Обриси у світанкових тінях

Ганнібал звик приходити до Вілла рано-вранці.

Ні, не так. Психіатр робив це навмисне.

Коли він вперше постукав у двері будинку, що самотньо ховався у Вовчій стежці, Ґрем вийшов у непристойно обтягуючій футболці й трусах. Сонний і трохи дезорієнтований, розгублений через вторгнення когось чужого на свою територію, він неохоче впустив Лектера в дім.

Підозрілий і колючий — от як би його тоді описав Ганнібал.

До моменту, коли Вілл засміявся на його репліку.

Може, саме тоді доктор відчув щось, що нагадувало симпатію й зацікавленість кимось.

Ганнібал добре відчував, що Ґрему незручно, коли його бачать в одязі, в якому він спав. Профайлер хутко відводив погляд, метушився й квапився якомога швидше надягти штани й сорочку. Виглядяти пристойно. Певно, заздрив Лектеру, котрий навіть о шостій ранку виглядав вишукано у випрасуваному костюмі, з охайно зав’язаною краваткою, начищених туфлях, ідеальною зачіскою. І з дружньою посмішкою на губах.

– Ти можеш так не квапитися, – каже Лектер, коли Вілл, впустивши його, йде кудись углиб будинку шукати штани. Правду кажучи, доктору подобаються оголені ноги Вілла — міцні, м’язисті, трохи засмаглі, з чіткими звивистими лініями вен. Коли Ґрем рухався, Ганнібал пильно спостерігав, як напружуються стегнові й литкові м’язи. І уявляв, як би апетитно виглядали ці ноги на його столі — запечені з духмяними приправами, подані з соусом демігляс і тушкованими овочами.

Він хотів торкатися цих ніг, відчути їхню пружність і гладкість шкіри. На дотик і смак.

Вілл, вже у штанях, стоїть у дверях, кидаючи на гостя підозріло-насторожені погляди. Чи довіряє він комусь узагалі? Чи власні проблеми замикає у своїй свідомості, щоб вони повільно гризли його зсередини?

Ґрем цікавий Ганнібалу. Бо він єдиний, хто може зрозуміти доктора, котрий у вільний час убиває людей, аби взяти їхні органи і з’їсти.

Одного ранку профайлер сидить навпроти Лектера. В будинку напівтемно. Силует Вілла освітлюють слабкі сонячні промені. Він стомлений від того, що на прохання Джека має постійно занурюватись у жорстокість. Його добивають власні кошмари. А Ганнібал вдивляється у це стражденне обличчя, у затуманені блакитні очі, що у тінях здавалися темнішими, і бажає його торкнутися.

Вілл навіть не розуміє, як звабливо виглядає у цій сірій футболці, що чудово окреслює тіло. Неохоче снідає тим, що приніс Лектер.

– Я такий стомлений, – каже стиха. Ганнібал опускає погляд і бачить його коліна.

– Тебе стомлює те, з чим ти маєш справу? – питає доктор, а сам розглядає ноги Ґрема.

– Ні, – відповідає профайлер, за звичкою провівши рукою по обличчю, – стомлює те, що я не можу побачити різника, як би не намагався. Його мотиви розмиті, він розмитий, ховається десь на периферії свідомості. Такий хитрий і розумний. Він грається зі мною, і я…

“О так, Вілле, я граюся з тобою”, – подумки мовив Ганнібал, неспішно поклавши долоню йому на коліно.

Ґрем здригнувся і остаточно прокинувся. Розширені очі — невимовно світлі, бо на них падали бліді промені сонця — здивовано розглядали незворушне обличчя навпроти. Потім він повільно опустив погляд. Побачив чужу руку на своєму коліні. Розкрив рота, аби щось сказати, але не зміг дібрати слів.

Лектер обережно погладив коліно пучками пальців, вимальовуючи кола й спіралі. Почув рваний видих зі сторони Ґрема. Той досі не розумів, що відбувається. Спитав для певності:

– Ганнібале, що ти?..

І замовк, коли тепла сильна долоня обхопила коліно. М’яко масажуючи шкіру, Лектер чекав, що скаже співрозмовник. Та Вілл мовчав, шокований зухвалістю доктора. Проте не заперечував і не просив припинити. Ганнібал опустив голову, ховаючи задоволену посмішку. Певно, доведеться відкласти поїдання ніг Вілла. Хочеться частіше спостерігати за реакцією профайлера, коли до нього торкаються.

– Ти в гарній фізичній формі, Вілле, – сказав Лектер, долонею підіймаючись вище. До стегна, де дотики до чутливої шкіри можуть викликати значно цікавішу реакцію.

Та після його слів Ґрем схопився зі стільця і зник у тінях зі словами:

– Маю вдягтися.

Лектер дивився, як зникає широка напружена спина Вілла. Зітхнув і продовжив снідати.

Торкатися когось і при цьому не намагатися вбити виявилося приємно.

Чи дозволить Ґрем зробити це наступного разу?

Ганнібал чомусь був упевнений, що дозволить.