Ніякої райдуги, ніяких блискіток

ОПИС: Дарця у дитинстві марила казками та магією, мріяла зустріти ельфів і потрапити у фентезі-світ. Та ось вона виросла і замість здійснення мрій отримала тривожність та розчарування у житті. А зверху ще й війну в країні, ріст цін, втрату роботи та купу інших дорослих “радощів”. Все змінюється, коли однієї ночі Дарця дізнається, що інший світ не лише існує (і не один!), але й у нього можна потрапити. Та шляху назад не буде. Що ж вона обере: звичне життя з коханою дівчиною чи здійснення дитячої мрії?
Єдине, що Дарця знає точно: будь-який вибір розіб’є її серце.

— Хочеш, залишимось тут? — запитала я, коли всі речі були зібрані.
— Не хочу, — фиркнула Аріна, не відриваючись від ноутбука: передивлялась улюблений серіал. — Все одно в крупах міль завелась, поки нас не було. Легше в інший світ втекти, ніж її вивести.
Ми розсміялися, але якось невесело. Після повернення з села у мене наче чиряк на серці виліз, Аріна теж ходила смутна: вони з мамою постійно сварилися, та Аріна все одно любила її якоюсь шаленою, мазохістською любов’ю. «Я їй правду розказала, а вона розкричалась. Сказала: якщо підеш, то ти для мене вмерла», — розказувала Аріна в темряві нашої спальні. Я боялась, що після зустрічі з рідними Аріна передумає йти. Боялась і хотіла цього, хоча й не розуміла, чому.
Та Аріна не кидалась словами на вітер. В ній був цей спокій, якого я так прагнула, та не могла відшукати. Абсолютна впевненість у своїх діях.
«Завтра, — сказали ми траці. — Приходь якомога швидше».
Я підсвідомо чекала чогось лихого. Чогось, що змусить нас піти. Лежала без сну і уявляла, як на нас сипляться ракети, руйнують будинок за будинком. «Хутчіше! — кричить трака. Її голос тане у гуркоті. — Портал от-от зникне». Довкола смердить цементом і пилюкою. Портал сяє золотим і пульсує, наче велетенське серце. «Наші рідні будуть думати, що ми загинули тут», — каже Аріна. Її брудне обличчя блискоче від сліз. Ми востаннє дивимося на наш світ, спотворений війною, та все одно невимовно прекрасний, а потім зникаємо у порталі.
Ось як я уявляла собі все. Душилася від сліз на своїй половині ліжка, дихала через рот. Мій мозок був у захваті, вертів кожну деталь у спробі вицідити трохи більше страждань. «У нас не було вибору, — розказуватиму я іншим тракам. — Там, під уламками, залишилася частина моєї душі».
Та в реальності все відбулося нудно до блювоти. Наче ми на нічний потяг до Києва збиралися.
Трака прийшла під час повітряної тривоги.
Я сотні разів чула сирену, я втомилась боятися ще в березні, та інколи страх хапав мене за серце, змушував думати: «От, зараз точно поцілить». Хоча в нашому місті прильотів вже п’ятий місяць не було. «Франківськ бог боронить, — пояснювали люди у Фейсбуці. — Біда нас омине, якщо будемо молитися «. В інших областях, певно, гірше молились.
Та цієї ночі мені здавалося, що і в нас з молитвами схалтурили. «Буде тупо вмерти отак, від ракети, так і не побувавши в іншому світі», — думала я, стискаючи сильніше шлейки від рюкзака. В джинсах і весняній куртці було спекотно, ноги впріли у шкіряних черевиках. Аріна сиділа збоку червона, наче от-от зомліє — на ній було улюблене тепле худі, яке б зайняло половину рюкзака.
Коридор був порожнім, кімнати — теж. Ні книг, ні вазонків. Стіни голі, обдерті. Ми роздали все, що змогли, дещо — викинули. Те, що лишилося, дивилось на нас запилюженими, покірними очима. Я хотіла впихнути у безкінечну сумку подушки, на яких ми кохались, тумбочки, які ми складали, склянки, які вибирали кілька годин у Велмарті… Усю квартиру, якщо бути чесною. Або спалити тут все, щоб нікому ця пам’ять не дісталась.
Трака зиркнула на нас ворожим поглядом.
— Не передумали?
Ми похитали головами. Аріна стиснула мою долоню, іншою рукою відкрила двері. Ми вимкнули світло і вийшли в загальний коридор. Я замкнула двері на два обороти, смикнула ручку — хтозна, раптом не закрилися? — і побігла сходами вниз. На мить стала Орфеєм: обернешся — все втратиш.

Ніч була теплою і тихою, наче господь вимкнув звук у всьому світі. «Ні, не у всьому, — поправила я себе. — Коли в країні починається повітряна тривога, ракети обов’язково кудись поцілять. Обов’язково хтось помре». Але тут було тихо, у внутрішньому дворику між будинками. Блимали сигналізації від машин, повітря пахло мастилом і нічними фіалками на клумбах. Наші з Аріною кроки відлунювали округою; трака йшла, як завше, безшумно.
Ми обійшли загорожу, піднялися бетонними сходами у незакінчений будинок. Пробирались навпомацки; у глибокій тьмі очі траки світилися потойбічним сяйвом. Трака підвела нас до проходу в одній з квартир — колись тут будуть вхідні двері.
— Сюди, якщо не передумали, — зкомандувала вона.
Я чекала більшого. Якихось таємних символів, ритуалу на крові чи хоча б райдуги та блискіток. А отримала чорний прямокутник.
Трака прошепотіла щось собі під ніс, повітря довкола нас задрижало, наповнилось холодом.
— Можна йти, — хрипко сказала вона, наче кожен звук вартував їй чималих зусиль. Можливо, так і було. — Але нагадую ще раз — ви не зможете вернутись. Ніколи.
Я потерла спітнілі долоні до куртки, повернулась, щоб перепитати Аріну, чи вона точно готова на це. Та Аріна шумно видихнула і зробила крок вперед. Чорнота забрала її без єдиного звуку.
Трака послідувала за нею. А я все стояла і не могла наважитися ні піти далі, ні втекти геть. Серце тремтіло всередині, наче клятий нічний метелик, що б’ється і б’ється до холодного скла. І над ним вже зависла я, із тапком в руках, нажахана не менше, ніж метелик. Жовч підступила до горла, ноги підкосилися. «Тікай! Тікай! — гуділо в голові. — Тобі там не місце. Тобі ніде не місце».
Але ці думки не мали наді мною влади. Точніше, їх влада була такою тривалою, що я навчилась на них не зважати. «Якщо мені ніде не місце, то я можу йти, куди хочу», — сказала собі і зробила широкий крок.
От, ще трохи — і почнеться нове жи…
Перечепилась.
Проїхалась колінами та ліктями по бетону і впала під важкістю рюкзака. Ох, не варто було літр віскі з собою брати, не варто…
«Зараз портал закриється, а я залишусь тут. Одна, без ключів, грошей і сенсу існування», — подумала я і похапцем піднялась. Думка була жахливою і заманливою водночас. Я обтрусила джинси, підняла гострий камінчик, що врізався в коліно, і заховала в кишеню — сама не знаю, навіщо. Він пік мою шкіру крізь тканину, поки я йшла до порталу.

*

— Атрак?! Ку де йор атрак?! Х’яра!
Чужий голос врізався у свідомість, наче шип. Я пам’ятала, як увійшла у портал, а далі — нічого. Ніяких тобі веселкових мостів чи сяйливих тунелів. Тільки чорнота. І шум у вухах, як в літаку, коли той набирає висоту.
Я розплющила очі, але довкола було чорно. Трака сперечалася з кимось незнайомою мовою; її голос був різкий, буква «р» наче вібрувала у горлі. «Невже портал осліпив мене? — майнула жахлива думка. — Або я загинула і блукаю в одвічній чорноті».
Але якщо так, чому вічність смердить потом, кров’ю і сечею?
— Трака, — покликала я. Голос звучав вище, ніж зазвичай, звуки вилітали з рота якось надто швидко. Я сказала лиш слово, а нудота вже підкотила до горла.
— Швидко ти очнулась, — крижана рука торкнулася мого коліна. Сині очі блискотіли, наче ліхтарики, але темряву розігнати не могли. — Твоя Аріна спить, збуди її. А потім я познакомлю вас з братом.
Невже у їх світі одвічна тьма? Про сонце-то ми з Аріною нічого не спитали, перш ніж піти сюди. Я обмацала рукою обличчя. Рухи мої були надто швидкими, але водночас час тягнувся повільно, наче під дією трави. В одній із книг у фентезійному світі в повітрі був опій, а тут що, канабіс?
— Я не бачу нічого. Темно, як в могилі, — нарешті сказала я. Повітря було сирим і смердючим — ні натяку на наркотики. Ще й зі стелі щось ритмічно капало — звук відлунював у саме серце.
— О, так ви дійсно настільки погано видите… — пробурмотіла трака. — Я думала, то брехня. Ти по кухні вночі впевнено ходила.
«Так це ж моя кухня, я там кожен кутик знаю! — хотілося крикнути мені, але тіло поводило себе надто дивно. Трака взяла мене за руки і повела за собою. Крок, другий — посадила назад на підлогу, напоїла затхлою водою з чогось металевого. Хвилина за хвилиною чорнота перетворювалась у сірість. Я бачила обриси фігур, а ще — прути. Товщиною в палець, вони тягнулися від стелі до підлоги. Мій мозок вперто відмовлявся аналізувати побачене. Але це замість мене зробила Аріна, яка якраз отямилась.
— Ми що, у в’язниці? — закричала вона. Але відповів їй не хрипкий голос траки і не мелодійний чоловічий, з яким трака раніше сперечалась.
— Окток! — гупнуло глибоке, наче грім. Адреналін вдарив мені в кров, серце сполохалось, наче на рок-концерті. Хто, ну от хто може так кричати? Яке чудовисько?!
— Він хоче, щоб ми заткнулись, — пояснив голос незнайомця з нашої камери. Напевно, брата траки. В тому, що це камера, я вже не сумнівалась. — Раджу його послухати, якщо хочете цілі ребра.
От тобі й початок пригоди.
Замість зелених галявин та літаючих замків (хоча трака не обіцяла ні того, ні іншого) ми опинилися в темній смердючій в’язниці з наглядачем, здатним своїм голосом горіхи колоти. Думаю, руки в нього такі, що наш череп одним щигликом розквасять.
— Ти обманула нас. Привела в пастку, — сказала Аріна. Я не бачила в темряві її обличчя, та чула голос — сухий, мов пергамент.
— Обманула? — трака фиркнула. — Ні, це ви були надто дурними, щоб взнати всі деталі. Хотіли в мій світ? Я привела.
— У в’язницю. І що тепер, будете нас тут тримати, наче тваринок?!
Збоку почувся якийсь рух, лязкнули ланцюги. Прямо перед Аріниним обличчям спалахнули оранжеві, наче в хижого кота, очі.
— Ми всі тут в’язні, — сказав чоловічий голос дуже тихо. Він був холодним, наче камінь на дні річки, але дзвенів, немов кришталева рюмка, коли по ній вдариш. — Моя сестра надто легковажна в угодах. А ви, люди, надто легковірні. Один-один, так у вас кажуть?
Я вже бачила достатньо, щоб розгледіти те ж блискуче темне волосся, що й у траки, тільки дуже коротко підстрижене. Такий же довгий вузький ніс і тонкі губи. Але він не був худим і маленьким, як наша крадійка. «У них чоловіки настільки більше жінок чи трака просто дитина?» — майнуло в голові, наче інших проблем було мало.
— Ні, — сказала Аріна. Єдине, що могло її настільки сильно вивести з себе, це несправедливість. — Не так кажуть. Ми давали їй їжу і ліки, а отримали у відповідь брехню і недомовки. Навряд… ц-це чесна угода. Якщо портал… є… але ти к-крізь нього не йдеш, хоча по… поранений, значить, не можеш. А сестра тебе самого не кине. Ми… — вона все ж закашлялась. — Ми…
В темряві почулися звуки блювання. Я кинулась до Аріни, та ноги погано мене тримали. Осіла на кам’яну підлогу, скинула важкенний рюкзак, куртку, черевики — одразу стало трохи легше. Поясна сумочка тиснула на живіт, наче була із заліза, та її знімати я не наважилась: замість грошей і документів в ній лежали набагато цінніші для мене речі. Речі зі світу, який я проміняла на цей. На в’язницю.
— Ми були чесними з тобою, трака, — сказала я. Слова давались вже легше. — Тому заслужили на правду. Можеш почати з імен.
Трака зашипіла, вишкірилась. У темряві вона була схожа на морське чудовисько, та я не мала сили боятися. Вона сказала щось братові — рвучко, нервово, він відповів їй втомленим голосом, потім звернувся до нас:
— Я Кварцит. Мою сестру звати Х’яра. Вона привела вас сюди, тому розкаже усе, що хочете, поки ми тут дружньо чекаємо смерті.