обійми мене

ремуса відправляють в школу-пансіон «гоґворст», де його сусідом стає шумний хлопець з проблемною сім’єю.

аж раптом його втягують в підозріле братство «мародерів»

tw: гомофобний слюр, згадки домашнього насилля

---

 

1

 

Це мала бути кара Божа, не менше. Ймовірніше, хтось його прокляв за всі минулі гріхи і борги, інакше Сіріус не може пояснити, як так сталось. Хоче, але не може.

Все було прекрасно: вони фліртували, сміялися, валялись поруч і читали Ґінзберґа, сварились, а потім знов сміялися. Так могло продовжуватися приблизно вічність, якби не той спір. Саме з нього і почались всі біди його бідного і недовгого життя.

Сіріус прокручував події того вечора занадто часто, що з часом почало здаватися, що нічого і сталось. Так буває, що він заснув та йому наснився занадто правдоподібний сон. Але потім Ремус різко відвертається і піджимає губи, немов то не він цілував його на підвіконні, і все стає на свої місця.

Крихти зневаги та болю закручуються в животі від споглядання того, як друг шарахається кожного руху та не може і слова сказати. Хоча навіть якби Блек мав таку можливість, він ні за що б на землі не відмовлявся би від того поцілунку. Краще вже спробувати і знати, що шансів нема, аніж мучити себе здогадками та незвіданим.

Проте щось не сходиться в цій теорії, щось не дає кинути роздуми про неї. Якби Ремусу було все одно, чи цілував би він його з таким бажанням на тому брудному підвіконні; чи ховався б він зараз від нього за кожною можливістю?

Думати про ще один шанс хлопець собі не дає: досить, і так вже серце розбили і викинули з вікна на холодному жовтневому вітру. Досить.

Але серцю ж не сказати.

Сьогодні третє листопада. Його день народження. Подарунок він отримав кілька днів тому, розплатився за нього тоді ж.

Коли він відкрив очі, то якась частинка мріяла, що ось перед ним буде усмішка Ремуса, він поцілує так само, як і до того, і не треба буде ніякого подарунку. Але перед ним було застелене ліжко: хлопець знов втік ще вдосвіта. Блек якось хотів поговорити і все з’ясувати, але потім збентеження в світлих очах кричало «стоп», тож він так і не наважився. Ремус ж, мабуть, і не знає про сьогоднішній день. Краще буде, якщо все так і залишиться, не треба ставити його в незручне становище.

– Земля викликає Сіріуса, — Джеймс штрикає його в руку, від чого хлопець шипить та потирає те місце.

– Поттер, блять, нащо так сильно?

Він знає. Поки Джеймс розказував про переваги тої гітари, яку він подарував другу, Блек тільки змучено дивився в стінку. Цього разу це не було підліткове страждання за коханням: встати раніше сьомої дійсно важко. А тут дійсно ще і Ремуса немає.

• Ми йдемо? Якщо Ваша Величність дозволить собі поїсти з простолюдом.

Пітер сміється та піднімається до дверей. Сіріус змучено встає та йде за другом, поки десь позаду весело сміється Поттер.

Сьогодні середа. Як для середини тижня, уроків наставили наче востаннє. Насправді, так було і минулого тижня. І позаминулого. І весь цей рік. Просто саме на день народження хочеться привернути до цього увагу.

На сніданку Ремуса вони не знаходять. На заняттях теж.

 

2

 

 

– Він не міг ось так просто зникнути.

Пітер повторює це в сотий раз і йде попереду всіх. Сіріус дійсно хоче в це вірити, але з кожним заняттям, на якому друга не було, паніка встигла піднятися до максимуму. На всі питання про учня Макґонеґел лише хитала головою. Снейп гидко либився, але то скоріше для знущання, а не тому, що знав місцезнаходження хлопця. Зараз вже сьома вечора, вони встигли навіть посидіти в бібліотеці із слабкою надією зустріти Люпина хоча б там, але ні одного його сліду там не було.

– В суботу зависаємо?

Джеймс легко пхає друга в плече, щоб на мить відволікти від зайвих думок.

Точно. День народження. Йому ж сьогодні сімнадцять. Але все так навалилось, що ніяке святкування йому не треба. Якби хтось тиждень тому сказав би, що він добровільно відмовлятиметься від вечірки, він би засміявся такій людині прямо в обличчя.

Але ось вони йдуть коридором і переносять святкування на вихідні, бо завтра вставати рано. А ще Ремус не підтримує ідею напиватися посеред тижня. Проте Ремуса нема зараз.

– Ага, ввечері, щоб Філч заснув.

Поттер хлопає по плечу, поки вони заходять за поворот. Бібліотека знаходиться ледь не в іншій частині всієї школи, тому йти до неї треба довго, а якщо обходити правильними дорогами, то ще довше. Вони ще не пройшли навіть половину свого шляху.

А раптом з Ремусом щось сталось?

– А якщо …

– Сірі. Досить. Ремус дорослий хлопчик, він не помре в цих стінах під наглядом Мінерви. Розслабся.

Повернувшись до них обличчям, Пітер починає активно кивати головою. Як і завжди. Він не часто виказує свою думку, здебільшого тільки піддакує іншим. Хоча і палка раз на рік стріляє.

– Нікуди твій закоханий не дінеться. Може, з’їв щось не то і валяється зараз біля Помфрі …

Він врізається і ледь не падає вперед, як його хапає Джеймс. Поки хлопець намагається пробурмотіти якісь вибачення за це, незнайомець, який і вийшов неочікувано з-за рогу, піднімає голову.

Ну звичайно, кого ще Блек міг зустріти в свій день народження, як не іншого Блека.

– Реґулус.

– Сіріус.

Чорне волосся, дещо жирне під світлом ліхтаря, зібране в хвіст для зручності. Сіріус згадує, як сам вчив брата його зав’язувати, щоб точно гарно було.

Проте посмішка так і не з’являється на його лиці: нема приводу. За весь день він так і не отримав ні одного привітання від свого брата чи інших членів родини, хоча і останні можуть надіслати якесь снобське гівно пізно ввечері, коли згадають про дату.

– Якісь проблеми?

Вони ніколи не мали вигляд дружніх братів: фрази, кинуті в пустоту, здебільшого були сухими та гострими, обличчя не показували радості від спілкування, а самі фрази рідко виходили за рамки формальних. Вони не були чужими: просто Реґулус сповідував віри батьків, а Сіріус повністю відмовився від них. Це і принесло тріщину в їхнє спілкування. Хоча і молодший не забуває про їхнє минуле.

– У мене ніяких. А ось у тебе є якісь, здається.

Звичайно є. Йому сьогодні виповнилось сімнадцять, його брат – рідкісне гівно, він закоханий в свого друга, який його уникає після поцілунку, а батьки – відомі гомофоби. Зрештою, він всього лише підліток, у нього апріорі не може не бути проблем.

– А ось його проблеми не твоя справа, — виходить вперед Джеймс та майже закриває Блек своєю спиною. А Сіріусу ледь не до сліз смішно з всієї ситуації. «Міряємось піпіськами», як зараз сказав би Ремус.

Хоча Пітер оцінує жест та заходить за друзів.

– Як мило, — немов холодний погляд, але є в ньому щось таке, що чіпляє, немов не з цього обличчя писані. — А де твоя третя собачка? Та, що на гоміка схожа?

Тіло Блека застигає і напружується як струна. Ні, він не міг таке сказати, тільки не його брат. Вони, може, і не найкращі друзі, але і не розходились в поглядах настільки. Він був його останнім острівцем безпеки в тому дурдомі. Невже батьки дійсно промили хлопцю мізки?

Поттер робить крок вперед, і якби не вік Реґулуса, то давно набив би йому пику. Але так чекає на реакцію друга.

Проте хлопець рух помічає і робить крок назад, невинно кліпаючи очами. В них плаває переможне «вгадав».

– Невже він і є твій загадковий закоханий? — ранив.

Обличчя малого гівнюка радісно світиться.

– А в тебе є якісь проблеми з цим? — Сіріус ще раз повторює питання, щоб Джеймс випадково не зміг вставити своє слово.

– Так, якісь проблеми? — десь позаду них пищить Пітер.

Блек на мить хоче вдарити себе по лобу від абсурдності ситуації. Це дійсно не може відбуватися: сьогодні його день народження, він не розмовляє з хлопцем, в якого закоханий, але який, здається, боїться прямо відмовити йому, у нього було уроків ледь не до ночі, батьки намагаються викреслити його з сім’ї, а молодший брат всіма силами показує всю свою гомофобну натуру. Куди день може піти гірше?

День стає гірше. Біля вилиці Реґулуса видніється слід від синця. Сіріус не реагував би так сильно спочатку: він міг банально побитися з кимось свого віку, якби не одне «але». Він днями їздив додому, бо тоді було якесь сімейне свято, про яке сам Сіріус забув, а потім стоїчно проігнорував. Реґулус був вдома. А зараз у нього синець.

А ще Реґулус не забіяка.

Блек, забуваючи про минулі слова, протягує руку вперед до голови брата.

– Хто це тобі зробив?

Проте не встигає він і прибрати волосся з того місця, як брат шарахається від цього руху вбік, що чується хрускіт його шиї. Рука одразу ж закриває синець волоссям, яке від стресу, здається, стало ще жирнішим. Раніше так робив сам Сіріус. Було це давно, коли ще батьки мали надії на його перевиховання. З кожних сімейних канікул він приїздив до школи з новою партією синців та подряпин. Одного разу був вивих руки, який хлопець списав на невдале приземлення з ковзанів, яких в його дома зроду не було.

Джеймс все розумів. Він приносив аптечку, вкрадену від Філча, і мовчки обробляв всі рани, а Пітер на завершення клеїв розмальовані пластири власного виробництва.

Вчителі підозрювали. Макґонеґел часто виступала проти таких поїздок, і з часом їх вдалось скоротити до максимального мінімуму. Після кожної з них вона посилала учня до Помфрі за абсолютно безглуздими проханнями, де лікарка випадково перевіряла його на серйозні поранення. Ближче до п’ятого року додому він їздив хіба що на Різдво та літні канікули, але батьки вже встигли поставити хреста на ньому, тому замість фізичних покарань у моду прийшли моральні приниження та маніпуляції. Власне, якщо від нього відмовляться, він не дуже буде проти.

Проте дивитися за тим, як те саме спіткає його молодшого брата, ще гірше. Він не заслуговує на це. Ніхто не заслуговує проходити все це.

Реґулус дивиться на нього загнаним вовком, і прірва між ними досягає максимуму. Ось вона, вирішальна мить, яка і поставить крапку в їхніх стосунках.

Хлопець ховає синець рукаю, і Сіріус вже хоче підійти до нього, щоб розібратися, як молодший шарахається в сторону:

– Не смій торкатися мене, підар, — очі стають широкими, мов і він не очікував цих слів, але вони вже сказані, тому Реґулус кривить обличчя в огиді, — не хочу стати схожим на тебе.

І Сіріус сміється. Ситуація дійсно доходить тої межі абсурдності, і він не може адекватно все сприймати. Неймовірно. Незважаючи на дзвінкий сміх, який відбивається від сирих стін, в голові у нього пустота. Абсолютне нічого, і він вже навіть сміятися не може. Це якраз та ситуація, коли люди напиваються та драматично дивляться з вікна на бурі з вулиці. Він дивиться через арку: ясне небо освічує темні вулиці пансіону.

– А, може, ти за язиком подивишся? — Поттер, протерпівши всю їхню «розмову», майже закипає від злості. Навіть Пітер виходить вперед, хоча ніхто з них не битиме цього хлопця.

Але Реґулус пропускає слова повз вуха: йому важлива тільки реакція брата. але Сіріус, проживши стільки років під одним дахом із своєю родиною, знає, як треба відповідати і скільки емоцій показувати. Він вже навчений.

– А ти ніколи і не станеш таким, як я.

І він йде геть. Ось так, кидаючи своїх друзів позаду, він крокує вперед і відчуває, що вся звична картина світу руйнується. Так не має бути, вони мають стояти горою один за одного, але замість цього Реґулус плюється отрутою в нього, а Сіріус мріє втекти з дому, навіть не подумавши забрати брата з собою.

Наздоганяють його майже біля наступного повороту.

Обидва захекані та червоні, вони підходять збоку і дійсно хочуть запитати, якого біса там сталося, але замість слів мовчки йдуть поряд та чекають, поки друг скаже хоч щось.

Але він не каже.

– Ем … Сіріусе? — робить спробу Пітер. — З тобою все гаразд?

А воно не видно?

– Звичайно, все прекрасно. Не вперше.

За підкресленою тишею позаду хлопцю починає здаватися, що це не той досвід, до якого треба звикати. Це не перший раз, коли таке починає здаватися.

Поттер його зупиняє за плече.

– Сірі, ми серйозно.

Він тільки сміється: нащо воно їм? Скидаючи руку з плеча, хлопець тільки крокує до своєї кімнати. Можливо, це дещо грубо, але зараз розбиратися, хто правий, а хто ні, немає сил. Яка, зрештою, різниця?

– Так, насідки, зі мною все гаразд, олівцем горло перерізати не буду. Просто піду почитаю історію, — і перед тим, як закрити двері, кидає, — вечірка в суботу, я пам’ятаю.

Закривши двері, він чує тихий голос:

– … хотів сказати, що він бовдур …

Треба знайти олівець.

 

3

 

 

В кімнаті … тихо. Незвично тихо, від чого Ремус на якусь мить навіть сумнівається, чи його це кімната взагалі. Така тиша мала б заспокоювати, але вона навпроти змушує занепокоїтися знов. Тим паче, Ремуса не було цілий день з ними, хтозна, що могло статися за цей час. Проте око чіпляється за стопку книг на столі, розкидані зошити та папірці, тому питання відпадає саме собою. Кімната точно їхня.

Але тоді постає інше питання: де Сіріус? Він не вміє жити тихо, Люпин це зрозумів ще у вересні. Але ж зазвичай всі сидять у них в кімнаті, невже вперше вирішили піти до Джеймса з Пітом? Ще і світло вимкнути не забув.

Аж раптом з купи ковдр на ліжку роздається чхання. Ну звісно, він же не вміє бути тихим.

На одну мить Ремус хоче сказати щось знайомо різке і безглузде, як вони звикли робити раніше. Але з підвіконня залітає холодний вітер, і всі спогади про той вечір знов виринають з пам’яті. Можливо, не треба чіпати його, неправильно ось так тривожити його душу.

Хлопець обережно йде до вікна, адже Сіріус знов забув закрити його, прикриває його ще і шторкою. Біля ліжка друга лежить олівець. Знов не прибрав за собою. Він не збирається прибирати все за Блеком, чесно, але це така гарна можливість подивитися, чи зручно він спить, що хлопець майже не може їй встояти. Він же просто впевнитися, ніякого криміналу. А так він за олівцем.

Ремус врізається в якесь одоробло, яке стукається об тумбу, від чого статуетка з найдешевшої барахолки падає. А Сіріус встає.

Як виявилось, він не спав: просто лежав від ковдрою, і через тихі рухи Люпина не почув його прихід. Звісно, Люпин не зміг би все це зрозуміти з одного погляду, просто Блек пізніше розказав.

– Рем. Де ти був? Ти чого так зникаєш? — потік питань ллється з хлопця, але якась відстороненість в цих словах змушує занепокоїтися. Немов йому вже не так і важливо знати відповідь.

Насправді, ставалась неймовірно цікава ситуація. Ще з самого ранку, коли Ремус прокинувся занадто рано навіть для себе, йому стало зле. Хоча не так, йому стало хуйово. В якийсь момент хлопець хотів залишити записку, що він пішов у медичне крило, і тому не зможе з’явитися на уроках, але нудота підкралась занадто непомітно, тому цю ідею він виблював в унітаз. Все одно, насправді.

А так буде час подумати сам на сам. Якщо ніхто не пронюхає, де він лежить. Але ніхто так і не пронюхав.

Часу було повно, тож він встиг прочитати якийсь журнал про віспу, який лежав на столі у місіс Помфрі, порахувати всі ліхтарики у приміщенні та розташування ліжок у палаті. Лежати йому сказано було майже до вечора, і це тільки потойбічними силами вдалось вмовити лікарку дозволити поспати у себе в кімнаті. Насправді, полегшало йому майже одразу, як він проблювався. Це могла бути лише реакція на стрес, якого в життя хлопця було повно у зв’язку із зрозумілими причинами. Але ж жінці не довести, що він просто закохався у свого друга, а не підхопив якийсь вірус.

Ремус тоді різко підірвався, що йому ледь знов не стало зле, і прокрутив останнє речення кілька разів в голові.

… просто закохався у свого друга …

Закохався. Ось воно, що він шукав всі ці дні. Дев’ять букв – одне слово. Мали принести метеликів у живіт, але відчувалися тільки спазми. Він … закоханий. І нічого більше.

Невже йому треба було просто злягти з біллю в животі для того, щоб це зрозуміти? І чому у всіх історіях це розуміння приходить в момент поцілунку, коли Ремусу в момент блювання? Пороблено йому.

Проте світ не зійшов з орбіти від цього усвідомлення, лампочка не загорілась, і все залишилось таким самим: десять ліжок, три стика на шпалерах. Все точно таке, але в той самий час все не точно таке. Як він тепер має дивитися в очі Сіріусу?

Як виявилось, дивитися Сіріусу в очі не довелось, бо Сіріус не дивився на нього. Сіріус лежав під купою ковдр та тихо ненавидів себе.

– Нудило. Був у Помфрі.

Більше питань з боку Блека не поступає, і Ремус на мить розслабляється.

І дійсно тихо в кімнаті, до незручного тихо. Так не має бути, тут має бути гамір та сміх, а не мертва тиша.

Але Сіріус знов заховався у ковдру і тихо сопить у подушку. Хоча здалеку це схоже на соплі. Захворів, чи що? Але Люпин не надає цього достатню увагу, а тільки лягає на спину, переодягнувшись в піжаму, бо домашнього одягу нема в пансіоні, та дивиться у стелю. Робити домашнє немає бажання, та і Сіріусу світло буде заважати, тому єдиним варіантом є полежати та подивитися вгору. Треба було і на стелю клеїти шпалери, а то нудно спостерігати.

В голову почали лізти різні думки, яких не мало бути. Він вже зрозумів, що закоханий у свого друга, що ще треба обдумувати? Але є щось, і це щось не дає йому встати та піти у душ. Так Сіріус залишиться сам у кімнаті.

І знов усе до нього зводиться. Люпин дійсно намагається впевнити себе, що це не кохання його грає, а здоровий ґлузд: Блек не має так мовчати. Він так просто не вміє.

– Сірі, — голос ламається на останньому складі, і щоки трохи червоніють від такого звертання, хоч друг цього, здається, і не помітив, — з тобою все гаразд?

Спочатку не відбувається нічого: все така ж тиша западає, коли останні слова сказані, і хлопець вже починає шкодувати, що взагалі відкрив рота. Проте через хвилину з купи на ліжку виглядає голова; лише на мить, і одразу ж ховається, але цього вистачає, щоб зрозуміти, що його слухають.

– Я … думаю так.

Голос вже не звучить так радісно і весело, як це було до того, і Ремус в голові питає себе: що сталось за цей день, поки він проживав свою першу кризу орієнтації. Невже з Джеймсом посварились?

– Ти думаєш?

З тихим шурхотінням хлопець перекочується на бік і тепер його очі впираються у приховану фігуру друга. І варто ж лишень протягти руку, і ось він буде, Сіріус, знайомий та теплий. Але ж для цього треба, щоб Блек прибрав ковдру і сам зробив зустрічний крок, а це вже не така легка задача.

– Я не знаю, просто …

І він перекочується на бік теж. Сіріус дістав голову з ковдри, і тепер вони можуть дивитися один на одного. Могло бути романтично і мило, але через погане світло навіть обличчя навпроти майже не видно. Скоріше за все, саме фантазія Ремуса і домальовує сірі очі в темряві. Друг видихає занадто голосно, і це стає знаком влаштуватися зручніше: Блек збирається відкривати свою душу. Вперше.

– Ми зустрілися з Реґулусом, і …

Ремус одразу розуміє, в чому справа: вони посварилися. І, напевно, тема була достатньо серйозна, що так вивела з колії самого містера Пофігізма. Але знов витікає це «напевно».

– І ми посварились, якщо можна так сказати. Ну, ми часто сваримось, але мова зайшла за тебе, і я, — він ковтає слину та підпирає голову рукою, і Ремус хоче замінити йому ту руку; тепер він може чесно думати про свої бажання, — і я розізлився, але Реґ, він не поганий, і в нього синець, як у мене раніше, і я злякався, запитав про нього, а він …

Слова накладаються одне на одне, мова стає все менш і менш розбірливою, і в один момент зовсім зупиняється, а саме тут і лежить відповідь до такого стану друга. Та якби Ремусу не хотілось дізнатися відповідь, тиснути на Блека зараз – тільки погіршити ситуацію. Він не може такого допустити. Треба дати йому виговоритися, випустити пару, і після цього можна буде вирішувати всі проблеми.

А особливо проблему з тим поцілунком.

– І він … сказав, щоб я до його не торкався, бо я підар, а він не хоче бути схожим на мене. І розумію, що він хоче вгодити батькам, але … це все одно неприємно. Тому я сказав, що він … ніколи не буде схожим на мене, але ж це неправда. Він навіть краще за мене, якщо так розібратися. Він хоча б не збирався тікати з дому, забувши про мене, на відміну від мене, і …

– Сіріусе. Стій.

Розмова йде не той бік, який мав бути, а слухати таку відверту маячню про те, який поганий Сіріус, він вже не може. Люпин хоче показати, що він найкращий з тих, кого хлопець зустрічав, і він не міг же закохатися в бовдура … зрештою.

– Я … я можу підійти?

Блек припиняє на мить рухатися та тільки повільно киває, сам до кінця не розуміючи, що він нього хочуть. Обережно підходячи, Ремус не врізається в те одоробло, хоч і замість всіх думок в голові тільки одне: стук-стук-стук-стук. Пощастило, що серце взагалі може битися.

Відчуття того, що зараз вирішується щось важливе, осідає на дні горла.

Він зупиняється біля другого ліжка і кілька митей просто стоїть перед ним, після чого криво сідає поряд. І сидить без єдиної ідеї, що робити далі. Сірі очі тепер видно добре, і вони дійсно спостерігають за хлопцем.

– Я можу … торкнутися тебе?

У нього немає ні найменшого уявлення, що він буде робити далі, але бажання доторкнутися, показати, що він поряд, росте занадто швидко. Ремус не знає, як з ним впоратися.

– Будь ласка.

Від тихого «будь ласка» у хлопця щось ламається в грудях, але він підозрює, що це його серце побігло у руки Блека. Хоча це мало статися ще першого дня в цьому пансіоні.

Ремус повертається до друга і сліпо шукає хоча б щось з його тіла, бо, поки він лежить під ковдрою, це стає важчою задачею. В цей час очі дивляться виключно на нього, і якась частинка хлопця хоче, щоб так і було завжди.

Сіріус сам дістає руку та хапається за долоню Ремуса, і лише від цього доторку Люпину здається, що його тіло нагрівається до небаченої температури, а голова викидає всі адекватні думки.

– Ти ж знаєш, що це неправда? — тихо, занадто інтимно каже Ремус, наче гучні звуки зіпсують всю атмосферу, а Блек передумає і забере свою руку з гучним «фу».

Проте Сіріус не виривається, а тільки висуває обличчя з ковдри і з ніяковим виразом дивиться на друга:

– Ти знаєш, у тебе не виходить підтримувати.

І він сміється. Не так голосно і радісно, як до того, але достатньо легко, щоб Люпин полегшено видихнув та стиснув руку сильніше.

– Я намагаюсь, можна трохи поваги?

– Звичайно-звичайно, продовжуй.

І він широко посміхається, чекаючи на криві спроби Ремуса хоч трохи підтримати друга. Гівнюк.

– Та хоч не смійся, мудак, я ж не можу зосередитися.

Проте за сміхом ховається той сум, який не збирається так легко здаватися. Ремус теж не пальцем роблений.

На диво, Сіріус дійсно припиняє сміятися і знімає маску задоволеного життям підлітка. І Ремус залишається один на один з його демонами. Він не гонить його розмовляти або хоч якось відкриватися більше, ніж сам хлопець того хоче. Тільки обводить кола на чужій долоні і мліє від власних доторків.

– Я розумію, що він цього не хотів, але … він має в дечому рацію. Я винен. Я не мав мріяти про втечу сам. Цим я підставив Реґа під нові удари. Я …

– Сіріус. Послухай мене. Ти не винен, ти така сама жертва в цій ситуації.

– Але ж …

– Ніяких «але». Ти не винен. Тобі всього лише шістнадцять років.

Блек потирає носа об подушку і трохи кривить губи у посмішці, проте вона не торкається очей.

– Сімнадцять, — бурмотить у ту ж саму подушку, що Ремус спочатку не розуміє, що він каже.

– Що?

– Сімнадцять, кажу, мені.

Щось б’є Люпину в потилицю. Невже він зміг забути про його день народження? Ось так просто? А в нього ж навіть немає подарунку.

Через ніяковіння Люпин намагається забрати руку і бажано сховатися від друга знов, як Блек хапається в долоню сильніше:

– Е ні, Люпине, ти не посмієш забрати свою бісову руку зараз. У мене криза зараз.

Він не сміє. Так вони і сидять: Ремус на підлозі з ледь не відкритим ротом, поки Сіріус із задоволеним обличчям ледве потирає чужу руку. Вітер за вікном вже не дує так сильно, але місяць через відкриті шпаринки в шторах світить на обличчя брюнета.

– Ем, з днем народження!

Хлопець хотів поплескати в долоні, але якщо він дістане руку з їхнього замку, то Блек його приб’є прямо на цьому ж місці. Краще не ризикувати.

– В мене навіть подарунку немає.

– Та мені і не треба. Диви, яке одоробло мені батьки прислали.

Так ось через що він перечепився раніше.

– Набір на стіл для письма чи щось таке. У мене таке ж гівно вдома з минулого року стоїть нерозкрите. Може, з нього побудувати собі хату.

– Будку, ти ж пес у нас.

Цього разу сміх розлітається щирий та веселий, не такий глевкий, як раніше, хоч сум і плаває на дні сірих очей.

Вони так сидять ще якийсь час. Якщо запитати Люпина, скільки приблизно часу пройшло, він не скаже. Час в його голові перестав існувати, як вимір, і перетворився на просте цокання годинника. В голові лише дурні розмови з Сіріусом про те, яку хату можна побудувати з тих приладь від батьків. І тримання за руку, від чого вона нагрівається і навіть трохи пітніє. Хоча, можливо, це проблема в самому Ремусі, який від хвилювань завжди пітніє.

Думка про те, що вже треба спати, приходить вже пізно вночі, коли з коридору не чутно кроків учнів, і навіть собаки припинили гавкати з вулиці. Отже, треба відірвати руку й піти спати, немов нічого і не сталося. Хоча сталось багато чого. Забагато, як для одного дня.

Проте спати треба, у них завтра першим заняттям Макґонеґел. У неї спати не можна.

– Ну … я піду спати?

Він більше питає, аніж констатує, адже якась частинка серця сподівається, що його зупинять, як у всіх романтичних книгах. Будь ласка?

Та частинка серця не помилялась, якщо розібратися. Не встигає Люпин зробити і кроку до свого ліжка, потираючи палаючу долонь, як за кофту його хапає чужа рука.

– Стій. Ти … не можеш залишитися? Будь ласка?

Мозок перестає працювати:

– Прям на підлозі?

Сіріус фиркає і як для дурного пояснює:

– Ні, бовдуре, зі мною, — і піднімає край ковдри.

Ремус – людина відповідальна та розсудлива, яка ніколи не робить поспішних кроків. І саме тому він майже без роздумів киває другу та йде назад до ліжка. Блеку треба допомога і підтримка, і він сам цього просить, як можна другу відмовити?

– Тільки … якщо ти дійсно цього хочеш, я не змушую, а просто …

– Сіріусе, закрий рота.

Брюнет розпливається у посмішці.

– Як скажеш, зоре моє.

Якщо по спині пробігають сироти, то Ремус буде все заперечувати.

 

4

 

 

Спершу це … дуже ніяково.

Так, вони часто валялись поряд у кріслах чи ліжках під час читання книг чи дружніх вечорів. Проте одна справа лежати на відстані та читати вірші, а інша – обійматися під час сну.

Якийсь час вони просто лежать поряд під одною ковдрою, і Люпин вже починає сумніватися в правильності цієї ідеї. Час записувати цей момент в список найбільш ніякових ситуацій усього його життя. Дійсно жахлива ідея.

Проте в одну мить все змінюється. З тихим «та пішло воно все до дупи» Сіріус повертається до друга обличчям та обплітає його своїми руками. Хлопець вирішує почекати з таким ярликами, як найгірша ситуація його життя. А може і по-іншому її записати.

На секунду він застигає від несподіванки, але навчений минулим досвідом, він плює на всі свої думки і упередження та притискає Блека до себе так, щоб упертися підборіддям йому в маківку. Хлопець дійсно не такий високий, як він сам про себе думає.

– Знаєш, — в груди бурмотить Сіріус, посилаючи дрижаки по тілу, — не треба мені інших подарунків.

Ремус усміхається і прикриває очі. Він готовий навіть декілька старих віддати.

 

---

від авторки:

в цьому домі ми не ненавидимо мого хлопчика Реґусула, йому довелось жити з Блеками старшими.