Один день з життя нейробіолога

В маленькій освітленій тільки червоним аварійним світлом за столом розглядаючи щось в мікроскопі  сидів чоловік в забрудненому подертому лікарському халаті під яким була біла брудна  офісна сорочка  і потертих штанах в руці він тримав окуляри, а іншою протирав втомлені  очі. Надягнувши окуляри він ще раз оглянув маленьку кімнату і сумно зітхнув. Як же він хоче до своєї сім’ї, обійняти їх, почути їх голоси та більше ніколи не розлучатися з ними. А от цікаво чи знайшла вона собі іншого чоловіка? А що він все одно для неї офіційно мертвий тож їй нічого не заважає знайти собі іншого чоловіка. “Стоп, стоп, стоп про що я взагалі думаю” помотавши головою пробурмотів він намагаючись відігнати дурні думки. Тільки не це і тільки не зараз коли весь сенс його життя і заради кого живи та не здається це його сім’я. Спина від довгого сидіння противно боліла і він вирішив зробити розминку та і це допоможе трохи відволіктися від дурних думок і щоб не збожеволіти хоч і здається що в цьому місці це неможливо. Згадуючи легку розминку яку вони зазвичай робили на початку уроку він не помітив як в кімнату зайшов його приятель по нещастю.

– Фізкульт хвилинка? Від неочікуваності Ваня ледь на місці не підскочив

– Сергій Данилович навіщо так підкрадатися? І чому  не спити?

– Не спиться, от вирішив з тобою мало поговорити

– Про що? Здивовано глянув він на Сергія. Не те щоб сильно його це здивувало, але він трохи не очікував що він захоче з ним поговорити, тому що зазвичай у них не виходить нормально поговорити та й Сергію не дуже цікаво з ним розмовляти.

– Та… будь-що… наприклад про сім’ю, про минулу роботу, дитинство або просто про те що накипіло… тим паче ми живемо хоч і вимушено разом, але цікаво дізнатися хоч трохи один про одного… і це допоможе хоч трохи відволіктися від цього пекла.

– Давайте… тільки я не знаю з чого розпочати.

– Та я ж і говорю що будь-що… сідай – він показав рукою на місце біля себе на що Іван просто покірно послухався давай спочатку про сім’ю, як ти познайомився з дружиною?

– Та… якось в бібліотеці… вона шукала книгу і звернулася до мене за допомогою

– А про що була книга?

– Не пам’ятаю… а потім ми розговорилися і через деякий час почали зустрічатися.

– Вона одразу тобі сподобалася?

– Так… вона дивовижна жінка. З сумною посмішкою промовив він.

– Сумуєш за нею?
– Сильно сумую – Засмучено промовив він.

– Ну не падай ти так духом Соболь… все буде добре

– А ти?

– Що я?

– Ти колись закохувався?

– Так… тільки все було безнадійно.

– Чому?

– Вона з професорської сім’ї, а я звичайний забіяка без освіти та батьків.

– Але ж це не важливо… головне що ти людина добра.

– Ладно проїхали… в тебе є сестра?

– Так… Аліна

– Старша чи молодша?

– Молодша

– А ким працює? Принаймні працювала.

– Лаборантка… а в тебе?

– Нікого… тільки я один.

– А батьки?

– Нема… продали мене за пляшку горілки і зникли, а дідо викупив і забрав до себе.

– А що з ним сталося?

– Помер… серце не витримало.

– Співчуваю… а що ти будеш робити після того, як виберешся звідси?

– Не знаю… можливо знайду Ліду і якщо не пізно спробую ще раз… а ти?

– Повернуся до своєї сім’ї та влаштуюся на безпечну роботу.

– Я от подумав… в тебе такі синці під очима ніби тобі врізали.

– Просто від недостачі сну.

– Може тоді підеш спати.

– А ти?

– А потім я… тим паче я все одно не можу заснути.

– Чи можна одне прохання?

– Яке?

– Щось замість подушки, тому що мене болить шия і чимось накритися.

– Коліна і моя куртка підійдуть?

– Підійде.

– То йде сюди.

Знявши куртку він накрив нею Івана який ліг і поклав свою голову йому на коліна. Сергій вслуховувався в спокійне сонне дихання й обережно щоб не розбудити його перебирав пальцями  заросле за довгий час волосся і розумів що нікому він його не віддасть.