Ой, мамо, на свята

— Я не поїду, — каже Спартак, і фірмовий Женін погляд кота зі «Шрека» розсипається як картковий будиночок, відображаючи на його обличчі сум.

— Але чому, Спартак? — Женя скиглить, піддаючись ближче й нахиляючись, аби зазирнути в його очі знизу. Спартак опускає на того спокійний погляд, і кутики чужих губ майже карикатурно прямують вниз. — Моя мама тебе любить, моєму тату ти подобаєшся, та й всі інші нормально до тебе ставляться. Ледь не краще, ніж до мене!

В чужому тоні відчай, але награний. Спартак знає краще за інших, наскільки родина Яновичів любила свого сина, і як той відповідав їм взаємністю, дзвонячи кожен вечір і розмовляючи хоча б по півгодинки. Для нього самого це було дико, насправді він не міг уявити чогось такого з Ларисою, чи зі своєю сестрою. Їхня присутність в його житті була мінімальною, і його це повністю влаштовувало.

— Бо я не хочу, — каже він, відпиваючи чай і дивлячись у горіхові очі навпроти.

— Але ж це Новий рік, Спартак, — вираз обличчя Жені коливається від ображеного до благаючого, врешті-решт завершуючись розпачем. Спартака ці еманації не надто турбують, але він все ж не відволікається на телефон, що вже вдруге вібрує поруч на столі. Ця розмова не буде довгою, але вона важлива, тож ті, хто пишуть йому — зачекають. — Це наш перший Новий рік. Будь ласка, я дуже хочу провести його з тобою.

— Ні, не хочеш, — Женя на мить навіть встигає обуритися, але Суббота не дає себе перервати. —  Ти хочеш провести його з родиною і мене до них затягнути. А я вже сказав тобі свою думку.

Женя зітхає з таким розпачем, що це важко передати словами. Так, він хотів бути зі своєю сім’єю. Проблема була в тому, що Спартак теж був його сім’єю, її дуже, дуже важливою частиною. Навіть своїх дівчат він не завжди запрошував до батьків, бо зазвичай був не проти відпочити від них у родинному колі, але Спартак… Він просто мріяв про це. Провести свято з тими, кого по-справжньому кохав, просто бути оточеним рідними людьми. Хіба він так багато просив?

— Але ж має бути якась причина чому ти відмовляєшся? — очі Жені знов стають великими й вологими, наповнюючись майже невичерпною надією.

— Окрім очевидної, що я не святкую Новий рік? Я не хочу, — голос Спартака стає твердим, майже залізним. І перш ніж Женя встигає рефлекторно сказати, що “це не причина”, він клацає зубами і проковтує цей аргумент. Це вагома причина. Спартак так вважав, і він погоджувався, бо силувати себе, коли не хочеш, це хєрня. Але ж він міг би щось змінити, аби той захотів?

— А ти можеш сказати, через що ти не хочеш? — врешті знаходиться Женя, і Суббота важко зітхає, знімаючи окуляри й розтираючи око пальцями. Насправді він би хотів провести Новий рік зі своїм хлопцем. Але тут, у своїй квартирі, наодинці. Пограти в плойку, послухати звернення президента, потрахатися, все одно вранці йому нікуди не треба було. І точно його уявлення файного свята не включало Женькіних родичів.

— Окей, припустимо, я туди поїду. І що я буду там робити? — Спартак вигинає брову, дивлячись на Женю, що трохи пожвавішав від його слів. —  Спілкуватися з твоєю родиною? Це максимум година, бо більше мені не цікаво.

— Та візьмеш свій ноут, сядеш в куточок і будеш там, не знаю, аніме дивитись.

— Я з набагато більшим комфортом зроблю це тут, Женя, — Спартак хитає головою, не приймаючи аргумент, і Женя лиш тяжко зітхає. — І з таким же успіхом можу сидіти тут сам, без тебе, бо там я не зможу тебе ані обійняти, ані поцілувати. Нас навіть спати вкладуть на різних ліжках. Щоб що, Жень?

Янович трохи бліднішає від чужих слів. Уся радість від цього “припустимо” миттєво зникає, між брів залягає зморшка. Він опускає погляд вниз, зціплює пальці в замок перед собою, і підтискає губи, нічого не кажучи. Тиша заповнює відкритий простір кухні, й Спартак тапає по екрану телефона, аби глянути на час. Він не підганяє Женю. Просто чекає, знов роблячи ковтки теплого чаю, поки той намагається дати раду власним пальцям, що від хвилювання не хотіли лишатися статичними й потирали одне одного до почервоніння.

В цілому він знав, що так і буде. Вони не чіпали цю тему, але Женя не збирався робити камінг-аут. Ані зараз, ані, можливо, будь-коли. Субботі, в цілому, було все одно скільки людей знає про їх стосунки й, особливо, як ті до того ставляться, бо це не їх собаче діло. Але сенс витрачати дві, а то й три доби свого життя на те, аби поїхати в Житомир, посидіти з незнайомими людьми й повернутися назад, удаючи, що вони не сплять? Лишитися вдома буде набагато продуктивніше. Та врешті-решт простіше. Спиняти Женьку він не збирався, але такі безсенсовні подорожі — це не до нього.

— Ти ж знаєш, що я не можу, — Женя, нарешті, дивиться на нього, і Спартак зітхає знову. Звісно він знав. Сімейні зв’язки були для Яновичів надзвичайно важливими і той не хотів їх псувати через своє “недоречне ґейство”, як колись висловився. Можливо, це б мало його образити, але насправді він розумів. Його влаштовувало їхнє тихе життя в цій квартирі, сповнене розмовами, іграми, поцілунками й сексом. Він міг не виносити це в подкаст або на сцену, чи на короткі зустрічі з іншими людьми, але кілька діб з чужою родиною? Справа ж навіть не в тому, що вони не зможуть потрахатися. Вони спати будуть окремо, а це — не те, на що він ладен був погодитися.

— І я не прошу. Я залюбки зайду до них, коли ми будемо там з подкастом, — Спартак тягне долоню й торкається чужої, м’яко проводячи по ній пальцями. Женя був тактильною людиною і доторки завжди допомагали тому почуватися краще, а це була не найприємніша з їх розмов. Женька від цього дотику трохи видихає і перехоплює його руку сам, вже сплітаючи їхні пальці між собою. — Але не на два-три дні просто так.

— Але я справді… Справді хочу відсвяткувати його з тобою, — голос Жені втомлений. Він боїться чужої реакції. Розуміє, що це того не варте, але ж це його батьки. Він не міг як Спартак просто відсторонитися і думати холодною головою, бо пропускає цю тему через серце. — Ну, знаєш, прикмета така, що як Новий рік зустрінеш…

— Навіть пояснювати не буду, чому це дурня, ти й сам знаєш, — Спартак пирхає і встає з-за столу, обходячи той, аби підійти ближче. Пальці розчіплюються, але це не надовго, він знає. — І пари розходяться незалежно від того, чи святкували вони Новий рік разом. А ми не розійдемось, якщо відсвяткуємо окремо, бо і ти будеш задоволений, і я.

Він стає за чужою спиною, вкладає руки на чужі плечі й нахиляється, лишаючи поцілунок у м’якеньких кучерях. Женя ловить його долоню у свою, гладить її, торкаючись пальцями, але веселим не виглядає. Спартак нічого з цим зробити не може, бо поступатися своїм комфортом заради чужої примхи не збирався, навіть якщо Женьку дуже цінував, але його компроміс був простим і зрозумілим. Або зовсім разом, або точно нарізно.

Курчава потилиця впирається в його живіт, коли Янович задирає голову, і Спартак смикає кутиком губ, вільною рукою охоплюючи того під підборіддя й чухаючи великим пальцем щетину.

— Я кохаю тебе, — каже Женя, заглядаючи в холодну блакить. — Ти ж знаєш, правда?

— Так, — промовляє Суббота, знов посміхаючись десь в самих куточках власних вуст. — Я знаю.

 

 

Женя випалює вже третю цигарку підряд, стоячи на балконі. У нього за спиною кімната сповнена світлом, дитячим сміхом й розмовами про “йобану русню”, а на столі стоїть його улюблене м’ясо по-французьки, та він не хоче туди повертатися. За півтори години до Нового року в батьківській квартирі, він стоїть і палить на холодному балконі, не маючи сили вернутися в кімнату. Бо хоче бути не тут, це він розуміє. Як і те, що йому соромно за це перед батьками. І ще більше перед Спартаком, бо той був, як завжди, правий, а він, дурний, того не послухався, й тепер сумував за ним наче Хатіко. Принаймні, собакою без господаря він відчував себе точно.

Цигарка закінчується і він тушить її в порожній банці з-під розчинної кави, знов підіймаючи погляд на темне місто. Освітлення на вулиці не вмикали що тут, що в Києві, але йому подобалось. Зорі було краще видно. Зазвичай в такі моменти Спартак вже йшов по нього на балкон, обіймаючи себе руками, і тяг назад в кімнату грітися. І зуби чистити, бо “ніяких поцілунків, поки від тебе тхне”.

Женя розтирає очі руками і шморгає носом. Ці думки сьогодні зовсім не допомагали.

— Дитино моя, — він здригається й ледь не підскакує, обертаючись до мами, що виходить до нього, загорнувшись в теплий халат. — Ти що тут робиш стільки часу?

— Мам, та ти чого? Я зараз прийду, вертайся назад, тут холодно.

— Знаю я твоє “зараз”, — жінка хитає головою, закутуючись в м’яку тканину тепліше, й сідає на табуретку, що була тут для її чоловіка, який теж палив попри усі її нарікання. Ну що за неслухняні хлопці в неї були.

Женя винувато дивиться на неї. Обертається до міста, що ще не спало в новорічну ніч, зітхає й сідає біля матері, зціпивши пальці та вклавши їх на коліна. Олена Володимирівна дивиться на сина із сумом на дні карих очей і торкається його плеча, м’яко погладжуючи те. Вона не знала, що відбувається, та відчувала це материнським серцем, що стискалось при одному погляді на свою дорослу дитину.

— Щось сталося, Женьочек, — каже вона, проводячи по чужій спині теплою долонею. Женя підіймає на неї погляд, та вона лиш хитає головою. — Я тебе тридцять років знаю, щось точно сталося.

Молодший Янович зітхає, закусивши губу. Він не має про це говорити. Це погано скінчиться, він відчуває. Антиципація, вироблена за всі роки його життя з батьками, просто волає про це, але… Так хочеться. Просто аби зрозуміла, аби пожаліла його й обійняла. Хіба це багато?

— Спартак не захотів зі мною до вас їхати, — нарешті каже він, не повертаючи до матері голови. — Я вирішив спершу у нього спитати, аби вас не турбувати. Бачиш, не дарма.

— Йой, а шо ж то сталося? Йому в нас не сподобалось щось? — жінка плескає руками, притуляючи їх до грудей, і Женя на мить посміхається цій реакції. Мами такі мами. Переживають, що вони погані господині, навіть якщо справа була зовсім не в них. — Їжа не така? Ну, так, я розумію, він, мабуть, звик, що ви по ресторанах, а тут таке.

— Та мам, ну шо ти таке кажеш, — він обертається до неї й торкається її долонь, обережно загортаючи ті у свої. — Ти чудово готуєш. Йому все дуже сподобалось, справді. Та він тими варениками, що ти передала, цілий тиждень харчувався, ще за мною ходив і клянчив, аби я їх зварив йому. Ти б це бачила, господи.

Женя сміється, пригадуючи це. Як Спартак, що ненавидить готувати й, здається, скоріше помре, ніж з’ясує де в нього лежать каструлі (які він Субботі й притяг, бо в того не те шо каструлі, а й виделки не знайдеш), дивився на нього цими блакитними очима, трохи насупивши брови, поки він сам старанно удавав, що нічого не розуміє. Особливо, коли цей погляд супроводжувався вимогливим й трохи ніяковим “Женя”, від якого він ледь не захлинався сміхом. Це було кумедно. Ця любов до вареників з картоплею та грибами, що раптово прокинулась в тому, хто не їсть нічого, окрім доставки. Жені тепло, коли він про це думає, як і коли згадує, як Спартак їв ті вареники, що він все ж варив для того, обмакуючи їх у сметані.

— А він що, сам зварити не може? Чого це ти йому готувати маєш? — Олена Володимирівна зводить брови до лоба, дивлячись на сина. Вона знала, що чоловіки інколи бувають безпорадними на кухні, та ніколи б не сказала такого про Спартака. От хто-хто, а він не справляв враження побутового імпотента.

— Та він… — Женя губиться, не знаючи як відповісти. Що сказати? Мамо, ми живемо разом, а він не любить хатні справи, тож я займаюсь їжею, якщо ми нічого не замовляємо, і пранням та прибиранням, коли це не робить прибиральниця, що приходить раз на тиждень? Що я так кохаю його, що готовий хоч з ранку до вечора йому ці вареники робити, якщо потім він буде так само цілувати мене, владно охопивши пальцями підборіддя? Він червоніє від цих думок, щиро сподіваючись, що цього не видно у темряві балкону. — Та… Н-Не важливо. Але я не проти, чесно, я ще й свої до нього притяг, от разом і вечеряли. Ти ж знаєш, що я в нього купу часу проводжу через подкаст.

Він сміється, але ніяково і якось зовсім не влучно, від чого червоніє ще більше. Господи, він відчуває себе таким дурбецалом. Ну справді, позорисько, вже й удати не може, що він не вщент закоханий.

Та Олена Володимирівна нічого не каже щодо цього. Вона тягне руку й торкається його м’якеньких кучерів, обережно пригладжуючи ті. Женя підіймає на неї очі, зводить брови до перенісся, а потім нахиляється й тулиться до неї, як маленька дитина, напрошуючись на обійми. Мама, звісно ж, не відмовляє йому. Охоплює ці вже широкі плечі, що згинаються нижче, притискає його до себе, гладить свого маленького синочка, не зважаючи на те, що він вже був дорослим чоловіком. Для неї він завжди буде курчавим й трохи руденьким хлопчиськом із ластовинням.

— Синку мій. Люба моя дитина, — вона воркоче, ніжно перебираючи темні пасма, й цілує його кудись у маківку, продовжуючи гладити по спинці. Женя ж у відповідь теж обіймає її, притискається ближче, хоч і лишається у незручній позі, та її запах і тепло змушують його схлипнути, замруживши очі. — Ну що таке? Спартак вже дорослий, він може проводити свята як хоче. А ти з нами побудеш і потім до нього знов поїдеш. Ну, хіба погано? Чого ти такий сумний?

— Я знаю, — сопить Женька кудись в її груди. Плювати, що він вже теж дорослий. Він почувався дитиною, коли вона так обіймала його, коли чухала й зверталась так лагідно, що хотілося плакати. Хоча, здається, сьогодні йому просто хотілося плакати. — Я знаю, що він вже дорослий. Я просто…

Він ковтає ком у горлі, щосили мружачи очі. Чому він не міг закохатися в дівчину? Просто як завжди, не створювати зайвих проблем ні собі, ні мамі, жити як жилось, може гірше, та все ж звично. Зі Спартаком було добре. З ним було казково, хоча той був холодним й не романтичним, але з ним було цікаво і смішно, і гаряче, і так добре, просто до біса добре, що він задихався від одної думки про того, про те, що через власну слабкість вони зараз не разом, а кожен сам по собі на самоті.

— Я дуже… Дуже хочу, аби він був тут, — шепоче Женя, видихаючи переривчато. У його очах застигли сльози, які він стримує щосили. Але вони не питають в нього дозволу, вони просто ллються, крапають з-під повік, збираючись на носі, й губляться десь в м’якенькому халаті. — Мам.

Він схлипує. Тихо, благаючи всесвіт, аби його сльози лишились непоміченими, але схлипує це відчайдушне “мам”, стискаючи ту в обіймах трохи міцніше. Олена Володимирівна дивиться на нього з нерозумінням, та її любляче серце стискається від цих звуків.

— Господи боже, дитино моя, — вона нахиляється, цілуючи ці кучері, притискається щокою до його маківки, трошки гойдається з боку в бік. Заспокоює як вміє і може, як робила ще в дитинстві з маленьким Женею, і як робитиме завжди, поки той буде пригортатися до неї, отак хлюпаючи носом. — Ну що сталося? Скажи мені. Ти як війна почалась, то не плакав, а тут. Скажи мамі, ти ж знаєш, що ми все вирішимо. Ми з татом тобі завжди допоможемо, що б не сталося. Ти ж наша люба дитина, Женьочек, рідненький наш, синочок наш дорогий.

Вона цілує і цілує його, гладить широку спину, пригортає до себе так міцно, що Жені здається, що він знов маленький, знов та восьмирічна дитина, що розбила коліна й плаче від болю. І йому дійсно боляче, але інакше, гірше, бо цей біль розриває його серце й розбиває молотом груди.

— Я кохаю його, — шепоче й знов схлипує, вже вголос, не підіймаючи голови, тільки стискаючи халат на тендітних жіночих плечах в кулаки. — Вибач. Вибач мені, мені так шкода, мам, мені так шкода.

Женя плаче, ледь не захлинаючись, його плечі тремтять і голос дає півня, тож він більше не говорить нічого, просто нарешті відпускаючи себе. Йому страшно, що він каже це, та воно більше не сидить всередині, воно рветься, розриваючи його нутрощі, й він відчуває, що якщо не дозволить цьому статися, то більше просто не витримає. Чому він не народився дівчиною? Чому він просто не міг бути правильним, таким, що підходив би Спартаку без жодного осуду, без найменшого питання, просто був би “чудовою парою”, а не збоченням, не жартом, що зайшов надто далеко. Чому, чому, чому.

Йому хочеться кричати. Волати на весь цей несправедливий світ, бити його, лупцювати за те, що йому так погано, за те, що страшно, за те, що навіть аби сказати про кохану людину своїм найближчим та найдорожчим людям, йому потрібно стільки болю, відчаю та сміливості. І що трьома словами він може зламати все найважливіше, що він тільки мав за всі ці роки.

Тож він кричить. Стискає кулаки на м’якій тканині до білих кісточок, відкриває рота, хапаючи повітря й кричить. Мовчки, не видаючи жодного звука, лиш розкриваючи щелепу до болю та виштовхуючи повітря з легень, але кричить в своїй голові, заповнюючи всі думки лиш цим одним криком, аби не думати, не бачити, не відчувати. Дозволити болю просто вийти з нього, дозволивши ковтнути кисень наче вперше в своєму житті.

Олена Володимирівна нічого не каже у відповідь. Вона лиш дає йому виплакатися, дозволяє побути маленьким і слабким, дитиною, якою можна бути, лиш поки живі батьки. Вона буде його матір’ю до останнього подиху і хоче, аби йому ще якомога довше не довелось дорослішати, навіть якщо в нього вже будуть власні діти. Чи не будуть. Вона все одно вже стала бабусею, хоча їй би дуже хотілося ще трохи поняньчити когось такого ж курчавого, як і її любий хлопчик, але вона все розуміє.

— Ну все-все, — шепоче вона, знов цілуючи його, та тепер у скроню, чуючи черговий схлип. — Все, не плач, мій хороший. Ну хіба ж це привід плакати, коли ти когось кохаєш, сонечко? Тут радіти треба, що ти собі таку людинку знайшов. Дитино моя, не край собі серце.

Жені потрібно трохи часу, аби сльози перестали литися. Аби він зміг вдихнути глибше й проковтнути шмарклі, що залилися в горло, переставши схлипувати на кожен видих. Від чужих грудей він все одно не відривається, навіть якщо і відчуває, як мама гладить його потилицю й шию теплою рукою. Йому соромно, тому він не поспішає відпустити її, але вже не так боляче. Наче велетенська металева куля, що давила на груди, нарешті впала з нього, і кожен вдих тепер відчувався як полегшення, а не прокляття.

— Женьочек, — гукає його мама, та він може лиш запитально схлипнути, не насмілюючись підняти погляд. — Давай ти спати підеш? Я тобі вже постелила у твоїй кімнаті. Вранці поговоримо, бо ти сьогодні вже геть змучився.

Зморшкуваті, але лагідні руки обережно підіймають заплакане обличчя Жені. Він дивиться на неї великими почервонілими очима, знов шморгає носом і притирається до долонь, що стирають сльози з його щік.

— Вибач, — шепоче він, знов прикривши очі, бо його цілують в лоба, як маленького, знов притискаючи до себе.

— Я люблю тебе. І завжди буду. Ти ж моя бажана дитина, мій довгоочікуваний синочок. Я тебе не для того народжувала, аби ти плакав від того, що кохаєш когось.

Женя знов схлипує й угукає кудись в її шию, поки його знов не змушують подивитися в такі самі карі очі навпроти. Він не пручається, сили покинули його, тож він став м’яким та піддатливим, наче желе, і дозволяв робити з собою усе, що заманеться.

— Давай, ходімо. Вкладемо тебе спати.

— Але ж ще рано, тато й сестра ще…

— Нікуди вони до завтра не подінуться, — каже вона, підіймаючись. —  А тобі поспати треба. І вмитися. Ходімо, завтра видніше буде.

Женя лиш і може, що знов схлипнути й встати, слухняно пішовши слідом. Його ведуть повз стіл, де метушаться діти, а батько про щось розмовляє з сестрою. Той відволікається, звертається до нього, та одразу замовкає після суворого: “Потім, Володь”. А його м’яко підштовхують теплою долонею у спину в коридор і прямо до ванни, зачиняючи двері з тої сторони.

На себе у дзеркало він не дивиться. Просто відкриває кран та плескає в обличчя водою, стирає свідоцтва власної ганьби, бо в тридцять один рік вже можна було б не ревіти через власну орієнтацію. Але він отакий от. Великий і дурний Женя Янович, який закохався у ліпшого друга й жахливо боявся розповісти про це найближчим людям.

Йому за себе соромно. І тепер саме це відчуття затоплює усе його тіло, навіть коли він виходить, а мама все ще чекає його, аби відвести в кімнату.

Женя лягає на ліжко, і його вкривають теплою ковдрою. Олена Володимирівна підтикає ту, аби сину точно було тепло, й сідає поруч знов торкаючись його обличчя. Женя втискається в її долоню носом, накриває своєю, й відчуває, як іншою його знов гладять по неслухняних кучерях. Очі закриваються самі по собі.

— Спи солодко добре? Я поговорю з татом, не хвилюйся, — жінка нахиляється, знов цілуючи його в лоба, і м’яко посміхається йому, проводячи тильною стороною пальців по його щоці.

— Мам, я…

— Спи, — каже вона й встає, аби відійти до дверей і вимкнути світло. — Все завтра.

Олена Володимирівна виходить, зачиняючи за собою двері, й Женя знов лишається сам. Намагається дихати, не схлипуючи, намагається дійсно заснути, та ворочається й тягнеться за телефоном, увімкнувши лампу, що стояла на столі біля ліжка. Вже одинадцята.

Він розблоковує телефон. Дивиться на їхнє зі Спартаком фото, яке він зробив, поки той задрімав в машині, притулившись до його плеча. Це знову був “жарт”, просто чергове потурання їхнім образам, та Женя насправді не міг намилуватися цим знімком. Розслаблене обличчя, світлі брови, яких майже не видно, трохи відкритий рот. Цього Спартака хотілося притискати до себе й цілувати вічно, обережно торкаючись губами кожної зморшки на цьому милому обличчі.

Серце в грудях знов болить, та цього разу від туги. Йому хотілось бути зараз поруч з Субботою. Обіймати того, дозволяти чухати себе й цілувати, коли заманеться, просто відчувати стукіт чужого серця під вухом. І чого він завжди його не слухає? Були б зараз вдома, грілися під ковдрою, може б «Формулу 1» подивилися. Або зайнялися сексом. Чи ні, головне аби просто… Були разом.

Телефон в його руках раптом вібрує, і Женя впускає його, перелякавшись. Добре, що всього лиш на матрац, навіть не собі на обличчя, тож хутко знаходить його знов і завмирає, побачивши абонента. От і не вір тут у чаклунство.

— Привіт, — каже йому реальний, а зовсім не уявний Спартак з екрана телефона. Женя миттєво окидає поглядом фон позаду й розуміє, що Суббота теж у ліжку, сперся на спинку і вже, мабуть, готувався до сну. Принаймні був в тій кумедній футболці з м’язистим єдинорогом.

— Привіт, — відповідає йому Женя і тре своє обличчя, сподіваючись, що не виглядає так жахливо, як сам про себе думав. Та уважний погляд блакитних очей, який ковзає по ньому, каже про зовсім інше.

— Щось сталося, — врешті каже він, і Янович ледь не закочує очі. Нє, ну мама то зрозуміло, мама його тридцять з гаком років знала, але Спартак!

— Та як ви всі знаєте, що в мене щось сталося? — виходить навіть трохи обурено, а не втомлено. Але Женя посміхається. Щиро. Бо просто… Просто радий чути його голос зараз.

Господи, ну в кого він такий?

— Бо в тебе на обличчі написано “спитайте мене, мені треба комусь душу вилити”, — каже Спартак, і він тихо сміється, сховавшись на кілька секунд у подушку від безнадії. Ну звісно. Він же ж із психотерапевтом зустрічався, хіба могло бути інакше?

— Ти використовуєш проти мене свої надздібності. Це не чесно.

— Вони зароблені потом і кров’ю, Женька, все чесно, — Спартак теж посміхається, і він бачить, як той влаштовується зручніше, вочевидь приготувавшись слухати. — То що таке?

Женя зітхає. Теж совається на ліжку, врешті спираючись на матрац ліктем й вкладаючи щоку на кулак, аби бути хоч трохи більш вертикальним. Дивиться на спокійного наче крига Субботу, й зітхає знову, розтираючи очі, перш ніж знов повернутися у зручну позу.

— Я… Розповів мамі, — каже він, гучно ковтнувши. — Про нас. Точніше, що я кохаю тебе.

— О, — глибокодумно видає Спартак, й Женя прискає від цього, але якось істерично. Майже схлипує. Тільки без майже. — І як вона відреагувала?

— Гадки не маю, — шепоче Янович, знов схлипнувши. Йому страшенно не вистачало обіймів. До смерті. Хоч бери й таксі викликай. У грудях аж свербіло від усвідомлення, що всього якихось години три і його знов притиснуть до грудей ці сильні руки. — Ну тобто… Якщо чесно, то я просто розридався як мала дитина, й вона мене заспокоювала. Оце ганьба, та? Тридцять один рік чоловіку, а він плаче в мами на грудях.

Женя знов витирає очі пальцями, отирається головою о руку, бо інша була зайнята телефоном. Схоже ще не все виплакав.

— Жень, плакати — це нормально. Тим паче в обіймах рідної людини, — чужий голос лагідний. Він не бачить, та він чує це, ці слова та інтонації, наче саме його серце чухають цим голосом. Дуже приємні відчуття.

— Ти не плачеш.

— Я свою матір Ларисою називаю, Жень, — погляд з-під окулярів спершу трохи насмішливий, та потім пом’якшується, і голос стає тихішим. — Але, якби мені захотілося, то я б прийшов до тебе.

Женя на мить забуває як дихати. Зводить брови до перенісся, відкриває рота, аби щось сказати, та якось увесь разом губиться під поглядом цих блакитних очей. Спартак ніколи не казав “я тебе кохаю”. Це було не про нього, хоча Жені й було трохи шкода, але недостатньо, аби це все припинити. Натомість він робив це інакше. Вчинками, переважно, але інколи отак: визнаючи його рідним, вартим довіри та сліз в моменти скрути. Він знову схлипує і лається сам на себе.

— Я б сказав, що я теж би до тебе прийшов, але ти вже мав за честь витирати мої шмарклі зі своєї футболки.

Спартак сміється десь там за дві сотні кілометрів, і це гріє Яновичу серце. Навіть якщо він не був поруч, він все ще міг того розсмішити. Не так вже й погано для його самооцінки.

— Ой, господи, Женька, — Суббота стогне від сміху, знімаючи окуляри. Ще хвильку хихотить, перш ніж заспокоюється, але лінзи на місце не повертає й трохи мружиться, аби бачити його ясніше. — Я буду прати футболки скільки треба. Приходь користуватися нами в будь-який момент.

Цього разу й Женя гигикає, киваючи. Йому приємно, справді. Попри всі нарікання Спартака, той був чудовим партнером. Якщо чесно — найкращим з усіх, що в нього були. Мабуть, тому й так хотілося до нього, бо була якась впевненість, що той не зробить боляче чи просто погано, а якщо й утне щось ненароком, то завжди вибачиться й виправиться. А головне надасть таке прийняття й незасудження, що приймеш наче константу: що б не сталося — вони завжди на одній стороні.

— Ага, ти й прати, — хлюпає забитим носом. —  Звалиш все знову на бідолашну прибиральницю.

— Я лишив собі найважливіше — витирати твою зарьовану моську, — той посміхається йому з екрана телефону, й Жені стає якось легше дихати. — Все буде добре, Жень.

— Ти не можеш знати, — він хитає головою. — Вона всі ці жарти й так не любила, а тут цілий син пєдік. В тридцять один рік, в новорічну ніч. Ну що за чудовий подарунок під ялинку, скажи?

— Жень, — Спартак дивиться на того із засудженням. Та він і сам знає, що перегинає, але зробити з собою нічого не може. Нерви виходять дурними жартами й образливими словами. В самоіронії він завжди був видатним коміком.

— Вибач, вибач, — каже Янович, знов похитавши головою. — Це нервове. Я просто хвилююся. Дуже.

— Я бачу, — Спартак гмикає з екрана, але погляд знов м’якшає, й Женя знов радіє цьому як дитина. — Послухай, я розумію. Твої зв’язки з сім’єю для тебе дуже важливі, і ти не хочеш втратити їх, навіть якщо ваші переконання в чомусь відрізняються. Але у твоєму випадку це працює й в іншу сторону. Вони думають так само, не хочуть тебе втрачати, навіть якщо твоє усвідомлення себе й свого майбутнього відрізняється від того, що вони собі вигадали. Це не кінець світу. Можливо буде складно, але, повір мені, вони не відмовляться від тебе через це.

— Ти так кажеш, ніби зараз на кавовій гущі погадав, — кепкує Женька, а потім надмірно суворо супить брови. — Хто ти й що зробив з моїм Спартачком? Бо мій точно не вміє зазирати в майбутнє.

— Це мої надздібності, ти ж сам казав. Для тебе, як для мого хлопця, ексклюзивна послуга: передбачення.

Женя сміється й відчуває вібрацію, коли з динаміків лунає хихотіння Спартака. Він влаштовується зручніше, опускає голову на подушку, бо втомився вже тримати себе так, й знову тре очі, бо ті досі пекли від сліз, хоча він вже й наче вмився. Суббота на екрані теж спускається трохи нижче на подушках, закидає руку за голову й мовчки дивиться на нього з таким виразом на обличчі, наче кохає в ньому все від дурного гумору до червоного і повного шмарклів носа. Женя від цього погляду трохи червоніє, та очі не відводить.

— Я… Скучив за тобою, — тихо каже він, ковтнувши в’язку слину. — От наче й дня не пройшло, а вже якось без тебе… Неправильно.

— Мені теж, — майже пошепки відповідає йому Спартак. — Зловив себе на тому, що намагався знайти наосліп твою маківку, поки читав. Знаєш, це вже як рефлекс, що ти десь поруч і тебе можна почухати. Простяг руку, а тебе нема.

— То я просто твоя домашня тваринка, так? Чухати мене замість кота. Ото велика шана, дякую.

Вони знов сміються з цього дурного жарту, й знов замовкають, дивлячись один на одного. Начебто мали б розмовляти, для того й зідзвонилися, але мовчати зараз було приємно. Це важливо — мати таке порозуміння, аби не було потреби заповнювати тишу словами.

— Я дуже хочу тебе обійняти зараз, — шелестить врешті Женя, сильніше загортаючись у ковдру.

— Я розумію, — рука Спартака на мить смикається, наче той хоче простягнути її й торкнутися милого серцю обличчя, та він вчасно згадує, що вони не поруч, і залишає її де була. — Та ти непогано проводиш час, хіба ні?

— О, так, зробив мамі камінг-аут.

— А ще напросився на обійми. І поспілкувався з рідними, — Суббота перераховує наче й очевидні, та важливі речі. Не для себе, звісно, для Жені, й той це цінує, смикнувши у відповідь кутиком губ. — А завтра, якщо захочеш, повернешся до мене.

— Що значить якщо захочу? — Янович супиться. — Звісно я хочу, я тобі щойно про це сказав.

— Я маю на увазі завтра, а не післязавтра. Чи ти дійсно вважаєш, що я б відпустив тебе так просто?

У Жені мурахи пробігають по шкірі від цього погляду блакитних очей. Ні, трясця, Спартак не відпустив би. Принаймні не без розмови, а скоріш за все прив’язав би до стільця і… Чи до ліжка… Чи може взагалі… Був в них один готель у Києві, «Чері Твінс», здається, можна було б і туди зазирнути якось.

— Завтра, — шепоче Женя. — Я повернусь завтра. Щойно переживу розмову з батьками.

— Переживеш. Бо я буду тебе чекати.

Женя знов схлипує. Киває, утираючи обличчя долонею, і раптом позіхає, зрозумівши, що взагалі вибився із сил. Забагато для нього сьогодні вражень.

— Йди спати, добре?

— А зустріти Новий рік разом?

— Ти не дотягнеш, — Спартак хитає головою із посмішкою, знов занурюючи його у свій лагідний погляд. Женя не бачив, аби він ще на когось так дивився. Та й не хотів бачити, якщо чесно. — І в нас буде цілий рік, аби разом його прожити. Це точно краще кількох хвилин опівночі. Засинай, Жень. Зустрінемось в новому році.

— Угу, добре. Добраніч, Спартачок.

Дзвінок завершується. Женя ще кілька секунд дивиться на екран, стримуючи бажання погладити фотографію на заставці, а потім обертається, аби вимкнути лампу, й занурює кімнату в темряву. Закриває очі, знов позіхаючи, й пхає телефон під подушку, перш ніж натягти ковдру вище й обійняти себе руками. Цього разу, вже заспокоєний розмовою, він засинає миттєво, й до самого ранку майже не крутиться, прогнавши усі погані думки геть, навіть тривогу вночі не чує. Що б не сталося, він завтра побачить Спартачка, а далі вони вже якось порішають. Знайдуть свою копінг-стратегію.

 

 

Ранок наступає… Рано. Женя вибирається зі своєї кімнати наче ведмідь з лігва: заспаний, скуйовджений та дуже голодний. Зазирає в туалет, чистить зуби за звичкою, що вже в’їлася в руки й голову через примхливість Спартака щодо смаку його слини, й чапає на кухню, не збираючи боками усі кути лиш через те, що вже купу років знає цю дорогу. Відкриває двері, почісуючи живіт, й завмирає, побачивши батьків, що замовкають, щойно він заходить.

Усі спогади вчорашнього вечора раптом навалюються на нього, й сон миттєво зникає, поступившись місцем хвилюванням, від якого перевертається шлунок. Щось він не був до цього готовим. Абсолютно.

— Доброго ранку, — каже він, позіхаючи, й закриває за собою двері, вже передчуваючи, що буде, хоча б по тому, як тато не дивиться на нього, розтираючи власне зап’ястя. От вам і “все буде добре” від Спартачка. Треба буде передати тому, що його скляна куля, чи що там в нього, вже зламалась і гарантійний термін давно минув. — А що, ще всі сплять?

— Доброго, синку, — мама посміхається йому, та Женя ж не сліпий, правда. Він бачить її почервонілі очі та нервові рухи, коли вона вскакує з місця й починає метушитися по кухні. — Так вляглися ж вчора пізно. Та ти сідай, Женьочек, давай я тобі м’яско розігрію? Чи може салатиків хочеш? А, нам онуки ще тортик принесли, зараз я…

— Мам, чекай, — Женя зупиняє її, знаходячи в собі сили посміхнутися. Чого оце відтягувати, правда? Все одно вже шматок в горло не ліз. — Давайте спершу поговоримо. Поки малі ще сплять.

Олена Володимирівна завмирає. Закриває холодильник і притискає руки до грудей, перш ніж розвернутися. Женя це як хороший знак не сприймає, особливо зважаючи, що тато зовсім мовчав, але не дає собі втекти. Спартак казав, що вміння вирішувати конфлікти тут і зараз, а не відкладати їх на потім, це дуже важлива навичка, тож він вирішує зірвати пластир одразу. Єдине, що тішить його: що б не сталося, за три години він вже буде в міцних обіймах, в яких і ядерний вибух можна було б пережити. І цього разу точно, а не як вчора, геть забувши, що вже комендантська година й ніхто його сумну дупу в Київ не повезе близько опівночі.

Тож він повільно сідає за стіл, сплітаючи пальці й вкладаючи руки на стільницю перед собою. Тишу, що настає слідом, ніхто не поспішає розірвати.

— Добре, гадаю мені треба сказати тобі особисто, — зітхає Женя, підіймаючи погляд на батька. — Я кохаю Спартака. І ми зустрічаємось вже… О, півроку, майже.

Він і сам не помітив, як минув час. Мабуть, бо був закоханий вщент й не звертав на це уваги, просто насолоджуючись кожним днем. Мав кохану людину, знайшов хороших друзів в особі команди, робив те, що подобається, ще й грошей трохи заробляв. А, і “багатого татка” отримав, тож взагалі якось за фінанси не переймався.

— А ще я живу у нього, — каже, повертаючись до мами. — І він не любить готувати, тому так, мам, твої вареники я йому варив, бо сам він не став би.

— І що, так і сидів би голодний? — питає його Олена Володимирівна, знов зробивши великі очі. Це майже мило, бо за нього вона так само колись переймалася, поки він не склав їй іспит з домашніх справ.

— Та ні, пішов би до Клопотенка в ресторан. Євген би йому не відмовив зварити вареники, я переконаний, — він на мить посміхається кутиками губ. Зручно собі Спартак влаштувався, що навкруги суцільні Євгени, які не можуть йому відмовити. —  Або їв би доставку й чекав би на мене.

Знов встановлюється тиша. Натяк на веселощі зникає, та Жені й жартувати, якщо чесно, не дуже хочеться, його від хвилювання нудить і він міцніше стискає пальці в замок, дивлячись на них напружено. Наче… Наче він знов був малий і сидів на цьому самому місці як колись, очікуючи повчальної промови батька та покарання.

Ця думка злить його. Не стільки через його “дитячі” реакції, скільки через оце уявне “покарання”. Він не зробив нічого поганого. Він покохав найкращу людину в своєму житті. Женя сказав би, що він виграв джекпот з щасливого життя, і точно не заслуговував на осуд від батьків.

— Слухайте, якщо ви… Якщо це щось погане, то я не хочу знати. Я знаю, що ви маєте право на будь-яку думку, але я не готовий… Не готовий жити з тим, що одні мої найрідніші люди не приймають іншу мою найріднішу людинку, — він встає. Дивиться вниз, спираючись на стіл напруженими пальцями, й зціплює зуби, повільно видихаючи крізь ніс. Асертивність, нагадує він сам собі. Треба відмовляти людям і наголошувати на своєму, але не ображаючи їх. Образити батьків він хотів менш за все на світі, навіть якщо в тих, схоже, була не дуже толерантна позиція. — Тому не треба. Давайте я просто викличу таксі й зберу речі. А наступного разу приїду, коли ви будете готові.

— Женьочек, сядь, будь ласка, — просить його мама. Женя кусає губу, не поспішаючи виконати це прохання, та все ж згодом сідає знову і знову підіймає погляд. Цього разу в ньому немає провини. Це вчора він вибачався, але вчора він і плакав наче дитина, а сьогодні він дорослий. Він не буде вибачатися за те, що вважає правильним.

— Синку, — нарешті починає Володимир, й Женя переводить свій погляд на того. — Ти маєш зрозуміти, що це не просто отак от взяти й просто… Прийняти. Тобі не шістнадцять років, а тридцять один. До такого нас життя, м’яко кажучи, не готувало.

— Ми сподівалися на онуків, — каже Олена Володимирівна, міцніше стиснувши руку чоловіка. — Ти так довго був з Поліною, що ми вже…

— Мам, — різко перериває її Женя, глянувши з-під лоба. — Давай без Полі. Будь ласка.

Жінка замовкає й дивиться на сина повним співчуття поглядом. Женя хитає головою. Йому все ще інколи боліло. Так, в нього був Спартак, і він точно не проміняв би його на Поліну, але такі довгі стосунки без шрамів не закінчуються.

Вона…

Вона була хорошою. Попри все.

— Якщо ви думаєте, що це все, аби забути її, то це не так. Ви ж бачили Спартака, він би ніколи не зголосився просто бути чиєюсь заміною. Це все… Це все справжнє, — Женя гірко ковтає й розтирає обличчя долонями. Він не знає як пояснити, але намагається, щиро. Йому важливо прийняття рідних людей, особливо батьків, тож він вперто відкриває рота, виштовхуючи з себе слова. — Я б не став починати цю розмову, якби не вважав, що це серйозно. Тобто звісно я не дум… Не знаю, чи лишусь я тільки з ним на все своє життя, і чи він буде першим і останнім чоловіком з яким в мене будуть стосунки, але вони є, й це не якийсь жарт чи ще щось.

— Ми не думаємо, що ти жартуєш, Жень. Хоча ви постійно це робите. Але твоя мама хоче сказати, що це справді несподівано для нас, — Володимир переглядається з дружиною. — Ти ніколи… Не здавався таким.

— Яким “таким”, тату? Я не став іншим, — він намагається сказати це м’яко, та його тон сповнений образи. Боляче. Боляче через все це проходити. Саме тому він і не хотів їм казати, бо не хотів чути у відповідь це “такий”, наче він якийсь неправильний. Не від найдорожчих людей.

На якусь мить йому хочеться просто кинути це все, встати й піти. Він не зобов’язаний це все вислуховувати, його немає за що вичитувати. Спартак не помилка, він точно це знає.

Він дивиться вниз, на підлогу між своїх колін, й хитає головою. Ні, треба лишитися. Розставити всі крапки над і, аби більше не думати про те, що “а можливо, а раптом”. Вони вирішать це тут і зараз.

— Я такий самий, — каже Женя підлозі. —  Нічого не змінилося, просто я познайомився з такою людиною, що закохався в неї. Я не винен, що це чоловік, я не обирав це, це просто… Сталося.

— Жень, я… Я не певен, що знаю, як це. Чи розумію. Але я не сумніваюся в твоїх словах. — Володимир простягає свою долоню до нього. Женя відчуває дотик цієї сильної руки до свого зап’ястка й не пручається цьому, лиш видихнувши трохи нерівно. — Це все дуже незвично для нас. Можливо навіть не дуже зрозуміло, але це не… Не щось погане.

Женя підіймає свої щенячі очі на батьків. Зводить брови до перенісся й складає їх будиночком, не наважуючись щось сказати, аби перервати чужі слова. Мама киває йому, трохи посміхнувшись, й обіймає свого чоловіка за лікоть, м’яко дивлячись на свою дитину.

— Якщо він тобі подобається, якщо з ним тобі добре, то ми тільки раді, сину, — продовжує чоловік, й він бачить, як і той намагається посміхнутися. “Йому це важче усвідомити, — проноситься в голові Жені. — Але він намагається”. — Просто, можливо нам треба трохи більше часу, аби… Змиритися з цим.

Формулювання не дуже вдале, та він не присікається. Може якось потім скаже. Або не скаже зовсім, бо трясця, це все взагалі не так важливо, як…

— То ви… — Женя ковтає, але змушує себе спитати. Зірвати пластир одним ривком і до кінця. — Ви не будете проти, якщо ми приїдемо разом на Різдво? Бо Спартак, він не схотів приїхати вчора, бо сказав, що не мати можливість обіймати мене й заснути поруч, це марна втрата часу. Він дуже тактильна людина й це для нього важливо. І для мене теж, якщо чесно.

Старші Яновичі переглядаються між собою, й серце Жені на мить завмирає. Невже ні? Після всього сказаного він не заслужив побути трошки щасливим з тими, кого любить? Та потім вони кивають, м’яко йому посміхаючись, і його очі знов наповнюються сльозами.

— Звісно, синку, — каже йому мама, й тато стискає її долонь в своїй трошки міцніше. І вони обидва удають, що не чують схлип полегшення, який видає Женя, перш ніж він кидається їх обіймати.

 

 

— Я думав в Житомирі ситуація зі світлом краща, — важко видихає Спартак, коли підіймається, нарешті, на дев’ятий поверх. На його плечі спортивна сумка, в якій вмістилися речі, ноутбук і деякі блокноти із записами про клієнтів, і наче ж нічого особливого важкого, а поки видерся сюди, то все ж впрів.

— Та хто б казав, — стогне Женя поверхом нижче, задихаючись через надмірне навантаження. На ньому теж була сумка, але з подарунками для малечі, а самі речі були в рюкзаку за спиною, та й паління разом із вживанням алкоголю не додавали йому здоров’я, м’яко кажучи. Тож задишка була логічна, але вбивала його все одно вкрай боляче. — Ти, пане колишній радник міністра, взагалі… Уф, господи… Без світла не лишаєшся майже.

— Нам генератори в ЖК поставили, тому й не лишаюся. Від лінії мене відключають як і всіх простих смертних, — Спартак лишає свою сумку біля знайомих дверей і спускається назад до Жені, забираючи в того речі. Той у відповідь вдячно стогне й останній проліт все ж доповзає, спираючись на стіну вже біля батьківської квартири.

— Ну а тут от бачиш. Один раз на день, але, трясця, саме коли ми приїхали, — Янович сміється й знов стогне, намагаючись віддихатися. Впирається потилицею в холодну стіну й хапає ротом повітря, утираючи піт з лоба. Шапку він зняв ще на другому поверсі, куртку розстібнув на четвертому, але зараз хотілося взагалі з одежі вистрибнути, тому він дивився вгору, на павутиння біля стелі, а не на Спартака, бо один погляд на того змушував його почуватися ще спекотніше. Та не в тому сенсі, в якому хотілося б.

Суббота ж не заважає, тільки дивиться у ці горіхові очі з м’якою посмішкою і підходить ближче, торкаючись порослої щетиною щоки. Женя одразу ж тулиться йому у руку, й він легенько чухає того, трохи підіймаючись навшпиньки, аби цьомнути в ніс. Відповідають йому сміхом. Вони ще хвильку стоять в холодному коридорі, поки Женя намагається повернути дихання в норму, а потім він речі свої все ж забирає і йде до дверей, заносячи руку над дзвінком. Спартак свою сумку теж підхоплює, але нічого не чує й здивовано дивиться на свого хлопця, що так і завмирає перед входом.

— Що таке? — питає він, підходячи ближче. Женя свердлить дзвінок якимсь складним поглядом, змушуючи Спартака здивовано вигнути брову.

— Ти ж вже знайомий з моїми батьками.

— Так, — він відповідає із ще більшим здивуванням, тому що звісно ж Янович знав і пам’ятав, коли вперше познайомив їх, і чути це напівствердне речення було вкрай дивно.

— Тоді чому я себе відчуваю так, ніби ми зараз робимо це вперше? — Женя обертається до нього й дивиться якось так стривожено, що доводиться обійняти його за поперек й пригорнути до себе, цьомнувши в плече.

— Бо зараз я тут не як твій друг, а як твій партнер, і це — вперше, — Спартак треться о нього підборіддям й дивиться блакитними очима знизу вгору, м’яко посміхаючись. Його не вперше знайомили з батьками. І хоча Женя був його першим хлопцем, він не думав, що все має якось значно відрізнятися. Але все одно не тисне, дає тому час набратися хоробрості, погладжуючи по спині.

— Чи не зарано? — нарешті питає Женя, важко ковтнувши. — Ще й тижня не пройшло, як я все розповів, а тут вже цілі ми у них під носом.

— Цілі ми що, Жень? Порно в них знімати будемо? Від споглядання обіймів і поцілунків ще ніхто не помирав.

— Я знаю, знаю. Але ж це все заради мене і я почуваюсь якось…

— Так, це все заради тебе, — каже Спартак твердо. — Бо ти — важлива частина нашого життя. Бо ми всі хочемо, аби ти був щасливий й аби тобі було добре. Тому вони погодились прийняти нас, а я — погодився приїхати. Якби ми не хотіли цього всього, то нічого б не сталося. Завжди можна відмовити.

— Ну це ти можеш, а моя мама…

— А це, — перериває його Спартак, — відповідальність твоєї матері, а не твоя. Ти нічого поганого їй не бажаєш, але й думки читати не вмієш. Якби вона щось сказала — хіба б ти не почув би її?

— Звісно почув би, — бурмоче Женя з тяжким зітханням.

— Я буду поруч. Ми в будь-який момент можемо піти, — він торкається чужого обличчя долонею й змушує подивитися на себе. — А ще твої батьки вже знають який я, тож нічого непередбачуваного статися не має. Видихай.

Женя слухняно видихає під його поглядом, а потім обережно нахиляється, аби торкнутися його лоба своїм. Спартак спротив не чинить, дозволяє притулитися до нього на кілька секунд, перш ніж м’яко відчіпляється й підштовхує того до дверей.

— Дзвони давай, я в туалет хочу, — каже Суббота, й усе хвилювання Жені тоне в його сміху, яким він заливається, щойно чує чужі слова.

— Усе заради твого сечового міхура, сонечко, — все ще гигикає він, все ж натискаючи на двінок. Але нічого не відбувається. Він тисне ще раз, та все ще не чує звичного цвірінькання за дверима. — А, трясця, світла ж нема.

Доводиться постукати під хихотіння Спартака. На кілька секунд знов стає тихо, та потім за дверима чується чужий тупіт, і ті відчиняються, показуючи їм господиню цього дому.

— Дитино моя, — Олена Володимирівна майже кидається на Женю, обіймає його, поки той сміється й стогне “ну мам”, але обіймає її так само міцно, ткнувшись носом в плече. Спартак не заважає, дивлячись на це спокійно, трохи схиливши голову вбік. За дверима визирає чоловіча фігура, й Женька відривається від жінки, аби так само міцно обійнятися з татом, а та підходить до Субботи, дивлячись з насторогою.

— Добрий день, — він намагається посміхнутись якомога миліше — все ж це були не останні люди в його житті, хотілось якось їм сподобатися. Виходить задовільно. Принаймні на нього хитають головою, а потім теж тягнуть в обійми, м’яко погладжуючи його по спині.

— Привіт, мій хороший, — кажуть йому, а потім відпускають, аби поступитися місцем батьку.

Спартак і Володимир завмирають навпроти одне одного. Кілька секунд просто дивляться одне одному в очі, а потім йому простягають руку, яку він міцно стискає.

— Вітаю, Спартак, — інша долоня плескає йому по плечу, поки Суббота теж промовляє слова привітання, а потім від нього відступають й розвертаються, аби піти назад вглиб квартири.

Женя зі Спартаком переглядаються, та нічого не кажуть. Молодший Янович тільки чіпляє трохи чужу долоню, самим мізинцем, зціплюючись тими на мить, а потім йде слідом за гукаючою їх мамою.

Проходить все непогано. Вони вітаються, знайомлять Спартака з іншими членами родини, тікають від дітей у кімнату Жені, що червоніє наче підліток, бо власне таким себе зараз і почуває, затягши свого хлопця до себе додому. Та потім все ж бере себе в руки й лишає Спартачка за закритими дверима, аби приділити увагу племінникам й відвести три зацікавлені личка від своєї кімнати. Щодо бажання Субботи соціалізуватися з дітьми в нього не було жодних ілюзій, тож цю зграю маленьких живчиків він хоробро бере на себе.

Спартак виповзає вже ближче до восьмої, коли дядька Женю вже заїздили і в хвіст, і в гриву. Сідає поруч з ним, дивиться насмішливо, та нічого не каже, але й одного погляду достатньо, аби Янович закотив очі, розуміючи того без слів. Ну не міг він відмовити малечі, не міг, тож ті ним і помикали, як могли.

Жінки виносять на стіл останні страви, чоловіки розливають алкоголь. Женя обирає вино, відмовляючись від горілки, Спартак просить води, закидаючи руку на чужий стілець. Майже обіймає і точно — торкається лагідним рухом чужого плеча, й Женя знов розуміє того без слів, притискаючись трохи ближче. Він справді зменшив кількість алкоголю, яку вживав. На свята відмовитися не міг, та два бокали вина — це не третина пляшки самогонки чи ще чогось настільки ж міцного.

Вечеря проходить… Тихо. На них дивляться, звісно ж дивляться, та Спартак майже нічого не робить, тільки хрумтить за обидві щоки м’ясом і салатиком без майонезу, який зробили спеціально для нього. Женька, чесно кажучи, сам ним намилуватися не може, та погляд сестриного чоловіка переварює не надто добре. З батьками-то він все вирішив, сестра була просто за нього щиро рада, малечі ще було не до того, та цей… Цей погляд пробирав до самих кісток.

— Не нервуй так, — раптом торкається гарячий шепіт його вуха, й Женя здригається, обернувшись трохи до Спартачка, що сперся рукою на його коліно. Та наче й не близько до паху, зовсім ні, але Суббота так дихає йому на вухо, що він увесь червоніє, заливаючись фарбою по самі вуха.

— Вибач, — шепоче він, трохи відсторонившись, аби зазирнути Спартаку в обличчя. — Він так дивиться…

— То й хай дивиться. Може заздрить, що обрав не того Яновича, ти про таке не думав? — рідний голос сміється кудись просто йому у душу, й Женя не може не посміхатися так же широко у відповідь. Натомість — притискається до нього лобом, накривши чужу долоню на його коліні своєю.

— Мені здається я псую вечір. Що було б краще без мене.

— Якщо десь було б краще без дорослої людини з дорослими стосунками, то нам з тобою точно там не місце, — Спартак гладить його по спині, цілує кудись у скроню й шепоче так тихо, аби точно ніхто не почув. — Я тобою пишаюся. І вони б мали.

Він підіймає чуже обличчя до себе й на мить притискається до чужих губ поцілунком. Цнотливим, швидким, ледь встигає торкнутися, не те що щось зробити, та цієї секунди виявляється достатньо, аби в наступну мить високий дитячий голос завив:

— Мааааааааам, а чого дядько Женя цілує дядька Спартака?

Женя робить великі очі й червоніє щосили, а Спартак лиш повертається до свого м’яса, так і лишивши руку на теплому стегні.

Коли всі розходяться, а діти, нарешті, лишаються задоволеними відповідями батьків на свої питання, вони зостаються у вітальні лише вдвох із суворою забороною чимсь допомагати. Володимир пропонує Женьку піти на балкон випалити цигарку, та той лиш хитає головою — обіцяв Спартаку тільки пити сьогодні, тому що суміш з парів алкоголю й тютюнового смогу він пережити не міг настільки, що спати йшов в іншу кімнату, лишаючи його самого на великому ліжку. Женя цього не хоче, особливо сьогодні, тому й лишається замість цього в кімнаті, влаштовуючись на дивані перед телевізором разом зі Спартаком. Той безцільно перемикає канали, поки, нарешті, не знаходить «Стального алхіміка» в українському перекладі. Женя цьому не пручається лише з однієї причини — він спить, зручно влаштувавшись на чужих широких грудях, закинувши на свого коханця ногу й руку. Суббота не перешкоджає, тільки гладить м’яко по теплому боку, бо знає, що цей дурко так знервився вчора, що не міг заснути до самого ранку, й тепер потребував трохи більше часу для відпочинку.

Йому не важко. Насправді йому приємно, хоч зазвичай він і спати з кимсь поруч не дуже полюбляв — потребував тиші й затишку. Але чомусь саме Женіне сопіння й настирливі руки, що згрібали його в міцні обійми серед ночі, не просто терпів, а так любив, що засинати без них не хотілося.

— Я постелила вам, — тихо лунає від дверей, й Спартак відволікається від лагідного перебирання чужого волосся, обертаючись на голос. — Буди Женю, хай піде нормально витягнеться, а не оце от на дивані тулиться. Вже не маленькі обидва.

Олена Володимирівна дивиться на них трохи суворо, але м’яко. Спартак не відчуває до неї майже нічого, точно не більше, ніж до Лариси, але цей погляд і вираз її обличчя, змушують його трохи посміхнутися. Жені пощастило з батьками.

Він обережно знімає з себе чужу руку й трохи штовхає Яновича в плече, аби той розвернувся більше на спину. Сповзає з дивану, стаючи на одне коліно, й обережно підсовує долоні під Женьку, готуючись зручніше його вхопити.

— Жень, — шепоче він, торкнувшись губами його скроні. — Обійми мене, м? Міцно-міцно.

Сонний клубок в його руках щось тихесенько стогне, не поспішаючи виконувати прохання, та Спартак цілує його у вилицю й отирається носом.

— Ну Жень, — миркає він ледь чутно, й це, на диво, працює, бо довгі руки нарешті закидаються йому на шию й обіймають достатньо міцно, аби Суббота міг повільно встати разом зі своєю коштовною ношею на руках. Женя важкий, але не надто. Він може підняти й більше, тож зараз теплий й лагідний Женька на його руках відчувається правильно, розливаючи тепло в його грудях.

Спартак обережно обходить край стола та прямує до дверей, де все ще стояла Олена Володимирівна, застигла від такої картини. Для неї Женя завжди залишиться дитиною, її маленьким любим синочком, хоч яким би великим не виріс. Та все одно вона усвідомлювала, що той був достатньо високим і важким, і бачити, як дорослого чоловіка несуть на руках мов пір’їнку… В неї віднімає мовлення, й на тихе питання: “Куди?” — вона тільки й може, що вказати на двері, та відійти, аби не заважати.

Спартак проходить у пройму боком. Повільно, м’яко, не поспішаючи, постійно обертаючи головою, аби переконатися, що Женя ні о що не стукнеться випадково, так само йде по коридору, й тільки біля закритих дверей застигає, аби глянути на жінку, що все ще стояла у вітальні.

— Не допоможете? — шепоче він, бо не дуже хоче спокушати долю й пробувати натиснути на ручку разом із Женею на руках.

Олена Володимирівна тільки киває, трохи смикнувшись, бо надто занурилась у свої думки, й оминає їх, аби допомогти пройти у кімнату. Та коли Суббота вже заносить її сина всередину, то спиняє його.

— Спартак, — каже вона ледь чутно, бо не хоче розбудити Женю, який сховався від світла в міцному плечі й зовсім не горів бажанням звідти визирати.

— Так? — він відгукується так само тихо, спинившись на півкроці. Зараз він виглядав зовсім не так, як на подкастах: в гарному м’якому светрі, без окулярів, трохи скуйовджений. Спартак був гарним чоловіком, на її погляд. Привабливим. Турботливим, як вона могла бачити просто зараз. Можливо вона не розуміла Женю до кінця. Можливо їй здавалося, що це все не правильно, не так, як повинно було б бути, але дивлячись в обличчя своєї дитини, що навіть не прокидалась, поки його переміщували у просторі так, як вона сама його вже років двадцять не носила, хіба вона… Хіба вона могла сказати хоч слово проти?

Якщо Женя був щасливим, то і вона також.

— Бережи його, — каже вона, зазирнувши в чужі блакитні очі. — Бо він дуже тебе кохає.

— Я знаю, — каже Спартак, з м’якою посмішкою кинувши погляд на рідне обличчя. Женя тихо сопів йому в плече, навіть не думаючи прокидатися від подорожі й шепоту, яким вони обмінювалися з жінкою. В блакитних очах розливається тепло від цієї безмежної довіри, яку Женя вкладав йому в руки без жодного остраху, що він щось зробить не так. — Я його теж.

Він заходить всередину, й Олена Володимирівна зачиняє за ним двері, тихо схлипнувши у власну руку. І не йде, не відходить від синової кімнати, поки її саму не обіймають сильні чоловічі руки.

— З таким не пропадеш, — каже тихо Володимир, підійшовши до дружини. Вони дивляться як за дверима з напівпрозорим склом рухаються фігури у світлі настільної лампи, та нічого конкретного не бачать, а потім й світло гасне, занурюючи кімнату у темряву. — Та схоже доведеться тобі, жінко, Женьку нашого готувати вчити. Бо цей точно на кухню не зайде.

— Він і так вміє, — відмахується вона, переривчато видихнувши. Обертається до чоловіка й притуляється до його грудей, знову тихесенько схлипнувши й утерши одиноку сльозу. —  Але, мабуть, віддам йому бабусину книгу з рецептами. Треба ж інколи хоч рідке їсти. А то все доставки й доставки, домашнє ж краще.

— Безперечно, любове моя, — він цілує її у світле волосся й обіймає міцно, проводячи долонями по тендітній спині. Вони хвилювалися. Як батьки, які любили. Як дорослі, які розуміли, яке буде ставлення. Та саме зараз в цю мить, згадуючи з якою обережністю Спартак ніс їх сина на руках, в них обох прокинулось трохи надії.

Олена обережно відривається від грудей свого чоловіка, шепоче прохання захистити й допомогти її дитині, й хрестить зачинені двері пальцями. Хай у їхнього Женєчки все буде добре, з ким би той не захотів провести своє життя.

 

***

 

Щасливому котику намалювали артик:3

Мені хотілося написати про складне прийняття. Так, не дуже зрозуміле, можливо не такого всеохоплюючого, як нам би хотілося, але про справжнє, якого мені особисто, та й багатьом з нас не вистачало. Всім би таких батьків, як у Жені, якщо чесно.

Дякую, по-перше, вам особисто, якщо ви це прочитали, а по-друге, моєму любому Мрійнику, який витримує мій відчай, але підтримує і дозволяє заливати себе і нашу зграю сльозами. Сонечко, без тебе нічого б не сталося, вкотре нагадую і вкотре обіймаю.

Ви можете стежити за мною і планами в нашій групі This is СПАРЖА, де твори публікуються щойно написані, а також є анонси наступних робіт.
Буду вдячний за кожен коментар, що ви залишите!