Ніч, історія, фінал

-Яка чудова ніч, який прекрасний місяць, – шепотів Меркуціо, стоячи у повній самотності на балконі у будинку Капулетті.

Що ж він там забув? Вам знадобиться менше секунди, щоб правильно, із першої спроби відповісти. Все до банального просто і до простого банально. Він йде туди, куди хоче. Прізвище його дядька — принца Верони, відчиняє, без перебільшення, усі двері у цьому місті. Бідний охоронник дому графа Капулетті навіть не встиг побудувати у голові речення, як Меркуціо разом із друзями чкурнув до головної зали.

Поки Ромео, коханець відчайдушний, шукав очима “сонце всього свого життя”, тобто Джульєтту, а Бенволіо стежив, щоб кузен не нарвався на бійку, сам Меркуціо встиг випити келих-інший вина (настільки не смачного, що небіж принца Веронського не міг зрозуміти, як це лайно взагалі можно подавати гостям), поговорив за життя з якимось дуже п’яним чоловіком (настільки п’яним, що несвідомо ставиш перед собою питання, як він ще складає букви у слова, а слова у речення), який навіть не розумів до кінця з ким розмоляє; в якийсь момент цього чудово “діалогу” із тим чоловіком, Меркуціо відчув не слабкий головний біль і поспішив “втекти” від горе співрозмовника і зайти до першої-ліпшої кімнати, чітко знаючи, що там знайде балкон, бо в усіх кімнатах дому Капулетті є балкони.

І ось зараз він стояв на балконі, зовсім не думаючи про те, що як хтось помітить Ромео чи Бенволіо він буде тікати, гублячи дорогою чоботи.

-Зараз ця ніч стане більш чудовою, – від неочікваного голосу, Меркуціо сіпнувся і поспішив зняти маску, яку досі носив. Він повільно розгорнувся на п’ятах і його губи набули форму усмішки, щойно він побачив, хто вирішив приєднатися до нього цієї осінньої ночі.

-Ах ти зараза, налякав мене, – він ледь не накинувся на Тібальта, який виронив маску, прагнучи зловити своє кучеряве чудо.

-По легче, – вже у зничному і такому рідному жесті, Капулетті поклав руки на талію своєму коханому.

Минуло менше двох місяців з того моменту, як вони припинили намагатися вбити один одного; з моменту, коли “я тебе ненавиджу” перетворилося на “я тебе кохаю”, а “я хочу тебе вбити до бісової матері” на “я тебе хочу”. У ліжку хоче, якщо раптом серед нас є дітки і не зрозуміли про що я мовлю. Про те, як це сталося можна слухати і слухати, поки у ваших ніг атмосферно палає багаття. Тож, попрошу всіх знайти найближчий до хати ліс, розпалити там файне багаття (але попрошу обережніше, ліс має залишитися цілим та неушкодженим… тобто не спаліть його), сісти у позу лотоса (бажано, але не обов’язково) і слухати максимально уважно.

Всі все зробили? Добре, тоді погнали!

***

-Ромео… – Меркуціо трохи наспівував літеру “е” у імені друга, заходячи до його кімнати, навіть не постукавши для пристойності.

-Меркуціо, твою матінку! – Ромео, який стояв чи не голий поспшив “прикритися”, чим нагадав другові сором’язливу дівчинку 14 років, яка нещодвано дізналася що чоловік і жінка роблять у ліжку.

-Чого я там не бачив, – ігноруючи незадоволене обличчя Ромео, Меркуціо грайливою ходою попрямував до крісла у глубині кімнати.

-Тебе за 18 років не навчили стукати у двері? – це питання було сказано так саркастично, як тільки це можливо.

-Як бачиш, – дела Скала безсоромно закинув ноги на стіл, перегорнувши склянку із водою.

-Меркуціо! – Ромео підбіг до друга, підняв склянку і стукнув того по ногах. Меркуціо таке “насилля” у свою сторону проігнорував, почавши розглядати власні руки.

-Що вже сталося? – Монтеккі було все одно що там і з ким сталося, але якщо Меркуціо так себе поводить, то сто відсотково щось десь і з кимось сталося.

-Бал, – і знов він тягнув головну не гірше за співаків у церкві брата Лоренцо, – не просто бал, а у кого? Ну ж бо, вгадай! Правильно! У наших любих Капулетті! Сьогодні, щойно годинник проб’є двадцяту ночі.

-А нам то що з того?

-Ти ж знаєш, як я люблю наших помідорчиків, – Ромео не відповів, лише приснув на своєрідне прізвисько, яким Меркуціо нагородив Капулетті, – тож, ти, я і Бенволіо, – Меркуціо підірвався і підбіг до Ромео, заважаючи тому застібати ґудзики, – не забуваємо нашого меланхолійного друга, одягаємо костюми… такі білі, пам’ятаєш в нас такі були, і йдемо, сяючи усмішками до палацу графа Капулетті.

-І?

-Та ти знушаєшся з мене! Танцюємо, п’ємо, в решті-решт знаходимо собі даму, або чоловіка, на ніч. Опа! Який я розумний.

-Під те лайно, яке в них грає, не потанцюєш; те вино, яке в них наливають, пити просто неможливо; а жінку чи чоловіка… в мене є Джульєтта, але навіть вона не змусить мене добровільно входити до палацу Капулетті із головного входу, у Бенволіо, якщо ти не забув, Шарлотта, з якою від проводить години, а ти… Просто скажи, що хочеш нарватися на дуель із Тібальтом, бо тобі нудто.

-Ах ти ж… – по емоціям Меркуціо одразу було зрозуміло, що спадкоємець Монтеккі вдарив просто в яблучко, або серце, любителя фіолетового кольору.

-Меркуціо, ми з тобою про це вже розмовляли, – ніби мама почав Ромео, відриваючи від себе друга і завершуючи процес переодягання, – досить нариватися. Чим розумніше у цьому питанні будеш — тим пізніше помреш, в мене немає бажання, у наступні 10 років, стояти із квітами біля твоєї труни.

-Добрий хлопчик…

-Але ж я правий! – вибухає Ромео, якого просто вже це дістало. Регулярно, два-три рази на тиждень, Меркуціо наривався на бій із племінником Капулетті, у висновку йому допомагали друзі (бо у самого дела Скала руки росли далеко не із плечей) і потім по шапці отримували всі четверо, – одного прекрасного дня, нас поряд не буде, а Тібальт вирішить покінчити з цим і пригадуй, як тебе звали!

-Але ж його теж стратять, – у голосі Меркуціо звучить образа на слова друга і навіть не приховує цього.

-Ще краще! Буде два трупи, дуже гарно!

-Припини! – кривнув родич принца, але одразу заспокоївся, – не починай свою тираду, – Ромео її вже закінчив, – зіпсував мені ранок. Я тобі запропонував. Моя справа заспропонувати — твоя справа відмовити, – і Меркуціо покинув друга, спеціально гучно зачинивши двері.

-Меркуціо, друже, що таке? – тільки Бенволіо не вистачало для завершення картини.

-Нічого, – він пройшов повз, зачіпивши племінника Монтеккі плечем.

-Добренько, – обидва друга Меркуціо вже давно звикли до перепадів настрою свого товарища. Не просто так Вероною ходили чутки, що той є божевільним і його дах не просто поїхав, а його вже просто не видно на горизонті. Головним аргументом у сторону такої думки чи не всіх мешканців був той факт, що дела Скала полюбляв чоловіків. Жінки його не цікавили у жодній сфері. Так, він іноді міг потанцювати з якоюсь панночкою на балу, але це було лише своєрідним “прикриттям”, яке все одно не працювало так, як могло. Точніше воно зовсім не працювало.

-Які всі розумні, бла-бла-бла. Мені 18, а не 16, сама можу дати собі…А! – покричаючи любих друзів триповерховою лайкою (але з любов’ю!), він зовсім не помітив, як підійшов до берега річки, неподалік від мосту, в яку успішно впав. Щойно він це усвідомив, до його вух долетів чиїсь сміх. Та такий, ніби той, хто сміється, ось-ось лусне. Меркуціо не знадобилося багато часу, щоб здогадати чий це був сміх.

-Боже, Меркуціо, – ледь вимовив, сміючись, Тібальт, підходячи до краю, – це було так гарно. Йдеш-йдеш і ПЛЮХ, – і продовжив сміятися, просто не своїм голосом, хапаючись за живіт.

-Дивись не лусни, – коротко відповів Меркуціо, шукаючи, як піднятися нагору, бо вода, яка діставала юнакові по живіт, була не дуже тепла, щоб довго і ній стояти більше двадцяти хвилин, – краще допоможи, – дела Скала сам не повірив, що таке сказав, але іншого способу вибратися він просто не бачив. Від такої несподіватки навіть Капулетті замовкнув і здивовано подивився на свого три-роки-як ворога.

-Я?

-А хто? Я сам собі допоможу? – Меркуціо відповідав сухо, але його коліна тремтіли, чого на його щастя не було видно під водою.

-А що мені за це буде? – Тібальт зіщурив очі і облизав губи.

-А що ти хочеш? – а Тібальт знав, чого хоче.

Двадцятирічний Тібальт вже три роки був закоханий у свого “ворога”. Хто б міг подумати. Варто було йому три роки тому побачити такого гарного, високо та худого, із розкіншим, темним, кучерявим волоссям, п’ятнадцятирічного Меркуціо, як він ледь не збожеволів. Перші місяці, він справді думав, що збожеволів. Крім того, що Меркуцір тісно спілкувався із цими Монтеккі, так він ще й чоловік. Який ******. Потім стадія “Ні, такого не може бути” перетворилася на симпатію, а потім і на закоханість. Закоханість у найкращому її прояві. Тібальт під час дуелей намагався не зачіпити Меркуціо, бо цього б він не пережив; він майже завжди ігнорував факт, того, що той із своїми друзями пробрався на бал. Він навіть радів таким вечорам. Але при всьому цьому Тібальт не переходив межей і не слудкував за об’єктом свого зітхання добами, всього має бути в міру і тоді всі будуть щасливі. Хіба ні?

-Ти ж розумієш, що я можу попросити все, що захочу? – натякаючи спитав Тібальт, нахиляючись вперед, але обережно, щоб самому туди не впасти. Меркуціо кивнув і задумався.

Все, що хоче. Він може попросити все, що може прийти його світлу голівоньку. А як він його вб’є? О ні, тоді його стратять. Серце Меркуціо шалено билося, а ноги тремтіли і ледь не підкошувалися. Чомусь весь ций діалог здавався юнакові дуже сексуальним. До речі, про секс, чи може Тібальт побажати це? О ні, Меркуціо про це навіть мріяти не може. Його кохання не може бути взаємним.

-Розумієш? – кивок, – тоді, – Тібальт протягнув Меркуціо руку, за яку той поспішив схопитися, щоб не проґавити свій шанс, і потягнув на себе, дістаючи племінника принца із річки, – чекаю тебе сьогодні на балу.

-А? – розгублено, зовсім не природньо для самого себе, спитав Меркуціо, вже не розуміючи, що в біса відбувається.

-Б. Потім побачиш, – Тібальт нахилився до його вуха і зовсім інтимно прошепотів : – весь вечір ти будеш у моїй владі, м? Ось таке моє бажання, – дела Скала так і стояв із відкритим ротом, – і рот закрий, – Капулетті схопив молодшого за підборіддя і прикрив тому рота, – щоб муха, раптом, не залетіла, – він усміхнувся і підморгнувши Меркуціо, зник у першому поворі між будинками.

“І на що я тільки що погодився?”

***

Весь час після тієї розмови із Тібальтом до самої ночі, Меркуціо ходив ніби сам не свій. Чи було йому лячно? Ні, що ви. Ну добре, може трішки. Хто знав, що могло прийти до голови Капулетті, що він з ним зробить. Бо Меркуціо не має права відмовитися, вириватися тощо. Вони домовилися, хоча руки і не потиснули, а Меркуціо скоріше помре, ніж порушить домовленість. Справа честі, вашу мать.

Чим ближче ставав будинок Капулетті, тим швидшке билося серце дела Скала. Хвилинку. А це ще хто? Ромео і Бенволіо стояли біля входу до дому і щось дуже активно обговорювали. Їх обличчя були приховані під масками, але їх було доволі легко впізнати, якщо добре придивитися.

“От Ромео, зараза” – Меркуціо вирішив, що він вище того, щоб друзі його побачили, тому прослизнув повз, залишившись не поміченим. Він прочкорнув до коридору, що вів до зали, аж раптом його схопили за руку і притиснули до найближчої стіни. Від несподіванки Меркуціо міцно заплющив очі і затримав подих.

-Привіт.

“От Тібальт, зараза” – Меркуціо зміг трохи розслабитися. Але лише трохи. Ця невідомість, яка переслідувала юнака весь день, міцно тримала руки на його шиї, погрожуючи в будь-яку мить стиснути долоні, щоб той втратив свідомість від нестачі кисню.

-Тут завжди було так спекотно, чи це від тебе? – як якийсь ідіот пожартував дела Скала і здивувався, як можно було взагалі таке сказати. Але цей недолугий жарт дозволив Меркуціо розтібнути декілька ґудзиків, збільшивши кількість кисню.

Але жодної відповіді Тібальт не дав. Він секунду-другу подумав, а потім повільно, ніби досі сумніваючись у своїх діях, нахилився до обличчя Меркуціо і торкнувся своїми губами його. Капулетті хотів, щоб Меркуціо відповів, він цього бажав всім своїм серцем. І його мрія збулася. Зрозумівши, що вбивати його ніхто не збирається, племінник принца Веронського спочатку невпевнено, а потім навіть із деякою спристрастю почав відповідати на поцілунок, вкладаючи у нього всі свої почуття. Він охопив руками обличчя юнака навпроти, притискаючи ще ближче до себе. Як би це не подобалося обом юнакам, вони все ще були у коридорі, тому вони мали відірватися один від одного.

-А ти не погано цілуєшся, – Меркуціо не був би собою, якщо б нічого не сказав, – та коридор це не найромантичніше місце, м?

-То пішли у більш романтичне? – дела Скала кивнув, широко усміхаючись. Вся ця ситація починала йому подобатися.

Дорога до кімнати не відклалася у пам’яті обох. Тібальта вело власне тіло, а Меркуціо сліпо довіряючи, йшов за Тібальтом. Далі двері і темна кімната, яку освітлювало лише місячне світло. Меркуціо буквально зірвав маску із себе і протягнув руки до обличчя Тібальта, але чомусь зупинився за декілька сантиметрів до. Він застиг і нахмурив брови, намагаючись розгледіти людину перед собою. Його очам вистачило декілька хвилин, щоб пристосуватися до майже повної темряви, а Тібальт чекав. Він чекав останні два роки, тому ще хвилин десять не така вже й велика проблема.

-Щось сталося? – пошепки запитав Тібальт, беручи руки Меркуціо у свої і притискаючи до губ.

-Як сказати… – юнак ледь не танув від потику губ до своїх рук, дивуючись самому собі.

-Словами, Меркуціо, словами, – Капулетті зняв із себе маску і кинув її до маски Меркуціо, яка самотньо лежала десь у кутку кімнати.

-Чого ти від мене хочеш? Ну, крім очевидного, – ледь чутно сказав Меркуціо, ховаючи очі від юнака навпроти. Вся його вневненість, яка так неочікувано з’явилася у коридорі, кудись зникла, не обіцяючи повернутися.

-Меркуціо, довірся мені, прошу, – а Меркуціо просто не вірить своїм очам та вухам. Тібальт чи не благав. Тібальт. Тібальт Капулетті. О це так несподіванка, – довірся зараз і не пожалкуєш ніколи, бо я кохаю тебе, – і не даючи Меркуціо скаласти у голові пазл до кінця, Тібальт знов його поцілував. Так само ніжно і обережно. А сам племінник Ескала секунду стояв, як статуя, а потім почав відповідати, щоб без зайвих слів сказати “Я теж”. Скоріше за все, Тібальт все зрозумів, бо почав усміхатися просто у поцілунок. І не відриваючись від таких бажанних губ, небіж Капулетті потихеньку, розтягуючи цю, без перебільшення, прекрасну мить, почав розтібати ґудзики на комзолі Меркуціо, під яким була сорочка і все. Варто Тібальту зняти ці два предмети одягу, як йому відкриється таке прекрасне тіло, яке відтепер і назавжди його. А Меркуціо тим часом лише отримував задоволення від цілунків у губи, щоки, шиї і нервово хопався за плечі свого коханого, щоб просто не впасти.

-Меркуціо? – запитав Тібальт, піднімаючи низ сорочки, коли комзол вже приєднався до масок. Згода. Без неї нікуди.

-Продовжуй, – ледь зміг із себе видавити дела Скала і ледь не захлибнувшись емоціями, що накрили його з головою, коли холодні, завжди холодні, руки Тібальта торкнулися його тіла, яке вже просто чи не палало від передчуття. Небіж Капулетті повільно руками пройшовся від живота до грудей і плечей свого коханого, а потім одним рухом зняв з нього сорочку, кинувши її кудись. Навіть не до іншого одягу, кудись. Осінній вітерець, який завітав до кінмати крізь відкритий балкон, пройшовся голим корпусом Меркуціо, змушуючи того затремтіти, що не могло не сховатися від очей Капулетті.

-Секунду, – Тібальт поспішив зачинити двері на балконі, в той час як Меркуціо, який не знайшов що зробити, зібрався на ліжко і сів у позу лотаса, найулюбленішу його позу, – тепер краще, м? – небіж Капулетті вже хотів приєднатися до дела Скала на ліжку, як той зупинив його витягнутою рукою, чого Капулетті не очікував.

-Спочатку зніми верх, а то якось не чесно, м? – хто Тібальт такий, щоб відмовити Меркуціо?

-Навіть не посперечаєшся, – старший не зміг стримати сміх. Він за декілька хвилин позбавив себе не тільки комзолу і сорочки, а ще всього іншого одягу, щоб поставити у цьому питанні крапку.

-Оу, – Меркуціо не встиг сказати ще щось, як його рот закрили вже більш пристрастним поцілунком. Племінник Капулетті легенько натиснув на його плечі, не розриваючи поцілунок, і той впав головою на подушки, закинувши руки на плечі юнака над ним. Меркуціо загубився у своїх почуттях. Холодні руки, які гуляли його тілом, гарячі поцілунку у губи, шию, сам факт, що він кохається із власної волі з, чорт забирай, Тібальтом Капулетті. Кому не розкажи, ніхто не повірить. До себе він повернувся лише коли почув, як на підлогу впав його кинджал, який вже по звичці був прікриплений до пояса його штанів. Несвідомо він напружився, але майже одразу рослабився, повністю довіряючи впевненим рукам свого коханого, вірячи, що все буде не просто добре, а прекрасно. Його ноги покрилися сиротами, коли Тібальт цілунками від колін, по внутрішній стороні стегна до того самого місця.

-Мати рідна, – крізь зуби прошипів Меркуціо, щойно один із довгих та гарних пальців Тібальта, змочений у заздалегіть підготовленій олії, обережно та повільно ввійшов у нього.

-Все добре? – у тиші кімнати голос Тібальта звучав надто гучно. Племінник дела Скала лише кивнув і зовсім тихо застогнав. Він не міг собі дозволити стогнати голосніше, бо хто знає, буде його чутно чи ні, – добре…

Далі другий палець, який супроводжувався більш активними поцілунками в усі місця, куди тільки можливо і не можливо. Потім третій, який змусив Меркуціо стогнати трохи голосніше, чим викликав у Тібальта широку усмішку. А потім…

А потім обидва до нестями закохані юнака віддалися неймовірній насолоді і їм вже було все одно, хто, де, що і навіщо. Вони були один в одного і їм цього вистачало повністю для потенційно щасливих стосунків, навіть якщо і у таємниці.

Були тільки вони, ніч і місячне світло.

***

-Люблю пригадувати цей момент, м? – за два місяці Меркуціо встиг надбати звичку постійно казати “м?”. А чому б і ні?

-Я теж, прекрасна була ніч, – Тібальт продовжував обіймати коханого, однією рукою занурившись в його волосся.

-Тобто всі ночі після були поганими? – трохи награно спитав Меркуціо і жартуючи вдарив Тібальта у плече.

-Я такого не казав.

-Але, – договорити йому не дали, Капулетті закрив тому рот поцілунком. І такому звичному і улюбленому жесті…