Одинадцяте

Вона торкалася мене так, наче від мене залежило її серцебиття. Наче те, що іноді кров не доходила до її кінцівок, було моєю провиною, а те, наскільки укріплений її імунітет, підпорядковувалось виключно мені.

Коли вона сказала, що розлюбила, я не повірила.

Вона, звісно, пішла. Грюкнула дверима, порозкидала усю нашу пошту, побігла в невідомому напрямку.

А я стояла там, у прихожій, збираючись із силами. Чекати. Я вважала, цього буде достатньо. Вона перегорить, заспокоїться та склеїть всі листи. Не могла ж вона отак імпульсивно вчинити й залишити все так. Це ж наші листи. Не їй одній розгрібати, якщо там було щось важливе. Я заварила собі кави і чекала в її кріслі. Вона мала особисте в нашому домі, тому що в усіх інших їй було не по собі. То було крісло її мертвої матері. Вона вважала, що лише воно придатне для користування, лише воно вільне від старіння, псування й паразитів.

Вона не поверталась.

Якого числа вона освідчилася мені?

Точно. Одинадцятого. Два роки тому.

В той день все відбулося швидко. Я завжди знала, що мене тягнуло до неї, але щось зупиняло мене від того, аби зробити перший крок. Здається, її несерйозність. Вкрай рідко вона приймала щось близько до свого великого серця, адже занадто клопітним життя було для неї і без цього.

Коли вона це зробила, мені перехопило подих. Кажуть, кохати жінку — цілісно віддаватись їй, підпорядковуватись. Бути коханою жінкою означало добровільно перебувати під її владою. Я ніколи в це не вірила, аж до тієї самої миті. Я не припускала, що вона здатна мене покохати. І тоді, коли я відчула її холодні губи на своїх, нарешті усвідомлюючи, що вона не перебільшує і що ці мої почуття взаємні, вона змусила мене повірити в це.

Я почувалась безсилою перед нею. Вона поставала наді мною, точно якась богема, й танцювала очима по моєму тілу. Після того вона не переставала робити так, і моя свідомість більше не мала того спокою поряд з її душею, який раніше був спричинений певністю, що вона на мене не зважає.

Весь час, який ми були разом, я вчилась не нехтувати нею. Мене завжди було недостатньо. Я знала, що це справедливо, тому не жалілася. Ніхто ніколи не зповнить ту прогалину у ній, яку вона дозволила мені побачити, коли торкалася мене.

Все, що я знаю — її доторки.

Вона не говорила про почуття, не натякала, навіть не кричала. Лише торкалася. По її манері рухатись глупої ночі я дізнавалась, якої шкоди або радості завдала їй вдень. По нічній температурі свого тіла я вивчала історію її хвороби. Коли шкіра загорялася від жданого контакту, все було добре, коли мурашок на ній залишали не заспокоєними, все було погано, а коли вона не приходила зовсім — вкрай, по правді жахливо.

Зникала вона стабільно раз на один-два місяці. В основному, тиняла дистанційованим від неї через її екстраординарну натуру містом, іноді годинами думала коло моря. Пізніше приходила, розповідала про свої пригоди, наче була на короткій прогулянці й ми не мали жодних конфліктів. Я не зважала, радіючи, що вона повернулась собою. Я так довго боялась, що одного дня щось зміниться, і так часто мої страхи розбивались об її гострий, високо піднятий ніс, що спочатку визирав з-за вхідних дверей у небажанні потривожити, що я звикла до цих періодів.

Вона не могла піти. Вона так солодко хвалила мене, коли я правильно виконувала доручення, так заздрісно дивилася в обличчя усіх моїх близьких подружок, що скоро я відмовилась від них, надавши перевагу її голосу, зітканому із самої втоми, найважчої у всьому світі. замість тисячі голосів я би завжди обрала чути її один-єдиний голос, хай там що.

За місяць вона не повернулась. Я не намагалась вийти на зв’язок, тому не знала, чи вона дзвонила, але я майже впевнена, що цього не було. Коли вона забуває, то щосили робить вигляд, що тебе немає. І я почувалась так, наче мене не має.

Зараз мені шістдесят. Її крісло, як вона передбачала, не постаріло. Зате я знаходжуся за крок до смерті. Кожен орган у мені має свій негаразд, що і перелічувати немає сенсу. Я отримала доволі непогане життя, тому що старалася для цієї мети, але не було дня, щоб я не повернулась думками до неї. Неважливо, чим я зайнята — вона завжди десь на краю свідомості, завжди на фоні, чекає за спиною, доки її помітиш. А коли я не згадувала про неї, мені ставало паршиво, ніби вона не хотіла бути забутою, якоюсь неземною здібністю нагадуючи про себе. За роки вона стала моїм внутрішнім критиком і силою. Вона продовжувала жити в мені, навіть якщо знаходилась за милі від мене, невідомо, чи жива сама: вона ж була старшою за мене.

Сьогодні одинадцяте число, і я не можу перестати думати про її доторки. Лікарі переживають, що зі мною сталось щось, про що я їм не кажу, гніваються. З якогось боку, вони мають рацію. От тільки не сталось нічого нового. Просто старість не сумісна з тою інтенсивністю болю, яка росте в мені, коли я згадую, що її руки більш ніколи до мене не доторкнуться, більш ніколи мені нічого не скажуть. А мені так хочеться почути від неї бодай щось. Ох, здається, моє слабеньке серце не витримає любові іншого настільки щирого серця.

Серця, яке я втратила.