Ода фіналу сумного оповідання

Ну ось все – усе, як я писала,
Та інтуїція зіграла тихий хід.
І як вино ключем послугувало
До наших вічних сварок мовчазних.

Все дуже просто й важко водночас,
На роздоріжжі стоїмо з тобою.
Ми попрощаємось цілунком і не раз,
Бо більше не зустрінемось ніколи.

В мовчанку граємо уже давно з тобою,
Несказане потроху губить нас.
Хто винен? Хтозна, може і обоє,
Та як би не було – не наш це час.

Я просто геть не та, кого шукаєш,
Нам різні писані заплутані дороги.
І я піду, хай як ти не благаєш
Та нас чекають ще чужі пороги.

Нехай лишиться в пам’яті той ритм,
А ще вистава, та що не для нас.
І ті абияк склепані до купи титри,
І наш холодний віртуозний вальс.

А я прошу, молю тебе, пробач,
Пробач, благаю, за розбите серце!
Щоночі заливаєшся в сльозах,
Коли з теплом ти згадуєш усе те.

Усе, що довелося нам прожити,
Усе, що довелося нам пройти.
Усі ті сварки й непорозуміння
Нам залишили в пам’яті сліди.

І я пішла, забрала все з собою,
Твій затишок і спокій по ночах.
Надовго ще залишуся з тобою,
І ще не раз я снитимусь у снах.

Молю прости, і я тебе прощаю,
За всі ті вчинки нерозсудливі й дурні.
За всі образи і гарячкові фрази,
Та я не та, і ти мене за це прости…