Одностороння чесність

— Цей папірець нічого не означає. Ти виглядаєш погано, і розслідуєш погано! — Джек обурюється, але швидше для вигляду. Підлеглі роблять свою роботу швидко, якщо на них кричати, але ще швидше, якщо кричати не на них. Беверлі хапає зі столу теку з документами і вислизає з кабінету, кинувши на Вілла винний погляд. Але Вілл не в образі.

      З останнього вбивства минуло менше тижня, а на заправці вже знайшли новий труп. Кров, нутрощі, багнюка, розмита дощами — ось і все, що залишилося від хлопця, якому жахливо не пощастило. До приїзду поліції безпритульні собаки розтягли нутрощі по всій окрузі, а негода майже повністю змила криваве послання, залишене навколо тіла жертви — розгонисті, нерівні лінії, які ніяк не складалися у візерунок.

      Вілл дивився на тіло, поки холодна волога заливала його обличчя, поки Джек кричав іншим «забирайтеся геть», поки час не перестав існувати. Смуга за смугою, нерівне світло стирало обриси і звуки: залишилося лише місце, в якому панує смерть. 

Грем потер перенісся, почухав потилицю — пальці кольнуло холодом — і одягнув мотоциклетний шолом. Людина попереду виглядала розмитою чорною плямою, вона рухалася зухвало повільно. Простір навколо — косі лінії снігу, приглушені вогні заправки, подих вітру — перейшли в режим слоу-мо, і Вілл — теж. Він натиснув на педаль кікстартера, повернув ключ запалення і м’яко смикнув ручку газу. Разом із різкими звуками повернувся час та рух.

      Хлопець завмер, у його очах блищав жах, недовіра, а більше нічого. Смерть наздогнала його не одразу: спочатку ноги, потім живіт. Тримати управління – важко. Вілл петляв навколо закривавленого тіла, поки місяць, що промайнув у дощовій темряві, не запевнив: хлопець мертвий. Він заглушив мотор, підійшов до тіла – мішанину кісток і м’яса не можна було назвати людиною – і опустився на коліна, у липку багнюку. Кров, всюди кров. Вілл забруднив у ній руки, гарячково провів долонею по асфальту. Серце тремтіло в грудях, шолом не давав дихати. Часу немає. Він має встигнути, повинен сказати…

– Вілл! Ти чуєш мене? Вілл?! — довкола лютує ранок і негода. Джек тримає його за лацкан пальто – грубі руки на м’якій тканині – і кричить. Вітер забирає слова, залишаючи лише голос — неприємний і гучний. — Журналісти тут, вставай. Нам не потрібні зайві плітки.

      Після прибуття в дільницю Віллу майже нічого сказати. Вбивця – мотоцикліст, жертва випадкова, вбиваючи, він відчуває вину. Через символи він намагається щось сказати, але що? Звичайно, Джек незадоволений.

— Мені потрібно більше часу. Ти перервав мене на найважливішому.

— Ми не торгуємось, Грем! У тебе було достатньо часу. З того вби… події ти сам не свій, зберись.

      Джек не пропонує вихідний, не простягає руку допомоги, не видушує трохи співчуття. Я не твій друг – кажуть його очі, мені потрібні відповіді – вимагають губи. Вілл киває і йде геть.

***

— Приїжджай, у нас зачіпка.

      Сон сповзає з Вілла липкою, безформною масою. Збоку ліниво крутиться Алана – в напівтемряві її вії кидають на щоки філігранні тіні, губи трохи розплющені. «Я так любив цю жінку», — думає Вілл, і поспішно залишає ліжко, спальню, будинок, доки хвиля гіркоти не затопила з головою.

      Навколо все чорно-біле та холодне. Сніг за ніч замазав усі нерівності — Уілл на секунду відчуває жаль, коли його черевики бруднять біле полотно. Він чухає за вухом Хуана, який виходить за ним у тишу й нерухомість: «Пробач, хлопче, сьогодні Алана — твій найкращий друг». Пес чіпляє гострою мордою шматок снігу і пирхає — холодно. Вілл теж відчуває, як холод дряпає нутрощі — не видихнути.

Беверлі першою перехоплює його у дільниці; її сонне обличчя — вище будь-яких претензій.

 — Не зли Джека, він сьогодні не в дусі, — шепоче вона, тільки Джек завжди не в дусі. Він заповнює своїм невдоволенням весь кабінет.

 — На тілі жертви знайшли ДНК — волосся, ще кілька відбитків, змащених. Ми впізнали власника. Якийсь Ганнібал Лектер: білий чоловік середнього віку, психіатр, знайшовся по базі відразу — нетверезе водіння, був випущений під заставу, більше жодних злочинів немає.

 — Ось як, — Вілл видихає крізь зуби. — Він був знайомий із жертвою?

 — Ні. Але він має мотоцикл. Я скасував твої лекції, Греме. Сьогодні ти потрібен тут, — Джек на секунду чіпляється напруженим поглядом за Вілла. Він шукає щось на столі, вихоплює один аркуш із купи, дивиться то на папір, то на профайлера і нарешті цідить: — Якого біса ти його знаєш?!

      Уілл сідає на стілець і кілька секунд намагається влаштуватися зручніше. План «не злити Джека» провалений до біса. Бос на межі: капіляри в очах полопалися, розкидавши тонкі нитки червоного навколо зіниць, на скронях проклюнувся піт. Віллу хочеться сказати: «Охолонь», хочеться запропонувати склянку води, але він чинно складає руки на колінах і схиляє голову — чим не слухняна дитина?

 — Це випадковість, Джеку. Збіг. Ви вже його допитали?

 — Ні, — Джек різко встає — стілець оглушливо скрипить, зі столу ледь не падає важке прес-пап’є. Він киває Віллу у бік виходу і сам покидає кабінет.

***

      За склом – кімната, знайома до дрібниць. Сірі стіни, біла стеля, темна підлога. У людини на стільці пошарпаний вигляд. Вілл знає: його не видно з кімнати, але може присягнутися, що пронизливий погляд спрямований прямо на нього. Ганнібал сидить, схрестивши під столом ноги, темно-сині джинси заляпані брудом. Тонкі губи шепочуть: «Ні, я не знаю цієї людини», повторюють: «Ні, ні», зневажливо кривляться.

 — У доктора Лектера є алібі — того вечора я був у нього, — Уілл витримує коротку паузу і старанно відводить погляд. — На сеансі психотерапії.

 — Він каже інше. Що був удома, пив пиво та дивився телевізор. Один. Ні слова про тебе. До того ж, у лікаря закінчилася ліцензія минулого тижня.

 — Так, він мені так і сказав. Такий ввічливий… Швидше за все, через це зараз і бреше. Але я був дуже наполегливий. Так незручно, адже він перший психіатр, який мені підійшов. Я після вбивства сам не свій, якщо чесно… Думаю, ми щось придумаємо з ліцензією.

 — Безсумнівно, — підтискає губи Джек.

Коли Ганнібал виходить із допитної, Вілл виглядає байдужим. Він набирає на смартфоні повідомлення Алані: «з Хуаном все добре?», переглядає звіт патологоанатома, відповідає Беверлі щось незначне. Повітря навколо тремтить, наче перед вибухом.

 — Доброго дня, Вільяме. Чекаю на вас сьогодні о сімнадцятій сорок на сеанс.

***

Ганнібал відчиняє двері довго, ніби з неохотою. На ньому трохи м’ята сорочка сірого кольору (вузька в плечах) і широкі джинси (явно з розпродажу), і сам він ніби м’ятий і незібраний. Волосся пригладжене, але неакуратно, обличчя гладко виголене, але на шиї ледь помітний поріз. Вілл тисне в собі безглуздий порив розтріпати чужу зачіску і стерти краплю крові, що виступила, — прямо над жорстким комірцем. Він проходить у вітальню-кабінет, сідає на крісло і залишається віч-на-віч із невдоволенням, яке огортає кожен рух його нового психотерапевта.

 — Розкажіть мені, як ви його вбили?

      Питання падає на підлогу і котиться у бік Вілла, поки не розбивається об начищені до блиску черевики; уламки чіпляються за штанини, повзуть вище, доки не осідають на губах — гіркою усмішкою. Вілл збентежено дивиться спочатку на свої руки, потім — на руки Ганнібала, в яких лежить блокнот для записів і ручка — зброя, здатна розтрощити його. «Відступати пізно, — думає профайлер, — я сам у це вплутався, з примхи. А тепер знає. Звичайно, знає!”

 — Про що ви? — слова роз’їдають рота, наче кислота, але Вілл вимовляє кожне з награною чіткістю.

 — Вам не потрібна терапія, лише відданий слухач, якому можна розповісти про смерть. Про маніяків, у яких ви перетворюєтеся на благо справи. Так це називає Джек?

 — Хіба це не частина терапії, докторе Лектер? — Вілл швидко втрачає терпіння. Це погана якість для профайлера, але краще відчувати злість, ніж чужу огиду.

 — Звичайно, — Ганнібал схиляє голову набік, начебто розглядає невидиму тріщину на стіні. — Ви сказали, що вбивця геть позбавлений смаку. Що ж, можу з вами погодитись. Стільки бруду і крові … Але якщо ви міркуєте не з точки прийнятно-неприйнятно, а з точки красиво-потворно, значить у вашій голові є образ, як має бути красиво.

Вілл відчуває, як від живота стравоходом і вище піднімається гаряча хвиля. Жар заповнює його щоки та вуха; сліпуче яскравий на тлі білої сорочки, він перетворює обличчя на маяк занепокоєння. Ганнібал хмикає під носа і робить чергову позначку в блокноті. Профайлер хоче підійти і вирвати блокнот з цих мозолистих, недоглянутих рук, розірвати, кинути в інший кут, але він стримано усміхається, відповідає:

 — Я б не вбивав у такому брудному відкритому місці. Вбивця залишає послання, він хоче бути побаченим, але поки хтось знаходить тіло, половина стирається або негодою, або собаками — вони люблять злизувати кров. Це… марнотратство. — Вілл підводиться зІ стільця і ​​за кілька кроків обходить кімнату; безликі меблі допомагають зосередитися — оку нема за що зачепитися, нема на що відволіктися, залишається зазирнути всередину себе. Всередині — чорнота, але не вугільно-чорна, а якась вигоріла, потягана, наче ганчірка, яка надто довго лежала на сонці. — Він вбиває не заради забави і не з помсти — між жертвами нічого спільного. Швидше за все, вибирає випадкових людей, щоб вони стали його інструментами передачі послання. Але вбивця не враховує всіх нюансів. Старанний, обережний і безглуздий. Він не боїться бути спійманим — надто самовпевнений, тому спіймається, як тільки ми дізнаємось мотив…

      Вілл спотикається на останніх словах – ми дізнаємося, як же! — і чекає, коли доктор Лектер видушить прихований смішок, почне писати у своєму блокноті тисяча й один діагноз, але нічого не відбувається. Ганнібал проводжає поглядом його нервові переміщення по кімнаті і м’яко киває на стілець — присядь, не майори перед очима.

 — У мене є кілька думок із цього приводу, але я не визнаю односторонню чесність, містере Грем, — доктор Лектер відкладає блокнот на тумбочку, але ручку залишає — щоб зайняти руки. Вілл розсіяно киває. Поруч із Ганнібалом він почувається напруженим, ніби перед стрибком у прірву. — Припустимо, що я розумію, навіщо ви підкинули мій ДНК на місце злочину. Я навіть розумію, навіщо, зрештою, ви мене вигородили. Але напроситися на терапію до психіатра, який не хоче вам допомогти…

      Розуміння розцвітає на обличчі Ганнібала, наче чортополох — квіти, колючки, все врізнобій. Він встає і йде на кухню — ляскає холодильник, шипить банка з пивом, гучні ковтки котяться, наче камені. Коли доктор Лектер повертається до кімнати, у його погляді виблискує виклик — спробуй, скажи мені, як це непрофесійно. Він з розгону плюхається в крісло і простягає банку з пивом — бляшанка м’яко блищить від вологи. Вілл заперечно махає головою і повертає Ганнібалу погляд, сповнений похмурих веселощів. «Якщо він ще й запалить свої погані сигарети, я придушу його власноруч! — думає профайлер. — Але якщо не закурить — я навіть буду розчарований».

 — Так, ви праві. І коли ми вже відкинули умовності, — рука Вілла креслить нерівне коло в прохолодному повітрі. — Давайте перейдемо до справи.

***

Всю дорогу додому Вілл не може викинути з голови образ Ганнібала — вітер розтріпав безглузду укладку, прямокутник світла викреслив гострими кутами і рваними лініями постать, виткану з темряви. Ганнібал вийшов провести його і зупинився за порогом. На вулиці розігралася хуртовина, але він не поспішав зачиняти двері: витяг з кишені цигарки, закурив — спалахнула і згасла червона цятка. Вілл завмер біля машини, пальці звело в нестерпному бажанні — закурити теж, але він позбувся цієї звички років десять тому, безглуздо починати знову. Він грюкнув дверцятами машини гучніше звичайного, забув струсити сніг з черевиків і поїхав так швидко, як тільки зміг відірватися поглядом від губ, що стискають сигарету, тонких ниток диму, майже невидимих ​​на тлі снігу.

Алана запитує: «Як все пройшло?», але відповідати немає ні сил, ні бажання. Вілл знизує плечима, недбало розповідає, як з-за хуртовини ледь не збив оленя, що вибіг на дорогу, і вирушає до кабінету — геть від м’яких рук та усмішок, геть від запитань, на які кожна відповідь — брехня. Він закривається в кабінеті, немов у фортеці, і береться за пошуки. Статті, кримінальні зведення, жовта преса — до біса розбірливість! — але знаходить чи не менше, ніж місяць тому. Можна, звичайно, натиснути на Алану — вона точно щось знає про Ганнібала, але тоді почнуться запитання.

Вілл заплющує очі і намагається згадати їхні зустрічі до найменших деталей. Щось не так. Немов мозаїка, якій не вистачає останнього фрагмента, склеєний нашвидкуруч вітраж — ні користі, ні витонченості. Поруч із Ганнібалом емпатія Вілла ніби б’ється об дзеркальні стіни — емоції доктора приховані за сімома замками, але навіщо? Невже йому все ж таки є що приховувати?