Обпектися твоїм полум’ям
від Йонджунове вушкоСухе листя приємно хрустіло під ногами і це було одним з небагатьох звуків у цьому тихому лісі. Іноді тишу розрізав мелодійний спів птахів і тихі кроки диких звірів. А зараз по лісу повільно крокував лучник. Високий блідолиций юнак у стриманому чорному вбранні, він рухався майже безшумно, гострим зором вишукуючи свою здобич.
В руках в молодого хлопця лук напоготові з гострою стрілою ручної роботи, а на плечі висів сагайдак повний стріл. На обличчі у лучника кілька ран, які він обробив як-небудь травами з лісу. Довге чорне смоляне волосся з вплетеними в нього стрічками спадало на плечі. Пухкі рожеві губи іноді промовляли щось, відоме лише йому самому.
Несподівано збоку почувся шелест листя, заворушився кущ неподалік і лучник відпрацьованим рухом навів в той бік свою нехитру зброю. Застигнувши на кілька митей, юнак зробив крок вперед. І ще, і ще один… Луком обережно він розсунув гілки і нарешті перед ним постала вона. Благородна прекрасна лань.
Кутики губ молодого хлопця злегка піднялися і він обережно направив зброю на невинне створіння. Фіть! Мелодійно свиснула стріла, що з неймовірною швидкістю розсікла повітря. Вона потрапила точно в ціль. Переполохана лань навіть не встигла й руху зробити, повалилася на траву, видавши тихий жалібний писк.
В серці лучника щось задребежало і він на мить заплющив очі, не рухаючись з місця. А потім так само повільно, як і раніше, він підійшов до вбитої лані і присів поруч, ніжно погладивши її по спині.
– Спи мирно… – прошепотів він. – Нехай Господь пробачить всі мої гріхи….
Лучник дістав ножа з ножен, та не встиг він нічого зробити як листя десь неподалік знову зашелестіло. Юнак повільно піднявся на ноги, повернувшись на звук, і застиг, прислухаючись. Здавалося, що в лісі, крім нього є ще хтось.
Крок, ще один… Він виглянув з-за дерева і побачив невисоку фігуру в білому вбранні з коротким волоссям дивного сріблястого кольору. Лучник продовжив спостерігати за дивним юнаком, на руці якого висіла невеличка торбинка. Тепер стало зрозуміло – незнайомець у білому збирав трави. Нарешті в пошуках рослин він повернувся обличчям до лучника і у того від подиву розкрився рот.
Травник був неймовірної краси. Бліда, майже прозора шкіра, червоні губи, що дуже виділялися, і неймовірні темні очі. Погляд у блондина задумливий і якийсь таємничий. Лучник так заворожився, що зробив необачний рух. Якась гілка різко хруснула в нього під ногою. Травник різко повернувся на звук, виставивши вперед маленький ножичок, яким він зрізав трави.
– Ти хто? – різко запитав блондин, а голос його перелякано затремтів.
– Тихіше… Не бійся… – лучник сховав ніж і підняв руки в знак миру. – Я тут полював і почув тебе. Зазвичай тут ніхто не ходить. Мене звати Бомгю. А ти що тут робиш?
– Я… – невпевнено протягнув травник, але ножа не опустив, боязко дивлячись на Бомгю. – Мене звуть Техьон. Я живу біля лісу. Моїй матері потрібні трави, вона робить з них ліки людям. Тому я їх збираю для неї.
– В лісі небезпечно. Давай я проведу тебе додому. – запропонував Бомгю і протягнув руку. – Не бійся мене, я тебе не скривджу.
Кілька секунд Техьон нічого не відповідав йому, лиш дивився обережно. Він розглядав його з цікавістю. Бомгю був широкоплечим і, здавався, доволі сильним. Якби він хотів схопити його, то давно б вже це зробив, йому б було неважко звалити Техьона. То може варто було б йому довіритися? У лісі й справді небезпечно.
Те обережно протягнув йому руку, вклавши її в теплу долоню. Бомгю посміхнувся привітно і легенько стис його пальчики. Руки у Техьона були ніжними і приємними на дотик в той час як руки Бомгю були трохи грубими від тятиви і стріл.
– Показуй. Де твій будинок?
З того часу повелося. Що разу як Гю виходив на полювання десь неподалік з’являвся Техьон, що тихо збирав трави. Насправді Те що раз чекав коли на горизонті з’явится той самий привабливий лучник і як завжди запропонує його провести. Спочатку Бомгю лякав його. Та з кожним разом Техьон все більше проникався до нього теплом.
Бомгю красивий і статний. Його голос низький, але такий приємний для слуху, а його посмішка як сонце освітлювало сірі дні Техьона.
– Навіщо їх так багато? – запитав Гю, що тихо підійшов ззаду.
Те від несподіванки здригнувся, а потім подивився на рослини, що він зібрав.
– Мама робить дуже багато ліків їй постійно потрібні нові інгредієнти. – пояснив він.
– А чому вона сама не може зібрати свої трави?
– Таких як моя мама звуть відьмами. Варити такі зілля заборонено, вона й продає їх таємно, тому і збирати потрібно непомітно. А я умію бути непомітним.
– Я не згоден. – посміхнувся Гю. – Ти дуже навіть помітний. Але чому ти мені про це розповів? У нас ненавидять відьом. Щойно люди дізнаються, твою матір одразу спалять на вогнищі. А раптом я розповім комусь?
– Ти не розкажеш нікому. – несподівано відповів травник.
– Чому ти так вважаєш? – щиро здивувався Гю.
– Бо я тобі довіряю…
Запала тиша. Лучник наблизився до Техьона, а той зробив кілька кроків назад, через кілька секунд притиснувшись спиною до дерева. Бомгю опинився дуже близько лоскочучи диханням його обличчя.
– А твоя мама… Раптом не готує любовні зілля? – тихо запитав він.
– Що ти… Такі відвари навіть вона не готує…
– Чому? На нього був би великий попит.
– Бо кохання – гірше отрути…
Кілька секунд вони дивилися один одному в очі. Вони ніби були зачаровані, ніби їх охопила якась магія. Дуже сильна, дуже потужна магія. Обидва відчули неймовірний магнитизм. Навколо ніби все стихло, залишилося лише їхнє дихання і швидкий стукіт серця.
– В такому разі…. Я вже отруївся… – шепотом відповів Гю. – Я все своє життя стріляв з лука і потрапляв в ціль. Та цього разу… В ціль потрапив ти. І ця ціль – моє серце…
Від цих слів у Техьона по шкірі пішли мурахи. На його блідих щоках з’явився чарівний рум’янець і Бомгю не зміг втримати посмішки. Лучник підняв руку і ніжно провів кінчиками пальців по щічці Те. Таких красивих і водночас добрих людей Бомгю давно не зустрічав. Він не міг стримати пориву і нахилився, аби нарешті поцілувати його, що хотів зробити дуже давно. Та Техьон встиг ухилитися і прослизнув під його рукою, вхопивши з трави свою торбинку.
– Ох, це ж материнка! – вигукнув Техьон, привівши поруч з маленькими рожевими квіточками, що купкою росли на одному стеблі. – Я часто пив відвари з нею в дитинстві!
Бомгю всміхнувся з того як Те вміло перевів тему і присів поруч з ним.
– І для чого вона? – поцікавився лучник. – Від чого лікує?
– Від безсоння. – відповів Техьон. – В дитинстві мені було важко заснути. Тому мама робила відвар з материнки. І тоді я міг нормально заснути.
Гю знову посміхнувся, уявивши маленького Техьона, що лежав в ліжечку. Вони ще трохи поговорили про трави, а Бомгю більше не став повертатися до теми почуттів. Він, як завжди провів Техьона додому, лиш наостанок, стиснувши його долоню і торкнувшись губами до його пальців.
Та один із ранків був доволі жахливим. Бомгю прокинувся в своїй хижці від галасу, що наповнював містечко, в якому він жив. Було ще темно, але люди вже щось кричали. Гю не міг розібрати слів, але шум дратував, тому він швидко одягнувся в своє звичне чорне вбрання і, осідлавши коня, вирушив у той бік, куди рухався натовп людей.
В центрі міста лежала купа дров, люди щось люто викрикували і, коли Гю наблизився до них, нарешті зміг розібрати що вони кричали.
– Відьма! Відьма! Спалити її!
Бомгю озирнувся і за кілька хвилин побачив світловолосу жінку, яку вели під руки. Вона кричала і виривалася, та ніхто на це не зважав. Силою її прив’язали до дерев’яної колоди, що височіла над дровами. Гю насупився і підвів коня ближче і тільки зараз він помітив знайоме обличчя повне сліз. Техьона тримали, аби він не вибіг уперед, а він продовжував кричати.
– Мамо, ні! Не чіпайте її! Вона ні в чому не винна!
– Замовкни! Інакше кинемо у вогонь як помічника відьми!
Серце Бомгю раптом заболіло. Спалахнуло полум’я і жінка закричала від болю. Язики вогню торкалися її ніг, залишаючи на шкірі страшні опіки. Вогонь перейшов на її сукню, а народ радісно кричав, схвалюючи це жорстоке шоу. І лиш Техьон ридав, слухаючи крики власної матері.
Бомгю скочив з коня і рушив до нього. Він потягнув Техьона за руку і відвів в бік, подалі від того жаху. Те тремтів, мов листок на вітрі, а лучник міцно притис його до себе, ніжно гладячи його по спині й голові.
– Мені шкода… Мені так шкода… – прошепотів він.
Спочатку Техьон мовчав, а потів різко відштовхнув Бомгю від себе, налякавши його.
– Це ти сказав їм?! – у відчаї кричав Те. – Я лише тобі казав про ліки!!!
– Ні! Я б ніколи! – вигукнув Гю. – Техьоне, мені дуже шкода, та я нічого не казав. Клянусь.
Кілька хвилин Техьон просто плакав, а потім притиснувся до нього, змусивши одяг лучника намокнути від його сліз. Так вони стояли годину, а може й більше. Крики з вулиці поступово стихали, а Техьон все ще стояв в обіймах Бомгю.
Останній залишив кілька ніжних поцілунків на його щоках, а потім подивився в його заплакані очі.
– Серце за тебе крається… – прошепотів Гю. – Обіцяю, я дізнаюся хто розповів. І вб’ю його власними руками…
Губи Бомгю ніжно торкнулися його губ і цього разу Техьон не відвертався. Він сам відповів на цей поцілунок, ніжно обіймаючи його за шию. Між ними ніби пройшла іскра, ніби блискавка вдарила між ними. Губи Техьона були такими ж прекрасними як і він сам. Бомгю відчув, що має помститися за нього і що він нізащо не дасть його скривдити.
– Якби кохання мало людський образ, воно було б тобою… – тихо сказав Гю.
Деякий час Техьон мовчав, а потім ледве чутно відповів:
– Моє кохання… Має твій образ…
вауу, це дуже красива робота, яка пробирає до всі
кісточок, не очікувала на такий кінець, але рада за
лопців, що вони підтримали один одного… бажаю більше уваги до цієї роботи, і нат
нення автору в подальшому
Дякую 🥰