Огида

Після арешту у мене з’явився вільний час. Я частіше лежав на підлозі під музику, вона глушила голоси в голові. У мене доволі щільний графік насправді. Графік прийому препаратів.

Тоді я став розмірковувати про смерть, як про спасіння. Я почав записувати вереск голосів в голові, почав розбирати значення їх фраз. Марно. Це набір слів. У мене їхав дах, далі вже нікуди. Я сподівався на швидку і безболісну смерть. Хоча, я все собі запланував.

Востаннє я був на вулиці в 18, мені вперше за 4 роки дозволили відчути життя. Тоді я мало не вбив людину, на жаль. Я знав, як сховати тіло, як і коли краще вбити. Мені соромно за це. Тоді мене визнали повністю небезпечним і закрили на довічний домашній арешт. От вже 7 років я не виходжу далі балкону.

Як же я хочу ще хоч раз торкнутись трави, переплисти річку і зустріти світанок, ховаючись в очеретяних заростях… Але на жаль я більше не міг. Батьки не хочуть зі мною бачитись, лиш забезпечують всім важливим. До мене ходить лиш Саша. Вона кохає мене.

Я почав записувати спогади про дитинство. Виявляється, я багато чого пам’ятав.

До 10 років я був звичайною дитиною, любив бігати з хлопцями у дворі, кататись на велосипеді і плавати в річці. Але після смерті діда, котрий все це підтримував і був зі мною заодно, я загнувся. Я почав слухати метал. Мабуть, це найголовніший чинник, що сформував мене як особистість. В 13 я страждав від депресії через самотність і невзаємне кохання, а в 14 зовсім зійшов з розуму. Саша була єдиною, хто не кинув мене після стількох років і досі лишається поруч. Вона не боялась моїх припадків, не боялась мене, хоч я з легкістю міг би її вбити, я знаю. Мене дивувала її сміливість, бо саме через моє божевілля всі відвернулись від мене.

Якось ми сиділи у мене на балконі, коли я був вже на довічному і вона зізналась мені в почуттях. Я боявся кохати. Боявся почуттів. Боявся того, що мої потенційні діти будуть такими ж. Я не хотів ранити Сашу. Я люблю її, завжди любив і любитиму. Вона – мій промінчик, мій ковток свіжого повітря. А може і не люблю? Я заздрю їй. Вона може піти, куди хоче, робити, що хоче… А я не можу, я замкнений.

Вона часто приходить до мене, приносить щось смачненьке, просто сидить поруч. Мабуть дякуючи їй, я все ще не втратив глузд повністю і не здичавів. Мені було гидко дивитись на себе. Гидко відчувати себе.

Я не пив. Ні краплі алкоголю. Мені страшно за оточення, страшно за себе. Регулярно мене охоплює той пекучий біль, як вперше, знову темнішає в очах і починають верещати голоси. Я вже не слухав їх: собі дорожче. Я так і не зрозумів тих їх фраз. Який секрет я повинен був розгадати? Мені було вже байдуже.

Чи могло бути гірше? Могло. І стало.