Одна гайка, два ключі

Був звичайний ранок понеділка, наша група автомеханіків як завжди оточувала кав’ярню яка була неподалік від училища, і в повітрі був пар від електронних сигарет який створював приємну атмосферу кожній будній день, запах від того пару розтягувався на багато метрів від тої кав’ярні і у когось викликав нестерпний кашель, а у когось насолоду. Серед всієї групи було тільки двоє видатних механіків яким всі майстри та вчителі пророкували світле майбутнє у цій справі, ними були Толік і Вадім. Толік був завзятим екстравертом, а Вадим навпаки завжди замкнутий в собі, боявся сказати навіть слово, але підтримка Толіка завжди підбадьорювала його та він міг взяти себе до рук. Вони завжди ходили разом і яскраво доповнювали один одного вже дуже багато років, їх дружба була прикладом для багатьох людей. Після традиційного пиття кави вся група пішла на урок, який виявився на тему яку вже давно і багато раз проходили, всім було досить нудно, але нудоту яка царювала у повітрі перебило оповіщення повітряної тривоги, після оголошення якої все училище спускалось до бомбосховища яке було під дес’ятиповерховим гуртожитком. В бомбосховищі завжди було досить галасно, учні співали, раділи, та намагались зберегти собі настрій. Зазвичай Толік з Вадимом ігнорували ці заходи безпеки, але в цей раз обставини змусили зайти до укриття. Толік як завжди був непосидючий та всюди по темним коридорам почав водити за собою Вадима, аж до тих пір поки Вадим не зауважив того що в цих нескінченних просторах вони заблукали, та ще й до того зник мобільний зв’язок та світло. Вадим був досить чутливим та у нього розпочалась паніка, він почав труситись та з його очей пішли сльози, Толік обійняв Вадима та крепко прижав до себе, він чув як сильно билось його серце, він хотів його заспокоїти, але серце Вадима билось не тільки тому що йому було страшно, Вадим відчував крепкі обійми Толіка та поступово заспокоювався, Вадим поклав свою голову Толіку на плече, та сказав щоб він не відпускав його, таке між ними сталося вперше, Вадим не хотів віддалятись ні на міліметр, і відчував що навіть ця близість яка є між ними зараз, недостатня для нього, щоки Вадима стали досить червоними, і Толік це помітив, Вадим хотів щось сказати, але Толік зупинив його прикривши губи Вадима, та сказав

– Я все розумію дурнику, не переживай.

Після того він прижав Вадима до стінки та поцілував, на губах Вадима відчувався смак ранкової кави. Раптом у напівтемному приміщенні де вони знаходились з’явилось світло, та Толік сказав Вадиму що пора йти, з такою інтонацією ніби нічого і не сталось, і так було цілий день, Толік вів себе так ніби нічого не відбулося. Це все продовжувалось до того моменту як ним довелось прощатись та розходитись по домах, вони розійшлися, але Вадим не стррмавши емоцій крикнув Толіку услід

– Ти так нічого і не поясниш?!

Толік обернувся і сказав лише три слова…

– Це була помилка.

Біль який відчував Вадим в той момент був наче тисячі розпечених кинжалів вструмились йому в серце.

Толік ще з літа не зміг забути хлопця з яким він відпочивав в Одесі, Толік справді кохав Вадима все життя, але не знав певне чи це взаємно, Толік замість того щоб проявити свою сміливість яку всі навколо хвалили так і не зміг вчасно зізнатись у своїх почуттях, та найшов Вадиму заміну, та цілувавши його там у підвалі в голові у Толіка був тільки Антон який так і навіки залишиться з ним у серці, як загалом і минуле літо.