На Івана, на Купала

Величезні сторічні дуби міцно переплелися товстим корінням, що стирчало з-під землі пагорбами і корчами; зрослися розлапистими гілками, що заслонили небо і світло, даючи волю напівтемряві – такій коханій лісовими жителями.

Десь у висоті зашелестіло, почувся тихий сміх – нявки граються, переступаючи з гілки на гілку, розчиняючись у тихому подуві вітру, зникаючи в тріску гілок під ногами. Бокуто знову зупинився і глянув на дуб. З його пам’яті, він пройшов повз нього вже всьоме, он навіть купка листя та сама. Зверху знову пролився сміх, як краплі дощу, забарабанив по стовбурах та землі, просочив одяг. Хлопець крутнувся на п’ятах і сів біля листя, схрестивши руки на грудях. Нема чого з нього сміятися! Заблукати у лісі може кожен!

Котаро видихнув і знову озирнувся. Щільні тіні осідали на траві, спокійна прохолода витала в повітрі. Не було вже набридливої ​​задухи, що сковувала рух у полях. Навіть біля води влітку вона витала, забираючись у легені і залишалася там. На повіки й голову наче опускалася тонка легка павутина сонливості, змушуючи повіки злипатися, тіло важчати, а думки плутатися в клубок. Бокуто вперто тер очі, чинячи опір неприємній втомі. Погляд раптом опинився на пишному кущі з великими червоними ягодами. Здається брусниця. Живіт обізвався гучним голодом, змушуючи хлопця залишити дерево і підійти до куща, щоб зібрати ягід. Великі, наповнені соком, вони приємним тягарем лягали в руку, змушуючи брюнета приємно вихнути, немов сова. Ягоди закінчилися швидко, а їсти ще хотілося. Покрутивши головою, Бокуто знайшов наступний кущ. Потім ще й ще.

Тіні ставали темнішими і довшими, доріжка вилась між дерев, ведучи Бокуто все далі. Ніч густою темрявою лягала на землю, загортаючи все в прохолодну ковдру. Обіймаючи себе і щільніше натягуючи бурий плащ із льону, Бокуто намагався вдивитись у дорогу та оточення. Поруч чувся хрускіт гілок і шарудіння листя. Може лісовик ходить, а може знову мавки на ніч граються, зливаючись сміхом із темнотою. Попереду майнуло світло. Було схоже на відблиски яскравого багаття. Дерева розступалися, почали чути голоси хлопців і дівчат, їх сміх, що чіпляє, і тягучі пісні, що ллються без упину.

Погляду з’явилася велика галявина, якою бігало світло. Річка невеликою швидкою змійкою вилась по краю, а в центрі було велике багаття. Бокуто зупинився за деревом, дивлячись у всі очі за дійством, що розгортається. Легка пісня мчала над травою, танцювала разом із багаттям, зливалася голосами в щось сильне і прекрасне. Тринадцять фігур ходили навколо вогнища, кружляючи та танцюючи химерні візерунки. Їхні білі шати ковзали за вітром, повторюючи рухами танців. Лляні спідниці дівчат розцвітали червоними маками, сорочки хлопців перепліталися блакитним барвінком. Вінки, плетені з ромашок та конюшини, мірно погойдувалися в такт пісень та гулянь. Зверху знову почувся тихий сміх.

Відірвавшись від галявини, Бокуто підняв голову і знову завмер, вдивляючись у темряву листя. Звідти на нього дивилися зелені каламутні очі. Живими у них відбивалися лише відблиски вогню на галявині. Довге сплутане волосся обрамляло бліде зелене обличчя, потріскані губи розтягувалися в глузуванні. Тонкі, до хворобливої ​​худорлявості руки міцно трималися за гілку. Мавка-утоплениця, жертва буйства річки. Вона нахилилася ближче, повертаючи голову і знову сміючись, мовляв, “Дурень! Стоїш тут, дивишся”. Позаду почулося тихо кректання, що легко було сплутати зі скрипом рідкісних сосен. Мавка різко випросталась і зникла. Лише листя опало, зникло й наслання. Легко насупившись, Котаро знову повернувся поглядом на галявину. Біля багаття кружляла самотня постать дівчини. Ні, хлопця! І пісня лишилася. Пісня, що співали тринадцять відьом. Пісня, під яку зараз кружляв він. Каштанове, легко кучеряве волосся, з квітами ромашки і дрібними незабудками. Широка біла сорочка, на якій акуратно плелися гілки, босі ноги обережно ступали по м’якій траві в яскравих іскрах вогнища. Бокуто стояв і не міг відвести очей від галявини. Він розкрив рота від захоплення витонченими рухами того, хто танцював на галявині.

Багаття спалахнуло вдванадцяте, а танець закінчився. Пісня розчинилася без залишку, помчала разом з вітром. Хлопець завмер і розплющив очі. Свої чудові різнокольорові очі. Одне було як небо, як швидка річка, як глибоке озеро, блакитним. Друге відбивало колір трави та листя, колір природи, зеленим. Обережно він зняв вінок зі своєї голови і обернувся до лісу. Він нікого не сподівався побачити, але останній відблиск вогню вихопив силует. Золоті очі спостерігали зачаровано, їх точно не мало бути тут. Бокуто відмер. Різнокольорові очі дивилися прямо на нього, немов у саму душу, заглядаючи в кожний куточок. Губи хлопця торкнула тиха спокійна посмішка, зачіпаючи іскрами очі, що вражали своєю глибиною. Котаро заплющив очі, відганяючи ману. А коли відкрив – поляна була порожня, багаття давно згасло. А водою річки плив вінок, у світлі місяця.

Доріжка знову вела Бокуто поміж дерев, гублячись у темряві. У пам’яті все ще стояв образ – глибокі очі, що відбивають природу і глибину води, легка посмішка та танець. Хлопець не міг перестати думати про це, переставляючи ноги стежкою. Потрібно було знайти собі місце для ночівлі, щоб трохи відпочити. Дерева порідшали, а в темряві переліску з’явився невеликий будиночок. Вікна горіли м’яким світлом, отже, там не спали. Зібравши всі свої сили в руки, Бокуто підійшов до дверей і постукав, поправляючи вузол з рукавів плаща на своїх плечах. Усередині почувся шурхіт, потім пролунало клацання і вузький прямокутник тьмяного світла впав на Котаро.

– Чим можу вам допомогти?

У дверях стояв він. Ті ж різні очі, що дивляться в душу, те ж кучеряве волосся. Замість сорочки була зручніша, темно-коричневого кольору. З хати тягнувся тонкий аромат їжі, що готується, і живіт Бокуто знову забурчав, та так, що той почервонів і перестав заворожено дивитися на того, хто стояв перед ним.

– Я… пробачте… – Котаро зніяковіло потер потилицю, а потім трохи вклонився, продовжуючи говорити. – Дозвольте переночувати у вас. Усього до ранку, я-

– Звісно.

Хлопець здивовано підняв голову і глянув на хазяїна житла. Той відчинив двері ширше, просячи зайти і зник усередині. Двічі Бокуто запрошувати не довелося, він обережно зайшов, прикриваючи двері. Хлопець озирнувся, знову зупиняючись на другому. Він стояв біля плити, щось помішуючи у невеликій каструлі. Відчувши на собі погляд, хлопець обернувся до Бокуто, поправляючи другою рукою волосся.

– Ти можеш сісти.

Він кивнув на стілець, що стоїть біля столу, відвертаючись назад до плити. Бокуто лише кивнув у відповідь і сів на вказане місце. Стілець тихо рипнув. Перебувати у цьому будинку було незвичайно. На стінах рівними пучками висіли різні трави та ягоди, на полицях стояли баночки з акуратним, трохи витіюваним почерком. Скромне оздоблення цього місця додавало йому затишку та почуття безпеки. Через відчинене вікно почулося протяжне виття. Вовколаки прокинулися. Той, хто стояв біля плити, підняв голову і подивився у вікно. Тонкі брови легко насупилися, надаючи красивій особі серйозності. Бокуто знову мимоволі замилувався, зчепивши руки в замок.

– Знову вибачте. Як ваше ім’я?

Хлопець обернувся на голос, знову посміхаючись своєю спокійною усмішкою.

– Акааші. Можеш називати мене Акааші.

– Це гарне ім’я. Я Бокуто!

– Твоє теж. Воно мені подобається.

Перед Бокуто з’явилася глиняна тарілка із супом, Акааші сів навпроти з такою ж

– Це мені? – хлопець ствердно кивнув.

– Ти цілий день у лісі, правда? – Бокуто розгублено кивнув, беручи дерев’яну різьблену ложку і починаючи їсти. Суп був наваристий, овочів у надлишку, а й м’яса чимало. Акааші лише миттю спостерігав за ним, тихо стукаючи ложкою по своїй тарілці. Розмова швидко зійшла нанівець, спільна їжа сприймалася краще в тиші.

Закінчивши з їжею, Акааші люб’язно запропонував Бокуто лягти у сусідній кімнаті. Дерев’яне розсувне крісло виявилося напрочуд приємним, а подушка і ковдра ввібрали в себе запахи холодної ранкової роси і теплого сонця.

– Блуд на тебе напав. Його магія розсіюється лише з першими півнями. Вранці зможеш додому вирушити.

Тихе побажання доброї ночі та димок від згаслої свічки ще деякий час були в кімнаті, доки повіки не поважчали, наче свинець і сон не забрав хлопця у свої обійми.

Вранці Бокуто прокинувся на узліссі, вкритий темно-коричневим широким плащем. Ліс був недалеко позаду і Котаро готовий божитися, що між дерев бачив білий одяг та різнокольорові очі.

Кожен третій день Бокуто тікає до лісу. Повертається щоразу ввечері, стежка сама його виводить, у те місце, звідки він зайшов. І щоразу між дерев стоїть хлопець, спостерігаючи за ним, з тихою усмішкою.

Наступного дня Івана Купала Бокуто одягає свою білу сорочку. При світлі дня він збирає польові квіти, плетучи надзвичайно гарний вінок. Увечері, коли всі гуляють біля багаття, він іде в ліс, зриваючись на біг, боячись не встигнути.

Він не повертається вранці.

Лісники подейкують, що відьом біля багаття чотирнадцять.