Обраний

Ранок почався рано. Рубіо розбудив голод, що скручував шлунок. Цього разу він значно охочіше виліз з м’якого ліжка і вийшов з шатра. Сонце все ще піднімалося по блакитному небі, але життя в місті вже повністю палало. Дорослі кентаври ходили протоптаними стежками між шатрами. Десь чувся стукіт молота: хтось ремонтував будиночок, десь уже палало вогнище, на якому смажилось якесь апетитне м’ясо, запах якого, вітер розносив по околицях. Рубіо мало не облизнувся, відчувши його. Та спершу потрібно було хоча б вмитися. Вчора він бачив біля міста річку, що стрімко бігла кудись, оминаючи дерева. Зараз там у неглибокій воді стояли кентаври, що прали речі. Рубіо присів навпочіпки, і, нахилившись, вмився холодною водою. Це бадьорило. До того ж, вперше за довгий час, під його очима не було синців. Вчорашня рішучість нікуди не ділась, а здається тільки підросла за ніч, коли він нарешті зміг добре виспатись.

Коли він повернувся до міста, його зустріла Ліра .

– Ти ж лікар, хіба маєш бути моєю нянею? Доречі, якщо не проти, давай звертатися один до одного на ти. – заговорив Рубіо до неї, коли Ліра, кивнувши, покликала його за собою.

– Я лише учениця. – безглуздо нагадала вона. – І оскільки ти тут нічого не знаєш, а я й так була біля тебе декілька днів, і доволі добре тебе впізнала за цей час, обов’язки твоєї супроводиці вирішили покласти на мене.

– Я всі ці дні був без свідомості, як ти могла дізнатися мене?

Ліра кинула на нього хитрий погляд.

– Потрібно було міняти твою постіль, бо в лихорадці ти дико потів, та й мити тебе теж.

Вона відвернулась, а Рубіо відчув як почервонів. Він і не звернув уваги на те, що прокинувся в чистому і сухому одязі.

Ліра відвела його до вогнища, навколо якого зібралися кентаври. Рубіо знов відчув той притягуючий, мануючий запах. Хтось, забачивши його, одразу почав кланятися, і він знов відчув незручність. Вона одразу стерлася, коли в руки подали тарілку із золотистим та соковитим м’ясом. На смак воно було жорстким та неймовірно ніжним водночас. Його голодному шлунку тільки це і треба було. Кентаври навколо говорили, але вони використовували ейкус-ільську, і Рубіо нічого не розумів. Святосвітська була світовою мовою, яку знали більшість істот у світі. Але в своїх країнах, серед своїх побратимів, вони могли використовувати ту мову, яку забажають, тож йому залишалося лише насолоджуватися їжею, не звертаючи на розмови уваги. Коли він доїв свій шматок, нарешті повністю наситившись, кентаври все ще стояли біля вогнища, продовжуючи розмову, але Ліра, побачивши, що він закінчив, тут же звелася з місця і, кивнувши йому головою, повела за собою. Рубіо помітив, що вона не закінчила свою порцію.

– Я міг би і зачекати, не потрібно було кидати їсти заради мене.

– Я кидала не заради тебе, вони вже чекають.

Рубіо подумав, що його знов поведуть до старійшин, але вони оминули їх шатер, оминули навіть Дерево Життя: в Ейкус-ілі кентаври обирали якомога старіше дерево і будували свої міста навколо них. Вони вийшли взагалі за місто, зрозумів Рубіо, бо шатра раптом закінчилися. Через декілька сотень метрів, з’ явилися інші. Вони відрізнялися від тих, що були в місті лише тим, що були меншими, і на кожному висів прапор: білі місяць і зоря, що зливалися один в одне на синьому тлі. Це був прапор кентаврів – воїнів. Біля шатрів, між якими вони проходили, і справді вештали кентаври, що нагадували військових: хтось чистив обладунки, що сильно відрізнялися від популюських, на тілах деяких сяяли зорі, татуювання, характертерні саме воїнам, жінки тут, замість сорочок, просто туго обмотували торс тканиною, що за виглядом нагадувала бинт. Все говорило про те, що вони опинилися у військовому таборі кентаврів. Рубіо читав, що воїни тут живуть окремо від інших, бо ще з дитинства знають ким хочуть бути і не бажають відволікатися ні на що. Тож коли достатньо підростають, одразу ж переїжджають до таких таборів, де основною їх справою стає військова підготовка. Не дивно, що у них така сильна армія: кентаври віддаються своїй справі повністю.

Побачивши людину, кентаври проводили його поглядом, а деякі стали йти за ним з Лірою, аж поки вони не дійшли до якоїсь площі. Тут було достатньо вільного місця, аби зібрати багато кентаврів. Або щоб провести бій, де нічого не буде заважати. Чомусь по Рубіо пробігли мурашки від всього цього. Перед групою кентаврів стояв Хадор, разом з Антаресом, тим старійшиною з татуюванням місяця на плечі. Місяць серед воїнів, набивали ті, в кого якась висока воєнна посада, згадав Рубіо. Обернувшись, Хадор помітив його.

– О, Рубіо, ти тут! Ми якраз проводили планування битви. Не хочеш приєднатися?

– Хтось казав, що битви майже не буде? – тихо спитав він. Хадор відвів очі.

– Не буде. Ми не станемо ризикувати нашим народом дарма. Але якщо щось піде не по плану, вони мають бути готові.

– І ми готові! – твердо сказав якийсь воїн, що стояв попереду.

– Я знаю. – кивнув йому Хадор.

Поряд з ним заговорив Антарес.

– Воїни хочуть постояти за свою країну, вони чекали на це все своє життя.

– І це я також знаю. Якщо доведеться, вони встануть у бій, а не просто сдадутся, але даремних втрат я не потерплю. – відрізав Хадор.

– Ваші воїни будуть відстоювати лише свою країну, чи готові стати на захист будь-кого? – несміло, але гучно, щоб самі воїни почули, спитав Рубіо.

Не давши Хадору відповісти, воїн, що вже говорив раніше, вигукнув знов.

– Наш девіз: захищати тих, хто цього потребує. Навіть якщо мені доведеться битися за ельфа, я сміло дістану свого меча.

Від хлопця, можливо на рік чи два старшого за Рубіо, це звучало смішно, для Рубіо, який не бажав правити своєю державою, це звучало фанатично, але це було те, що йому потрібне. Минулої ночі він не заснув одразу: прокручував в голові всю інформацію, що дізнався, переглядав всі спогади. Лише аби знайти якийсь спосіб, знайти якусь надію. І спосіб справді знайшовся. Поки ненадійний, мізерний шанс. Але він був.

Раптом Антареса з Хадором кудись покликав слуга, і Рубіо залишився сам наодинці з цілою армією. Ліра розмовляла з кимось, очевидно, маючи тут знайомих.

– Гей! – Рубіо мало не здригнувся, коли хтось крикнув до нього. Це виявився той самий фанатичний юнак. – Мене звуть Хаул.

– Я Рубіо. – зніяковіло представився він.

– Я знаю, ти молодший принц Популюсу. Знаєш, кажуть, ти майже весь час проводиш у пабах, нібито кожна куртизанка, і навіть хлопчики знають тебе, бачили тебе у ліжку.

Хтось позаду Хаула почав посміюватися, коли він посміхнувся. Ліра, облишивши розмову, стала ближче до них, зацікавлено слухаючи. Рубіо почервонів, але намагався не виказати своєї зніяковілості.

– Не думаю, що прямо кожна. В мене є один типаж, до речі, ти, на жаль, не підходиш. Пробач. – с несправжньою печаллю сказав він.

Хаул, замість того аби розізлитися, посміхнувся. Він глянув на нижню кінну частину тулуба, перевів погляд на ноги Рубіо.

– Не думаю, що ти підходиш під мій.

Воїни знов засміялися. Рубіо відвів погляд, а Хаул тим часом продовжував.

– Яку ж репутацію ти маєш мати, аби вона дійшла геть сюди, га? Смію припустити, що народ не дуже бажає бачити тебе своїм королем.

– Не знаю, я не розпитую.

– Чому, тобі все одно?

Рубіо мало не відповів так, але щось змусило його передумати і ухилитися від відповіді.

– Зазвичай, будучи серед народу, я збагачую паби і куштую ескортників. Мені ніколи.

Щось промайнуло в очах Хаула, але Рубіо не вловив, що.

– Так, я мусив здогадатися. Хоча знаєш, серед нас слухи про тебе трохи інші. Кажуть, ти обраний. Як колись ваш король, що виграв фінальну битву. Кажуть, що наша оборона, яку зараз всі так планують, навряд чи протримається довго, але в нас є шанс завдяки тобі. Бо зірки передбачили твою появу, а вони це роблять це рідко. Ти схильний вірити зіркам?

– Я не вірю навіть собі.

– Наші астрономи і правителі вірять кожному слову зірок. Ти не подумай, ми теж, просто як воїни, захисники, ми схильні аналізувати і не довіряти усьому.

– Отже ви не вірите у те, що сказати зорі?

Хаул задумливо нахилив голову.

– Скоріше просто бажаємо впевнитись.

– Мені потрібно вам це доводити? А якщо сам не впевнений?

– Тобі і не потрібно бути, ми розсудимо самі. Знаєш, що цінуємо ми, воїни, найбільше?

Рубіо підняв брів, коли Хаул трохи відійшов і витягнув у одного кентавра меч.

– Воєнні навички?

Хаул похитав головою.

– Вміння перемагати в чесному і справедливому поєдинку.

Він перекинув Рубіо меч, і той його упіймав. А потім Хаул дістав і свій, стаючи в бойову стійку.

– Чесний і справедливий? – посміхнувся Рубіо. – Наскільки я знаю, у воїни вас готують змалечку, ви тренуєтесь кожен день, ваша фізична підготовка не зрівняється з підготовкою людей. Це не звучить дуже чесно і справедливо.

Цього разу Хаул підняв брів, всміхнувшись.

– Але ж ти обраний зірками. Для тебе це все не буде проблемою.

Рубіо хотів заперечити. Навряд чи він справді був обраним, тут він скоріше повірив би у помилку зорей. Але навколо них з Хаулом зростав натовп. Кентаври уважно дивилися перед собою, хтось з усмішками на обличчях, наче веселились, спостерігаючи за подіями, хтось спостерігав уважно, майже серйозно. Як от наприклад Ліра. Рубіо бажав відступити, але якщо він хотів, аби його план все ж мав можливість хоча б зародитися, він мусив робити так, як вони кажуть.

Тому він розім’яв шию, і сам став в стійку. Хаул посміхнувся сильніше, і бій почався.

Першим напав Рубіо, виступаючи вперед і наносячи удар по боці Хаула. Звичайно, удар був пароварий, до того ж з надзвичайною силою, і Рубіо довелося відступити. Він вчився стріляти з лука, арбалета, орудувати мечем і кинжалами, але все це було серед купи інших уроків, які доводилося мати наслідному принцу. Він вмів усього потрохи, але мало в чому був справді хорошим. І тим більше не на рівня натренованому воїну. Цей бій був зарання програний.

Він ледве встояв на ногах, коли Хаул вдарив мечем у його відкрите бедро. По шкірі потекла тепла кров, але наступний удар Рубіо парував. Він зміг зхитрити, зробивши вигляд, що намагається вдарити в ногу Хаула, а самому піти вліво, опиняючись майже за спиною кентавра, і все ж вдаряючи по нозі, але з заду. Нога Хаула підкосиласль, але він швидко прийшов до тями. Наступний удар наніс так, ніби рани геть не було: ось ще одна особливість воїнів – кентаврів, вони були значно витривалішими. Бій йшов довго, Рубіо знав це. Він не розумів, як йому все ще вдається триматися, але знав, що не витримає ще надто багато часу. По чолі ставав піт, заполоняючи очі, час від часу доводилося здувати з очей волосся, що через спеку і втому мокрими пасмами спадало вперед. Хаул виглядав значно краще: Рубіо вдалося нанести йому лише декілька неглибоких ударів, і він виглядав дуже бадьорим. В якийсь момент Рубіо помітив в натовпі Сіріуса з Хадором, але не відволікся на них, щоб побачити, що ті роблять.

Він ледве відскочив він вістря меча, але не встиг уникнути наступного удару. Кров полилась з чергової рани. Від цього удару Рубіо впав на пильну землю, і серце пропустило один удар, перед тим як він відвернувся, і різко піднявся. В місце, де ще секунду назад лежав він, встромили меч. Рубіо кинувся на Хаула, бачачи можливість нанести удар, але той, будучи надто швидким, уже дістав лезо і встиг парувати. Рубіо важко дихав, уважно спостерігаючи за рухами суперника. Він відчував, як збилася його пов’язка, в яку він був одягнений ще з вчора. На Хаулі не було нічого, крім резинок, що скріплювали довге волосся в тонкі коси.

– Що, вже втратив сили? Ну, тепер я розумію, чому твій народ не хоче бачити тебе королем. Який з тебе володар, як ти меча втримати не можеш?

Це була не перша така фраза, що звучала з рота Хаула під час бою. Якимось чином, він знав, що говорити, аби вдарити точно у ціль. Рубіо зціпив зуби і знов рушив а атаку. І знов удар було паровано.

– Ти в ліжку такий само невмілий? Не пощастило твоєму партнеру.

Знову спроба удару. Знову невдала.

– В тебе взагалі є хтось постійний? Чи тобі куртизанок вистачає? В Ейкус-ілі їх немає, це не надто благородно професія, вони рідко можуть принести здорових дітей. Але тобі напевно все одно?

Цього разу Рубіо майже вдалося, але в останній момент, він зробив помилку і Хаул скористався, цим, наносячи удар по спині. Рубіо застогнав, тут же повертаючись до бою.

– Бодай мене зоря, від тебе ж навіть власний брат відвернувся! Я чув, що відбувається зараз в Популюсі. Це напевно дуже боляче, не знаю, що б я зробив, якби хтось із моєї сім’ї постав проти мене. Напевно дуже б розізлився. Але якщо це була б моя вина…можливо, я б задумався чи не заслужив це.

Це було останньою краплею. Рубіо відчув, як всередині щось розквітає, ніби прокидається від сну, розминаючи шию й руки. Він не помітив, як став посміхатись, а на грудях засяяв камінь. Він не помітив як при цьому змінились обличчя кентаврів, зокрема Хаула. Не помітив, бо тут же кинувся в атаку. Звідкись ніби взялися сили. Він насіс один удар, який був пароварий. Зробивши вигляд, що відступає, лише ступив вправо, підрізаючи Хаулу ще одну ногу. Не даючи йому часу оговтатись, тут же розсік руку, одразу наносячи ще один удар, в бік.

Хаул скривився, але не здався. Він напав сам, і цього разу Рубіо парував його удар, та ще й з такою силою, що кентавр трохи запнувся, і це дало змогу вдарити його по спині. Хаул наніс удар, і Рубіо уникнув його, присівши. Далі вдарив він, вибиваючи з рук Хаула меч, а в наступну секунду прижимаючи свій до його шиї. Важко дихаючи, Хаул дивився на нього не поглядом програвшого, а з повагою і навіть страхом. Ще один факт про воїнів-кентаврів: вони вміють приймати поразку.

Та й не дивлячись на те, що Рубіо був переможцем, виглядав він програвшим: порваний одяг, купа ран, піт на обличчі і шиї, кров, що почала засихати, по всьому тілу. Весь натовп дивився на нього з цікавістю. І тут був не лише той факт, що людина змогла перемогти кентавра. Найбільше їх цікавив камінь, що все ще сяяв, випромінюючи жовте світло. Хаул потім розповів би іншим, як на сонці, навіть очі Рубіо відбивали цей колір. І поки всі так уставилися на Рубіо, з нього наче спала пелена, що застилала і очі, і слух. А ще вся втома і біль від ран тут же кинулись на нього. Нарешті, коли він прийшов до тями, до нього підійшов Хаул і, посміхнувшись, простягнув руку. Рубіо потиснув її. Кентаври у натовпі раптом почали витягувати свої мечі, підіймаючи їх угору. Рубіо дивився на це з нерозумінням. Ліра підійшла до нього і підтримала, коли він похитнувся.

– Ти все ж пройшов перевірку. – сказала вона з посмішкою.

Рубіо побачив задоволені і зацікавлені очі Сіріуса. Чомусь, цей погляд здався схожим на очі батька, що гордиться своєю дитиною. Хадор поряд з Сіріусом виглядав геть спантеличено, але вже через хвилину і у його посмішці читалось задоволення.

І тоді Рубіо за усіма законами, за жалюгідним жартом святих, втратив свідомість.

 

 

 

Пізніше він ще приходив до тями. Ліра перев’язала його гірші рани і намазала їх усі заживляючою маззю. Лікар, який не дивився бій, сказав, що втома Рубіо нехарактерна лише для ран. Це змусило Рубіо задуматись. Йому наказали поспати, аби відновити сили, що він і зробив.

Перед очима миготіли чорні тіні. У вухах лунали крики, скрегіт металу, звук копит, що стукотіли по лісових стежках. Вони піднімали пилюку, коли цілими загонами бігли кудись. Вогонь. Вже добре знайомий хижак. Він розходився всюди, викликаючи плач і крики дітей.

Тіло Рубіо заметалося у ліжку, наче під час лихоманки. На чолі застигав піт, як після бою, руки скручували постіль, ніби від болю. Саме таким його застала Ліра, коли увірвалась в шатер, приносячи туди нічну прохолоду. Вона затрусила Рубіо за плечі, поки той, здригнувшись, не відкрив очі.

– Вставай, давай, підіймайся. – тихо, але твердо підганяла Ліра. Рубіо встав, нічого не розуміючи. Він навіть не зауважив, що спав без пов’язки і зараз Ліра бачила це, бо вона, збентежена чимось, й сама не звертала на це уваги. Одяг йому кинули і Рубіо як найшвидше почав одягатися.

– Що відбувається?

Ліра промовчала. Але тут Рубіо, що нарешті почав приходити до тями після сну, почув щось: скрегіт металу, крики, запах диму. Прямо як у сні, що він бачив.

– Ліро, що відбувається?!

– Одягайся, ти маєш йти звідси, швидше. Тобі мали приставити охорону, але якщо вас помітять, ви не вийдете, тож ти підеш один. – говорячи, вона кинула йому червоний плащ, який він накинув на спину, меч, який він закріпив ззаду, на спині. І сумку, яку він вмістив під мечем. – Тут є карта, сподіваюсь, ти в ній розбираєшся. Дорога до ельфів довга і тобі доведеться йти через Славію, але краще це зробити це на узбережжі. Йди на південь Ейкус-ілю, там майже не заселені ліси, максимум, декілька племен фавнів. Тоді тобі доведеться пройти через Валькірію, це може бути довше, ніж якби ти пішов напряму, але так ти майже уникнеш Славії. Далі розберешся сам, ми намагатимемося виграти тобі якомога більше часу, але краще тобі поспішити.

– Чекай! Про що ти, заради всіх святих, говориш?! Ліро, поясни мені.

Та кинула на нього печальний погляд і натягнула капюшон плаща.

– Ми не знаємо де можуть бути їх розвідники, тож краще приховуй своє справжнє ім’я. Рубіо…виберись звідси, отримай нам всім шанс на перемогу. Вони будуть боротись за тебе.

З цими словами вона потягнула його за руку, виводячи з шатра. В цей момент Рубіо здалося, що він повернувся в минуле. Знов хтось командує ним, відводить його подалі, а інші…інші борються за життя, а на інших налітають чорні тіні, повністю чорні маски і лише жовті очі. Це було знайомим. Кожна мить, кожен крик, кожен гуркіт чогось, що пожирав вогонь. Ліра бігом вела його околицями, подалі від інших, ховаючись в темноті. На небі, як і тоді, сяяли зорі. Тут вони були гарніші, вони були живі, але, як і там, не дарували надії. Рубіо бачив як Хаул, за наказом Антареса, в одному з перших рядів, кидався вперед, на “темного воїна”. Знайомість і одночасно невідомість цієї ситуації ошелешували. Він не одразу почув дзвінкий голос Ліри.

– Рубіо! – крикнула та. – Давай, іди звідси!

– Я мушу допомогти вам. Це крійці. Вони дісталися до вас. Вони уб’ють тут всіх, я не можу піти!

– Саме через все це ти мусиш іти! Рубіо, тут він тебе користі не буде, знайди спосіб перемогти Деспара. Ось твоя задача.

– Але ви…

– Ми знайдемо спосіб перемогти. Обіцяю. Йди!

Серце шалено гупотіло. Рубіо з жалем зробив крок від Ліри.

– Бережи себе. – встиг сказати наостанок, перед тим як все ж зірватися з місця, і так само, тримаючись в тіні, оминаючи як крійців, так і кентаврів, шалено тікати. Цього разу не як завжди. Зазвичай він тікав, аби уникнути чогось, аби забутись. Зараз він тікав від одного бою, аби в подальшому зустріти ще не один. Він тікав, щоб мати можливість все ж почати боротись. А Ліра, повернувшись на поле бою, знала, що яким би не був результат цієї битви, важливо виграти саме війну. І Рубіо знайде можливість це зробити, вона у це вірила.