Об’ява янгола в моєму житті, хоча я атеїстка

Твої очі нагадують, чорний шоколад з горіхами.

Горіхи зелені, ще не встигли дозріти,

Хоч сонце обпікало їх щодня.

Голос схожий на щойно зібраний мед,

Здається, ти пахнеш ваніллю.

Хтось, хто цілуватиме твою шию,

Просто зомліє від пахощів твоїх.

Пальці кольору білого розтопленого шоколаду,

Руки понівечені ранками і шрамами,

Що завдало життя,

Виглядають, наче створенні скульпторкою, що була закохана в своє творіння.

Певно збожеволіла через красу своєї роботи,

Бо молиться на неї очима в очікуванні її згоди зійтися.

Вона дивилася на богемну красу, що створила своїми трохи грубуватими руками.

Для неї ця статуя, стала ідолом,

Яку вона створила в дикому розпачі

Чекаючи над собою самою від себе розправи.

Робота вийшла настільки, красивою,

Що жінка дивлячись на свої обдерті руки й задерті нігті,

Думала:”Аби ти ожила зараз на моїх очах!”

В майстерні було завжди темно й душно

Майстриня, боялася, що світ може потривожити її творіння.

Тому закривала приміщення на три замки.

Вона танцювала із своїм творінням під класику і блюз.

Вівальді, Моцарт по третьому колу.

Випивала віскі з коханням,

Коли йшла додому лишала скульптурі їжу, думала так: “А може прокинеться, що тоді буде їсти? А якщо голодна?”

Говорила: “Може тебе вкрити? Ніч сьогодні надто холодна”.

Вечоріли дні, світали ночі

Вночі підпалили місцеві майстерню

божевільної скульпторки

При пожежі вона спалила собі очі,

Сліпа бездомна,

Зайшла в згорілу майстерню,

Шукала кохану,

Обуглену богему.

Обмацувала попеченими руками,

Виводячи контури,

Шукаючи окреслення обличчя своєї любові.

Розплавлене личко, почорнілі губи.

Згоріла не сильно,

Очі не торкнувся вогонь.

Забравши зір у скульпторки,

Зробивши її життя вічним прокляттям

Він залишив її коханій можливість бачити,

Коли ти сама бачиш, який не справедливий світ,

Він підпалить тебе, спопелиться,

А ти не кричиш.

Боляче буде тоді коли ти сліпа і не знаєш куди ти біжиш.