти на все і одразу. Мені важко думки до купи зібрати. Тобі доведеться слухати кожне моє слово, бо тільки так ти зможеш збагнути що й до чого. Повір, все що я кажу має значення для повноти розуміння.
     Ну гаразд, визнаю, помилявся. Може й не стая котів, але півдюжини точно.
 – Ми з тобою домовились?
Замість відповіді я коротко кивнув головою – за короткий період спілкування з Еліс у мене склалося враження, що на мій голос в неї алергічна реакція у вигляді приступів праведного гніву.
– Добре, продовжимо. Бачиш емблему в центрі? Це і є октагон, він є важливим символом в замку, не тільки в якості культурної спадщини, але і як невід’ємний атрибут багатьох магічних обрядів.
– І чому ти вирішила звернути на це мою увагу?
– Замок Конклаву зберігає в собі чимало небезпечних знань і могутніх артефактів, за які можна виручити цілий статок на чорних ринках та у скупників в злодійських гільдіях. Само собою, бажаючих легко збагатитися вистачає, тому майже на всі двері в замку накладені закляття-печаті. Ти міг помітити, що тут не має жодної варти, а все тому що в ній просто-напросто немає потреби.
– Ну і як же зняти закляття?
– Ніяк. Закляття дасть тобі пройти, якщо вважитиме тебе гідним. Просто приклади долоню до октагону, щоб закляття оцінило твою магію.
     Я тепер ще й чарівник, ну зашибісь тепер. Якби Віктор побачив, чим мені тут очі замилюють, він би сміхом залився.
– Ну і чого ти вирячився? Я для кого тут розпиналася?
– Хочеш, аби я долоню притулив?
– І якщо ти змушуватимеш мене чекати цього ще довше, я притулю твоє обличчя. Рази так з три, для впевненості.
      Стерво. Токсичне стерво.
Я мовчки підняв руку і натиснув долонею на бронзову фігуру, після чого ледь стримав нервову посмішку.
– Тепло і злегка поколює.
– Можеш прибрати руку.
Я послухався Еліс, бронзовий октагон вздовж контуру засвітився тьмяним помаранчевим світлом і двері розкрилися назовні.
     Біометричний замок? Встигли зчитати мої відбитки, поки я спав?
 – О’кей, я трохи вражений.
     Вражений, за якого йолопа ви мене тримаєте. Хоча візуально це дійсно виглядає чарівно.
– Коли ти вперше відкрив ці двері, то посміхався так само як зараз, – чомусь Еліс казала це з легкою усмішкою.
     Ну от знову. Звідки це хвилювання? Чому посмішка сама на обличчі з’являється?
– Знайомі відчуття від цих дверей…
– Ну звісно, ти це вже сотні разів робив. Вітаю з черговим успішним відкриттям дверей, а тепер рушаймо далі.
– Ти щойно однією сардонічною фразою вбила все моє приємне враження.
– Дякую, це одна з тих небагатьох речей, яким я в тебе навчилася.
     Чомусь саме тут я тобі охоче вірю.
Ми увійшли в широку залу, побудовану у формі восьмикутника: всі протилежні сторони були з’єднані золотими доріжками, кожна з них вела до подвійних дверей, на яких розташовувались октагони різних кольорів.
– Це Октагонова Зала, – почала пояснювати Еліс. – Своєрідний “передбанник” Замку Конклаву, саме сюди в першу чергу потрапляє всякий, хто переступив його поріг. Теоретично, звідси можна потрапити в будь-яке крило.
Власне, це ми і спостерігали. Чоловіки та жінки, старі та діти, вдягнені в мантії та балахони, снували залою, виходячи з одних дверей і заходячі в інші.
     Х-мм, а ось і масовочка під’їхала.
Повз мене з Еліс пройшла дівчинка років дванадцяти на вигляд, вона прямувала до тих же дверей, з яких ми вийшли. Я уважно спостерігав за її діями, які точнісінько повторювали мої власні, коли я відкривав двері по той бік.
– Я правильно розумію, будь-який чарівник з достатньо потужною магією може обійти печаті, і закляття його впустить? Якось це не дуже надійно.
– Ні, Андрію, ти неуважно мене слухав. Закляття не вимірює силу твоєї магії, воно оцінює саму магію.
– Можеш якось зрозуміліше пояснити?
– Можу, але не зараз. Я не в настрої пояснювати тобі основи магії.
Руда повела до відкритих дверей, які вочевидь вели до виходу в місто.

***

     Щойно ми лишили Октагонову Залу, перед моїми очима простерся внутрішній двір замку. Загальна картина могла б замінити собою шпалери на робочому столі: зелені насадження, кам’яні скульптури, вздовж широкої брущатої дороги з граніту, що вела до головних воріт, стояли в ряд високі металеві ліхтарі і дерев’яні лави. Поки очі поглинали всю цю естетику середньовічної архітектури, всі інші функції мого організму перейшли в енергозберігаючий режим, щоб до межі підняти продуктивність роботи зору і пам’яті. Просто сто відсотків Джарвіса в очах.
     Немислимо…

Еліс озирнулася і, побачивши, що я застиг як вкопаний, хотіла була щось сказати, але не встигнувши розтиснути вуста, передумала. Лишень дивилася на мене з поблажливою посмішкою.
– Налюбувався?
– А це взагалі можливо?
– Неможливо, та не переживай, ми сюди ще повернемося, встигнеш насолодитися видом.
Вона відвела мене в сторону від входу, щоб живий потік людей не заважав нам. Чи ми йому…
– Що це в тебе? – Еліс на моїх очах дістала з-за пазухи невеличкий шкіряний мішечок.
– Терте лезо. Це такий магічний порошок. Доволі дорога штука, треба сказати, та на щастя, конклав не має проблем з його виготовленням. Жменя цього порошку може викривити простір і миттєво перенести тебе в інше місце. Головне – точно знати, куди саме ти прямуєш і тримати в голові образ цього місця. Багатьом допомагає проговорювати вголос місце призначення – це викликає в пам’яті потрібні образи.
– Іншими словами, він може перенести мене тільки туди, де я вже був.
– Саме так. А ще він має свою межу, тож далеко з ним не політаєш. Зазвичай його використовують для швидкого переміщення в межах міста, що ми власне зараз і зробимо.
– А що за назва дивна – терте лезо?
– Сам зрозумієш, коли побачиш його в дії, не хочу псувати тобі друге перше враження.
     А вона не така вже й токсична, коли включає режим училки. 
Я крадькома зиркнув на вхід в замок і помітив, що всілякий перехожий коситься на нас, а ті що ходили по двоє-троє, починають шепотітися, заледве помітивши мене.
– Якого біса на нас всі витріщаються?
Еліс окинула поглядом прохід, потім подивилася на мене і розсміялася: – Ахахах, ну а чого ти ще очікував? Все місто вже знає про вчорашнє, не здивуюсь, якщо ти вже опинився на сторінках місцевих зведень новин.
– Дуже мило, а давай-но чкурнемо звідсіля, бо мені від цих поглядів ніяково.
– Тут я з тобою згодна, – з цими словами моя наглядачка дістала зі шкіряного мішечка жменю сріблястого порошку і жбурнула в повітря перед нами. – Ринкова площа!
Порошок заіскрився яскравим полум’яно-пурпурним світлом, і перед нами відкрився прохід. Виглядало це так, ніби в саму матерію встромили ножа і лишили відкриту рану. Еліс не стала чекати, поки я надивлюсь з відкритим ротом та виряченими очима. Уявляєте собі мою парсуну в цей момент? Дівчисько схопила мене за руку і потягнула за собою в портал. В один стрибок реальність довкола мене змінилася і перетворилась картина всього мого світу. І мова зараз йде не про телепортацію. За якісь короткі миті похитнулись всі мої уявлення про світ і природу його речей. Хоча “похитнулось” – дещо невірне слово, це був сраний землетрус.

***

     ЦЕ ВСЕ ПРАВДА?! МАГІЯ РЕАЛЬНА?!
Від несподіваного усвідомлення і емоцій, що нахлинули, в мене запаморочилося в голові. Ну, чи може мій вестибулярний апарат не був готовий до кульбітів зі стрибками в просторові розрізи.
– Я… Ми… Ми щойно… Це… АААААААА!!!
– Не панікуй, все в порядку. Дихай глибже.
– Магія! Це… Все… По-спра… – від паніки в мене почалася гіпервентиляція легень. Перед очима білий шум, все синіє, потім темніє.
– Агов! Навіть не думай мені тут зомліти! Подивись на мене! Слухай мій голос! – Еліс взяла моє обличчя в свої холодні долоні і зазирнула мені в очі. – Світ такий, яким був завжди. Просто ти тепер побачив його справжнім, невже це так погано?
Моє дихання потроху стало приходити до норми, а серце припинило вибивати удари кілогерцами.
     Візьми себе в руки.
– Ось так, добре.
– Тепер і мені треба випити.
– Дай мені свою сумку.
Я все ще був в шоці, тому без зайвих питань зняв рюкзак з плечей і віддав Еліс.
– Тільки не кажи, що в мене там фляга завалялась.
– Ні, дещо інше. Здається, ти тримав їх десь тут. Є! Ось вони. – Через хвилину безсоромного копошіння в моїх речах, руда, як справді виявилося, чарівниця дістала з моєї сумки плоску дерев’яну коробочку з металевим засувом і вручила мені в руки. Як же приємно я був здивований, коли відкрив коробку і побачив всередині з дюжину самокруток.
– Цигарки?
– Чомусь тобі не сподобалася ідея палити трубку, як нормальна істота, і ти почав закручувати тютюн в пергамент. Маю вкотре підкреслити, що таке його використання є блюзнірством.
– Хочеш вір, хочеш – ні, та мені жагаж наштільки похег, шо аж нієково, – речення я закінчив вже з самокруткою в зубах, в безуспішних пошуках хоч якоїсь подоби запальнички в кишенях, – У тебе, до гечі, вогню не жнайдеця?
– Безпомічний, як дитина.
     Ну звісно, як же без шпильки.
     Еліс на мить примружила очі і в ту ж секунду кінчик імпровізованої цигарки спалахнув багряним полум’ям. Не маючи сил на прояв емоцій, я лише покачав головою і видихнув густі клуби гіркого диму.
– Це базова магія Школи Елементів, ти буквально проковтнув всі фоліанти, що я тобі дала. І навіть не дивлячись на те, що раніше взагалі не був знайомий з магією, ти мав нахабність критикувати методики навчання.
– Хах, дійсно схоже на мене. Та яка з того користь, якщо я нічого не пам’ятаю?
– Ти правий, магічні навички більше базуються на знаннях, менше –  на техніці. Та все ж є ще менша доля, яка зав’язана на душі.
– Про що це ти?
     Невже я дійсно здатен на таке?
 – Пізніше поясню. Коли ти вже допалив та прийшов до тями, то вставай.

Ми йшли через ринкову площу. Метушня, крики, крамарі торгуються з покупцями: хтось намагається набити ціну, а хтось – просто впарити очевидний непотріб. Тут продавали практично все: від вуличної їжі та глиняного посуду, до зброї та екзотичних тварин. Але вражало мене, звичайно, не це — схожу картину можна спостерігати на будь-якому ринку будь-якого міста. Мою увагу привертала різноманітність рас місцевих мешканців. Я, як шанувальник різного роду фентезі, здогадувався щодо назви майже кожної раси, але, враховуючи мій брак знань місцевої культури, не наважувався довго витріщатися на когось або ставити Еліс незручні питання.
Зрештою, ми підійшли до середніх розмірів двоповерхової будівлі. По стінах з каменю та дерева звивалася незнайома мені рослина, а над входом красувалася вивіска з дивним надписом «DXX». Коли я переступив поріг трактиру, мені в ніс тут же вдарило ароматами хмелю, тютюнового диму і спецій.
– О, Андрію, Еліс, давненько ви не навідувалися, рада вас бачити! Чим зігріти вам душу? – з-за шинквасу нас привітливо зустрічала молода дівчина зі сріблястим волоссям. Ми підійшли ближче, і я нарешті зміг зблизька роздивитися те, що мене так цікавило – ельфійку з плоті й крові.
– Сеіко, привіт! Не очікувала тебе тут побачити, підміняєш Войса?
– Угусь, вони з Кімом та рештою вночі відправилися до Дикого Лісу – хотіли кабанчика вполювати, та зрештою натрапили на віверну, уявляєш? Тепер валяються по койках, рани зализують.
– Віверна?! Дійсно рідкісна здобич для наших країв. Мабуть, якась заблуда з околиць Торкаля прилетіла.
Поки дівчатка обмінювалися люб’язностями, я уважно розглядав Сеіко: середнього зросту мила дівчина, ліва половина сріблястого каре зачесана за гостре вухо – характерна риса ельфів, у вусі красувалася сережка у вигляді блакитного пір’я; рукава білої сорочки закатані по самі лікті, а верхні ґудзики розстібнуті, відкриваючи сторонньому погляду бірюзовий кулон ромбовидної форми.
     Наврядчи місцеві завсідники розглядають саме кулон. Це називається клієнтоорієнтованість.
– Андрійко, а куди це ти вирячився? Якийсь сам не свій – стовбичиш і мовчки витріщаєшся на мене.
– Припускаю, ми з тобою знайомі?
Сеіко вигнула брову і перевела на Еліс погляд, в якому читалося німе питання.
– Не звертай уваги, йому вчора по голові прилетіло, тимчасова амнезія. Краще скажи, що у вас в меню сьогодні?
– По напоях – як завжди, тільки альбусове вино скінчилось, а з гарячого – вгадай, що? М’ясна печеня з віверни, – з останніми словами на обличчі Сеіко розтягнулась гордовита посмішка.
     Схоже, що ми з цією ельфійкою не дуже близькі, раз її мій стан турбує менше за рагу з якоїсь тварюки місцевої (чи ні?) фауни. Чи, може, магічними оказіями тут важко здивувати когось?
 – Шикарно! Тоді нам дві великі порції печені і дві пінти медового елю. Круглий стіл вільний?
– Хлопцям зара не до посиденьок, тож так, можете займати наше місце.
– Не гальмуй, сонечко, пішли, – Еліс схопила мене за зап’ястя і потягнула кудись вглибину трактиру. Ми зайняли круглий дубовий стіл і всілися навпроти один одного. Сеіко не змусила нас довго чекати, і вже через хвилину перед нами стояли два високі дерев’яні келихи, по вінця наповнені пінним елем.
– Трясця, як давно я про це мріяла! Ну, будьмо! – не гаючи часу, Еліс стукнулася зі мною келихом, в декілька великих ковтків осушила його, і, після полегшеного видиху, повернула обличчя в сторону шинквасу, – Сеіко, будь ласкава, повтори ель!
– Єбать…
Йобаний бобаний, а так і не скажеш, що вона з наших.
– Що таке?
– Та ні, вибач, нічого. Що ж, тепер я тебе дійсно дуже уважно слухаю.
– Так-с, *ГИК*, ой, перепрошую. Про що це я?
Я дістав ще одну самокрутку і підпалив її вогнем свічки, що стояла на столі. Запив гіркий дим солодким елем і нарешті заспокоїв збуджений розум.
– Розкажи мені все. Що це за місто? Хто і як мене привіз сюди? Як ми з тобою познайомились і чому ти взагалі зі мною няньчишся?
– Гарні питання, треба сказати, що всі відповіді між собою пов’язані. О, боги, з чого ж почати? – промовила вона сама до себе.
– Як водиться – почни з початку.
– З початку, говориш? Ну, гаразд, я розповім тобі все з твоїх же слів, настільки детально, наскільки сама ж пам’ятаю.
І Еліс взялася розповідати мені мою ж історію…