Обстріл

Він рвучко здирає з рукава флікер, пхає його в пусту кишеню. Навколо стоїть густий запах диму, повітря сперте від передсвітанкової вологи. У небі свист. Звук пронизує все довкола, не один, звуки. Один за одним. Серце вдаряється об ребра одночасно з ними. Надто гучно. Вуха закладені, голова паморочиться, але він майже не збавляє ходу. Чується ще одна канонада. То були виходи, десь зовсім близько, то були наші. Він дістає телефон, пальці ледь слухаються, задубілі. Надрукувати кілька слів займає до дідька багато часу. Занадто багато. Бо щойно натискається кнопка зі стрілочкою вгору, вибух глушить його позаду. Зовсім близько, так близько, що коротке волосся на потилиці стає торчма.

Маленький годинничок крутить ритмічно маленькою стрілочкою у правому нижньому кутку повідомлення. Він підіймає очі. Світиться лише одна найменша рисочка на позначці зв‘язку, а поряд – велика буква Е. Він майже молиться, ніколи до того цього не робив, але тепер слова недомолитви ллються з його вуст. Вони не поможуть. Бога немає. Хоча б тут і зараз його немає. А якщо він і є, то це – найжорстокіший виродок у Всесвіті, бо по його волі ж отам, де зараз бахнуло, помруть люди, серед яких невинні діти. Йому щелепу зводить від того і від власної безпорадності. Дзвін у вухах стає більш помітним з наступним прильотом. Це ж кляті ракети сипляться на голови, роблять дірки в дахах і стінах, розривають на шмаття маленькі сплячі за тими стінами тіла.

Годинничок перетворюється на галочку і він зітхає, завертаючи до підземного переходу. Там зв‘язок зникає зовсім, але він притуляється спиною до холодної, помальованої графіті стіни і видихає. Клятий писк у відносній тиші лише посилюється, у скронях зводить спазм, від якого його обличчя сіпається. Замість значків, у куті екрану лише три сірі крапки. Він стікає вниз по стіні, зі звуком майже цуценячого скиглення, заглядає з останньою надією в телефон, де відкрий той самий чат. Останнє повідомлення:  «Добраніч)». Це не рахуючи того істеричного: «Де ти? Живий?».

У переході ні душі, він тут один, і це до біса схоже на кінець світу. Думки про це нераціональні, але хто їх зараз питає? От-от і десь в урядовому кварталі приземлиться ядерна боєголовка на кілька десятків кілограм урану і вщент зруйнує місто. Добре, якщо він одразу помре, а не мучатиметься променевою хворобою. Якщо потужність буде достатньою, то він навіть нічого не відчує, розпадеться на атоми, розвіється радіоактивним попелом. «Оце заспокоївся, аж легше стало», – каже в голові чужий голос. Він чекає його на вокзалі.

Десь подалі знову чути виходи, він ковтає величезний комок, що підступив до горла, і спазм хапає стравохід. Тіло напружене, по світлій шкірі рук біжать випуклі вени, попри холод, котиться градом піт. Біг.

Звук, який поширюється небом тепер інакший. То смерть завела двигун своєї машини і дирчить серед власного двору, очікуючи, поки відчиняться ворота. Цей звук страшенно схожий на паніку, що повільно наростає, поширюється, охоплює все довкола. Схожий на космічний корабель, що за хвильку приземлиться і забере тіло на досліди. Це бодай одна думка, якій він усміхається. Було б смішно. Будівля вокзалу виростає на іншому кінці вулиці, а у небі досі щось нещадно реве. Надворі розцвіло, сонячні промені не вписуються у загальну апокаліптичність сьогоднішнього ранку. Погода взагалі не обирає, коли і якою їй бути. Це не фільми, де, коли сумно, іде дощ, на Різдво паде сніг, а у війну – туман і сірі хмари нависають над містом. Сьогодні небо чисте, повітря повільно прогрівається ласкавим осіннім промінням. Тільки білі сліди угорі нагадують про бій і звук.

Вулицею шириться крик, автоматні черги, свист, гул наближається. Коли лунає ще один вибух, він присідає, ледь не завалюється на асфальт, затуляє вуха. Скляна будівля через дорогу кутається у чорний дим, шелестить вибитими шибками, дзеленчить уламками скла. У ньому зовсім немає страху, за себе точно. Це дивовижне вміння українців не боятися, тільки злитися. Від приступу люті світле обличчя червоніє, стискаються міцні кулаки. У вокзалу теж повилітали шибки. Телефон цокає з характерним звуком. «У метро, все ок». Потім ще раз. «А ти?»

А він сповільнює трохи крок, приємний спокій заволодіває напруженим тілом. Навколо все теж затихає, аж доки він не добирається до старої північної будівлі Києва Пасажирського. Там повно дрібного скла, що тріщить під ногами, трохи потрощений ударною хвилею фасад. Він завертає направо, спускається зупиненим ескалатором, як сходами, і лише тоді пише: «Я теж, бачу тебе».