Одужання

Минуло кілька днів з тих пір, як Чонгук повернувся з лікарні. Чімін виніс свій вердикт: “Щодня ти будеш їсти суп, який я приготую, гуляти на свіжому повітрі і ніяких тренувань, доки не дозволить лікар!”,- тому макне-лайн опинився в приватному парку за 20 хв їзди від їх дому.
Погода була доволі теплою, як на початок травня. Вітру майже не було, небо було бездоганно блакитне. Лише гавкіт собак іноді тривожив гладь тиші у цьому чудовому місці.
– Давайте присядимо тут!- гукнув Чімін.
Усі хлопці зупинились під великим деревом і, не боячись забруднитись, посідали на траву. Чімін ліг на землю і дивився на небо.
– Зараз навіть не віриться, що ми такі відомі. Ми ніби звичайні студенти, відпочиваємо у парку. Частіше б так!
– Думаю, 7 років назад ти не цього хотів,- розсміявся Ві.
– Ну за ці роки я добре попрацював, у мене повно фанаток, що ще мені треба? Тільки парк, трава і небо..
– Я знаю, чого тобі треба,- озвався нарешті Чонгук.- Морозива.
Недалеко від них стояв кіоск з закусками та морозивом і тільки макне, що роздивлявся навкруг, його помітив.
Чімін на радощах підскочив і сів на траву.
– Морозиво! Чонгук, ти знаєш мене краще ніж я! Я піду куплю!
– Лишайся, я принесу для всіх.
– Але рука,- втрутився Техьон.
– Уже майже не болить,- відповів він і всміхнувся.
Техьону стало тепло від цієї посмішки і він більше нічого не заперечував. Чонгук відійшов.
– Добре, що ми можемо отак гуляти. Погано, що Чонгук травмувався.
– Він забагато працює останнім часом, як на мене..- опустив очі Ві.
– Мені от вистачає моїх фанатів. Може їх не більше, ніж у декого, але мені й не треба бути найкращим, щоб мене любили. По-моєму, це успіх!- розсміявся Чімін і затягнув у цей сміх і друга.
– Тобі треба бути скромнішим,- ледь заспокоївшись, мовив Ві. Враз спохмурнівши, додав,- Чонгук має фанатів більше, ніж у всіх нас. Він перевершив кожного, але не може зупинитись. Це починає його руйнувати…
– Скажи йому про це.
– Я?
– Ну не я ж! Твоя думка завжди була для його цінною. Чи ти присліпкуватий?- хлопця знову розірвало реготом.
Ці слова змусили Техьона задуматись. І тут повернувся Чонгук.
– Я не знав, яке морозиво взяти, тому взяв данго.
Усі хлопці розсміялись.
——
Почувся стук в двері.
– Ти не хочеш пройтись до озера? Скоро сяде сонце, ми ненадовго. На вулиці ще тепло.
Чонгук відірвав погляд від монітору.
– Чімін йде?
– Цитую: “Я здоровий, мені не треба стільки свіжого повітря”.
Чонгук засміявся.
– Добре, за 10 хв закінчу.
Техьон всміхнувся. Він давно не чув такого сміху. Від його тепло розливалось в грудях. Було добре.
Озеро було за 5 хв ходьби від їх будинку. Менеджери постарались при виборі житла для групи. Але йшли вони удвічі довше, бо Ві взяв з собою фотопарат і не минав ні одного гарного виду. Коли нарешті дійшли, сіли обабіч доріжки і стали чекати, поки сонце опуститься нижче.
– Як думаєш, де ми будемо через 10 років?- заговорив Чонгук.
Техьон не очікував такого питання. Власне він збирався з думками та силами, щоб переконати Чонгука пом’якшити трохи свій режим.
– Я думаю, що наш золотий час мине і ми будемо сім’янинами.- Він підійняв фотопарат до сонця. Клац.
– Мені не хочеться, щоб цей час минав.- Чонгук дивився на краєвид.
– Чонгук, я думаю, що ти вже достатньо досягнув. Тобі не треба так тяжко працювати. В тобі й так бачать ідеал. Твої фанати тебе не розлюблять, якщо ти не працюватимеш трохи менше.- Ві опустив очі, бо йому складно було говорити такі речі, та й бути відвертим вцілому.
– Я не заради фанатів працюю.- мовив макне.
Техьон підійняв очі.
– А для чого тоді?
– Вже й сам не знаю,- відповів він. Але він знав.
Кілька секунд мовчанки порушив звук фотопарату.
Ві подивився на фото, а тоді підійняв очі на Чонгука. Той дивився у напрямку озера, золоте світло омивало його обличчя. Вітер торкнувся темного волосся і погрався пасмами. Вечір тінями малював на його обличчі, підкреслюючи природню вроду. Сонце додало тепла до його очей, але вони лишались темними і здавалось, ховали в собі щось сумне. Ві затамував дихання, намагаючись зберегти у пам’яті цю картину так, як не може зберегти жоден фотопарат. Тоді, несподівано для самого себе, взяв Чонгука за руку і сказав:
– Ти вже прекрасний. Я не хочу, щоб ти був ідеальним. Я хочу, щоб ти був щасливим. Будь собою.
Чонгук відчув гупіт серця у своїх скронях. Він хотів заплакати, але стримав себе. Опустив очі і стиснув теплу руку хьона.
– Дякую.
Двоє хлопців проводжали останні промені сонця, тримаючись за руки.