Одяг

Бета:Rin Okita

“Хей, ти можеш зайти сьогодні ввечері, щоб замінити Андреа? Вона не зможе вийти на зміну.”

Найгірша ніч у моєму житті почалася з смс від мого боса. Я прокинувся близько полудня і побачив це. На годиннику 10:10 ранку. Я застогнав.

Мене не здивувало, що Андреа не встигла. Вірніше, не збиралася встигати. У суботні ранкові зміни було найбільше викликів, — і жодного дзвінка — тому що вечір п’ятниці був таким веселим.

Я збирався сказати «ні», але потім згадав, що скоро кінець місяця, а орендна плата не за горами. Тож я піднявся з ліжка й випив ібупрофену. Це та ще пляшка енергетику мені підійдуть. У своєму віці я міг відновитися після будь-чого.

Принаймні це була заключна зміна. Це означало мінімум людської взаємодії. Я заходив лише для того, щоб замкнути двері, а потім витрачав кілька годин на інвентаризацію, сортування чайових, підрахунок каси та прибирання.

Чесно кажучи, це була б не така погана робота, якби не платня та віддаленість. Схематично — це не те слово. Квартал, де знаходився комісійний магазин, був досить гарним, але якщо ви пройдете ще один квартал, то побачите ломбарди та порномагазини. Після цього квартал перетворюється на обшарпану вулицю з покинутими будинками, вікна на яких забиті трухлявими дошками.

Нам дозволили припарковувати наші машини на вантажній платформі в неробочий час, тож я заїхав і вискочив. Мене чекала менеджерка з ключами. Вона вручила мені їх з довгим страждальним зітханням і ледь чутним «спасибі», перш ніж вирушити на автостоянку. Я зачинив і замкнув за нею ворота.

Я знаю, що замикав ворота. Я впевнений, що зробив це. Вхідні двері також були замкнені. І задні двері. Це було перше завдання для нічної зміни. Роблячи обходи, переконатися, що все замкнено. Це було перше, що я робив кожного разу. Я ніяк не міг пропустити жодні з цих дверей. Я все ще пам’ятаю дзеленчання дзвоника, коли перевіряв передню частину.

Я не знаю, як Андреа потрапила туди. Напевно, вона була там до того, як я пішов. Я рахував касу, коли краєм ока побачив її.

Насправді те, що я бачив, було мерехтінням. Я підвів очі, а потім угледів її. І один із подарованих телевізорів, що показує якийсь старий повтор ледве кольорового шоу. Одне із тих, де люди зі штучними посмішками давляться консервованим сміхом.

Вона сиділа на дивані поруч. Ніби якась стара квіткова потвора, що була в магазині, поки я знаходився там. Її руки лежали на колінах, голова повернута до телевізора, але очі спрямовані на мене. Вона так сильно напружувалася, дивлячись на мене, що це виглядало боляче, а її зіниці робили те дивне тремтіння.

Мій інстинкт підказував сказати щось розумне. «Тобі не потрібно було так старатися, щоб залишити мене наодинці» чи щось подібне, але правда полягала в тому, що я відчув неспокій. У роті раптом пересохло. Я просто стояв, дивлячись на неї, коли щось довге, тонке й чорне обтягнуло її плечі.

Рукав. Насправді два рукави. Біле в чорному. Ніби від сорочки і піджкака з костюма. Вони наче приповзли з її іншого боку — того боку, якого я не бачив, — і зручно плюхалися на шию, як руки без кісток.

Або змії.

Я спостерігав, як кінець рукава ритмічно плескається. Він видав звук — плесь, плесь — а потім ковзнув трохи вище її грудей до щоки, охопив її щелепу й відтягнув голову від мене.

Це здавалося страшним сном. Одним із тих, де хочеться бігти, але ноги ніби ватяні. Я мав би закричати чи втекти, чи щось кинути, але я цього не зробив. Я стояв і дивився, як цей порожній рукав розкрив щелепу Андреа й ковзнув їй у рот.

До ліктя. До плеча. Глибше. Здавалося, що жінка худне з кожною секундою. Ніби її скелет висмоктували з неї. Поки я дивився, силует Андреа втратив обриси. Тіло ніби ввалилося саме в себе.

Щось у мені надтріснуло, коли я побачив, як її голова вільно опускається на плече. Я вийшов із заціпеніння й побіг. До неї. Щоб врятувати, я думаю. Чесно кажучи, вже не можу згадати. Це все фрагменти і враження після цього.

Удар моїх ніг об плитку. Мерехтіння телевізора. Сміх шоу. Стелажі для одягу, здавалося, розпливалися переді мною, поки я біг. Я повернувся між острівцями різного мотлоху, щоб підійти ближче, і різко зупинився. Щось було обмотане навколо мого зап’ястка. І моєї щиколотки. І моєї ноги.

Я подивився вниз – насправді, це було більше за сюртук – це була блузка. Блуза в квіточку з довгим рукавом. Бабусина блузка, подумав я. Не тільки навколо моєї ноги та щиколотки. Сонячна сукня тримала мене за зап’ястя. Я в паніці прикусив язика, намагаючись втекти, але вони були надто сильними. Набагато сильнішими за мене. Вони затягнули мене в стійку для одягу. В неї. Крізь неї. І в наступну. Навколо мене був одяг. Блузка бабусі обгортала ноги, сукня обмотала руки і плечі, а рукав вітрівки і краватка були притиснуті до рота.

Вони зібралися, аби не відпускати мене. Через секунду я зрозумів, що вони більше не воюють зі мною. Тепер, коли я був там, вони просто тримали мене. Або ховали від чогось. Від того, що на моїх очах убило Андреа.

Я відчував, що там. Зло. Я відчув, ніби на мене полюють, а потім зрозумів, що чую кроки. Там хтось ішов. Туфлі на твердій підошві стукають по плитці, де я щойно був. Стелажі шелестять навколо мене. Одяг попереду та біля мене тремтів.

Я заплющив очі й спробував дихати. Блузки міцно стискали мене, обіймаючи, поки наш острів стукав туди-сюди.

Один раз.

Двічі.

Тричі.

А потім припинилося. Прямо біля місця, де я ховався.

Я думав, що моє серце зупиниться, а потім десь спереду зірвалась сорочка. Я з жахом прислухався до звуку рваної тканини. Подрібнення та лопання швів, що розриваються, і ґудзики, які розлітаються. Це робила не людина, а тварина. Усе, що я міг собі уявити, — зграя гієн, що налітає на безпомічну жертву.

Було відчуття, що це продовжується і продовжується. У якийсь момент я витріщив очі й побачив, як клаптик вати прикотився на плитку біля моїх ніг. Я захлинувся від скигління. Блузка міцніше обійняла мене.

Нарешті, нарешті кроки стихли.

Блузки мене не відпускали. Одна із них обвила мою руку і стиснула її. Я завмер, серце билося в горлі, а чоло заливав піт. Стійка з різким ударом зрушила з місця на кілька острівців. Я почув, як він вдарився об стіну, і вішаки злетіли на підлогу. Я здригнувся, але стримував крик.

А потім настала тиша. Страшна, жахлива тиша. Після всього шуму та хаосу я не довіряв цьому. Я стояв на місці, доки не почув, як знову ввімкнувся телевізор. Все-таки я залишився. Я залишався, доки в мене не зсудомило спину, а ноги не здерев’яніли. Я залишився, доки повітря не стало затхлим і гарячим, а потім увімкнувся кондиціонер, сигналізуючи про початок робочої зміни.

Я залишався, поки не почув, як скрипнули ворота, і не почув голос свого менеджера. Доки не загорілося світло й сорочки не розм’якли навколо мене.

Тоді я виповз зі своєї схованки.

Моя менеджерка була нажахана, коли побачила мене. Я міг тільки стояти і дивитися. Магазин був розгромлений. Складалося враження, ніби через нього пройшов торнадо.

Я подивився на неї і розплакався.

Я не знаю, яка офіційна історія. Я знаю, що поліцію викликали. Я дав їм свою заяву в лікарні — мій менеджер наполягав, щоб мене оглянули, перш ніж я піду додому. Можливо, я б знав більше, якби колись повернувся на роботу, але я не міг. Я просто не міг. Та тварюка забрала Андреа .

Мені більше не хотілося бачити, думати чи навіть чути про це місце. У мене була лише одна справа.

Я послав свою сестру купити ті блузки і ту вітрівку. Не сказав їй, чому. Це було занадто особисте. Надто жахливе, щоб із кимось поділитися. Я просто попросив узяти їх для мене. Коли вона принесла речі додому, я повісив їх у своїй шафі.

Їхня присутність приносить мені деяку міру комфорту.

Я також попросив сестру пошукати костюм. Я хотів спалити його в полі чи щось таке, але вона сказала, що не може його знайти. Вона запитала мою колишню менеджерку. Та відповіда, що не пам’ятає, чи взагалі бачила костюм…

Коли-небудь.