Окови буденності

∗∗∗

Я марила життя усе своє:
Про щастя, мир, дружбу й кохання,
Та потонули ті дитячі мрії та бажання
Кожен день тепер, як часовбивання

Бува, як гляну на небо,
Слізьми обличчя умиваю,
І лиш одна думка: чому ж я не літаю?
Та кожного разу лиш  зітхаю.

А так хотілося у синяву ту польнути,
Миру того небесного черпунити,
До тиші і спокою полинути,
І навіки там уснути.

Та не бути цьому, доки тіло тримає,
І за ноги мене цупко хапає
Буденність, що й передихнути не дозволяє
Від щоденної турботи, яка все отравляє.

І можливо колись, я звільнюся від пут,
От тоді я забудуся, усміхнуся і від усіх смут
Щезну – до неба прилину й там залишусь,
Та якось росою на землю спущусь.