Озеро в лісі

Я силою відкрила очі. Голова нестерпно боліла. Де це я? Озираючись, я виявила що лежу на березі озера, оточеного густим лісом. Все було таким синім, що моя коричнева кофтинка трохи напрягала очі. В синіх тонах було все: озеро, чим ближче до центру, тим темніше і загадковіше, трава, котра зовсім не була зеленою, як ми звикли, стовбури і листя дерев, небо і хмари… Заворожуючий синій світ. Над озером майоріли малі плямки золотого світла, що відбиваючись у воді давали хоч якесь освітлення в сутінках. Також тут були прегарні квіти кольору індиго і з голубою смужкою посередині кожної пелюстки. Від них теж йшли загадкові золоті плямки. Я зірвала собі одну таку квітку, і встромила за вухо. Це безумовно дуже гарне місце, де я б хотіла залишитися подовше, але мені завтра на роботу вставати… Де я і як мені повернутися? Я зовсім не пам’ятаю як я сюди потрапила.

Край озера не було видно, але за ним на горизонті все одно було видно верхівки дерев, тому це було саме озеро. В озері був човен. Не синій, коричневий, дерев’яний. У ньому весло. Я колись брала уроки з веслування, тому без вагань сіла в човен. Згадаємо майже забуті навички. Я закатала штани, відштовхнула човен від берега, сіла, і повністю відштовхнулась вже веслом. Уперед! Вода була холодна, але, так би мовити, в міру холодна. І ще така прозора, що можна було побачити сині камені на дні. Я випливла приблизно на середину озера. Від краси краєвида по шкірі пробігли мурашки.

Раптом, я помітила рух на протилежному березі озера. Зелена пляма. Треба підвеслувати ближче. Пляма рухалась. З кожним метром було все краще видно цю пляму, яка набувала кшталту… людини? Підпливши зовсім близько я побачила, що чоловік мене теж зауважив, бо він махав мені руками. Як тільки я опинилась метрів 5 до берега, чоловік зайшов в воду і притяг човен на синій пісок.

– Привіт. – намагаючись зберігати спокій привіталась я.

– Привіт. Ти жива! Я за тебе переживав. – чомусь саме це відповів він. Я його знаю?

– Вибач, але я не знаю хто ти.

– Я теж багато чого не пам’ятаю. Я твій чоловік, ти моя жінка. Я теж цього не знав, доки не доторкнувся до одного з цих куль світла.

Я подивилась на озеро. Куля світла – це спогади? Що ж це за місце?

– Можливо ми можемо знайти спогад, де показують як ми сюди потрапили!

Я не дуже довіряла йому, тому треба було переконатися, що все, що він сказав – правда. Я обережно підійшла до однієї з кульок. Цікаво, як я не потрапила в жодну плаваючи у човні? Я доторкнулася до сяючого світла і перед очима повисла заслона…

*….. Тільки-но побравшісь двоє щасливих людей готували разом лазанью. Одна з них була я, інший – незнайомець.

– О ні, ти додав забагато томатної пасти! Воно ж буде не м’ясне, а рідке! – засміялася я.

– Спокійно, ніщо не може бути занадто помідорним. – у відповідь засміявся чоловік. – Гей, дивись, щоб болоньезе не згорів, будь ласка!

Ми обоє вибухнули черговою порцією сміху, і поцілувалися.

– Все, болоньезе готовий!

– Фарш теж. Можемо будувати нашу лазанью!…..*

Ми й справді у шлюбі. Ми були такі щасливі у цьому спогаді. Тепер, я думаю що можу довіряти “незнайомцю”.

– Так, треба дізнатися як ми сюди потрапили. Я, якщо чесно, взагалі не знаю такого місця на землі.

– Тепер у нас є човен, тож давай попливемо і пошукаємо спогадів над озером.

Я кивнула і залізла у човен. Бернард, я пригадала що саме так звати мого чоловіка, відштовхнув човен від берега, і скоро сам долучився до мене. Тим часом я вже поринула в наступний спогад…

*….. Я дзвоню у двері нашого дому. “Дінь-ділінь, дінь-ділінь”.

– Шляк би тебе трафив, Бернарде! Ти де?! Оце називається забула ключі… – я мерзла на порозі будинку.

Під’їхав блакитний Cytroen.

– Ти сьогодні повернулась першою! – помітив Бернард, як тільки вийшов із машини.

– Я думала ти вже вдома, і проклинала, що так довго двері не відкриваєш. – засміялась я.

– Тобі ключі треба як намисто носити. Може випадково введеш таку моду, на ключі-намисто. – посміхнувся він.

Припаркувавши машини ми зайшли в теплий дім, зробили какао, і сіли дивитись новорічні фільми…..*

Не зважаючи на всю красу природи, мені неймовірно сильно захотілося зараз під ковдру разом Бернардом, какао і фільми. Може в іншому світі все ще Новий Рік?

*….. – Так, мої батьки обидва лікарі. Саме тому вони дуже здивувались і трохи розчарувались у моєму виборі університету. – сказав Бернард.

Ми сиділи в затишному, а не супер розкішному ресторані, їли, пили, говорили. Це було одне з наших побачень, яке мені дуже запам’яталося, тому що…

– Месьє, можна попросити Ваш номер телефону? – запитав невідомо звідки взявшийся чоловік, поки ми з Бернардом зійшлися у довгому поцілунку. – Ви виглядаєте дуже сексуально.

Ми були дуже здивовані такою заявою, але Бернард швидко знайшов що відповісти:

– Так, звичайно. – він звідкись узяв ручку з папірцем, і написав цифри, які першими прийшли в голову. – А Ви точно продаєте шуруповерт?…..*

*….. Ми плануємо спільну поїздку.

– Дивись, – показую я в центр мапи, – звідси ми потім поїдемо у цей бік, щоб побачити ту саму скалу, а потім ще сюди. Тоді вже можна буде з спокійною душею повертатися.

– Але ти що, плануєш оминути той самий загадковий ліс??? – здивувався Бернард.

– Так, ти правильно кажеш… Тоді до скали іншим разом. – погодилась я.

– Дякую, золотце…..*

Спогад за спогадом, метр за метром… Причину ми поки що не знайшли. Періодично ми мінялися, то я дивилась спогади, а чоловік веслував, то навпаки. Аж ось після чергового спогаду, Бернард виринає зі зляканими очима і блідим обличчям. Я не питала, я чекала, поки він сам зможе розказати.

– Ми… Ми мертві. – прошепотів він.

– Ти ж шуткуєш… правда? – не знаю, чи я вірила в це, чи ні, мій мозок випав з реальності.

– Ні. Ми розбилися в автокатастрофі.

Я не могла збагнути, що ми могли так просто піти з життя. Ми були такі щасливі, такі радісні, такі ми… Я мала впевнитись в цьому сама. Я пірнула у найгірший з усіх спогадів.

*….. – I get u-u-u-u-up, – волали ми під мою улюблену пісню “Close to the edge”, – I get do-o-o-o-o-own!

Ми їхали в засніжених горах, певно за тим планом, який я побачила у минулому спогаді. Аж раптом, з гори посипалися груди снігу і льоду вперемішку з камінням. Бернард різко затормозив, бо бачив, що обвал попереду. Але купа льоду зсунула нас з дороги, і ми полетіли у прірву…..*

– Ми померли… – повторила я слова чоловіка. Ми померли. Померли. Померли. Впали в машині у прірву. Під час обвалу.

– З цим вже нічого не зробиш. – сказав Бернард, і мав рацію. Що ми можемо з цим зробити? Нічого. Нічогісінько.

І тепер ми опинилися тут. Разом, але на самоті зі своїми спогадами.