Нічний гість

Ви колись думали, що ваше життя може змінитися в протилежну сторону в один момент? В мене це сталося саме тоді, коли я меньше за все цього очікував. Коли усі мої думки заходили в куток, коли я вже і думати не міг, що зможу вилізти із сірої стабільності та вічної буденності. Тоді в моєму житті з’явилося дивне створіння не з нашого світу. Ба більше, це створіння з великою ініціативою почало у мене мешкати.

Думаю, таке трапляється з людьми тільки тоді, коли їм стає нічого втрачати. Коли сенс життя з кожним днем все далі заходить у пітьму. Але, чесно кажучи, з тої ж пітьми цей сенс до мене і повернувся. Трохи в іншому вигляді, але не в цьому суть. Так чи інакше, цей сенс я безумовно люблю.

Думаю, краще буде почати спочатку. Тому влаштуйтеся зручніше і уявіть собі таке…

Тоді, ввечорі одного дня з тисячі таких самих, я повернувся додому. З втомленими плечима, з болем у спині та на натертих від взуття ногах. Шукав ключі в сумці. Через свою втому навіть не помітив змін. Щось вдома було не так. Під’їзд здавався таким самим, ліфт також ніяк не змінився. Але двері квартири вже видавались іншими.

Ключі знайшов. У скважину. Відкрив двері. В коридорі темно, але відчуття було таке, ніби в ньому палало вогнище – так було тепло. На кухні світло горить. Але я перевіряв, коли йшов на роботу – тоді воно не було увімкнене. Відповідь може бути тільки одна – крадій. Знав би він, що в мене нічого красти… Я взяв ключі в між пальцями, ніби кастет. А іншою рукою схопив металеву ложку для взуття. Може хоч це мене врятує.

На кухню йшов крадькома – намагався навіть не дихати. Побачив якийсь великий чоловічий силует – такого я точно завалити не зможу. Доведеться прийняти свою участь. Чи бігти.

Перед тим, як все таки зірватись з місця і побігти до сусідів, я помітив те, що мене зупинило. Я став в дивному заціпенінні посеред входу на кухню, дивлячись прямо на голову чоловіка. Рога. У мого нічного гостя були рога.

– Господи, що це за чухня?! – мій вигук прозвучав занадто голосно, вивівши мене зі ступору. Я зробив крок назад і побіг прямо до дверей. До такого дива мене життя не готувало.

– Мене називали по-всякому, але так – ще ні разу, – відповіло Дещо на моїй кухні. Достатньо людським голосом. Я навіть на секунду подумав, що це я так запрацювався і вже ловлю галюни в вигляді демонів. Але ні. Це Дещо побігло за мною. Кадри мінялися один за одним і я не встигав навіть на секунду подумати.

В першу чергу схопився за телефон. Натиснув екстрений виклик. Почав набирати поліцію. Але вмить щось сильно вдарило по моїй руці, відкинувши телефон на підлогу. Я не встиг зреагувати, як потвора з’явилася прямо переді мною. Завела мене в куток. Моя паніка трохи збільшилась і я зробив спробу відкрити внутрішній замок двері, але почвара мене зупинила, схопивши за руку.

– Та припини ти тіліпатися, я тобі нічого не зроблю, – запевнило мене створіння. Що вже казати про те, що я не повірив? Поки воно говорило, я намагався хоч кудись себе діти. Бив його вільною рукою, якось виривався. Шкода, що викинув ключі, поки тікав. Це було трохи по-дурному, але вже нічого не поробиш.

– Я тобі обіцяю, що не скривджу. Перестань – я відпущу.

Я подивився прямо у очі цьому дивному гостю. Блакитні – вони ніби світилися у напівтемряві. І дивлячись у них з’являється дивне бажання йому повірити. Ніби я ПОВИНЕН йому повірити.

Я перестав смикатися і бити почвару колінами. Дуже дивно, що вона була настільки сильна. Звичайно, виглядала вона сильнішою за мене, але не настільки, щоб ніяк не реагувати на мої старання. Ще була трохи меншою за мене. На кухні я не встиг розгледіти, але зараз – в коридорі, я це відчуваю. Хоч і не бачу обличчя, але він виглядає точно як звичайнісінька людина, але з рогами. Тільки зараз з’явилася думка, що роги можуть бути несправжніми.

– Вони справжні. – відповіло чудовисько, хоч я нічого і не питав.

– Ти що думки читаєш?

– Ні. Ти просто витріщаєшся.

Так, зараз не час вести свіські діалоги. Я все ще в дивній ситуації. Подумав, що можна якось було б відволікти гостя і подзвонити в поліцію. Хоч телефон все ще трохи далі на підлозі. А двері все ще зачинені.

– Ти більше не тікай. Я не люблю гратися. Просто послухай, що я тобі кажу і прийми мої слова з гордістю, – чудовисько говорило так, як би було моїм другом. Спокійно і неголосно. Через це навіть моя скажена паніка почала потроху зникати.

– Що ти таке?

– Ну я ж просив просто послухати, – створіння зітхнуло, ніби я його щойно дуже розчарував.

Гість повністю від мене відійшов, нарешті даючи простір для маневрів. Я швидко схопив внутрішній ключ і повернув два рази. Налаштувався вже відкрити двері і вибігти, але створіння знову мене схопило. В цей раз ззаду за передпліччя, закривши можливість рухів руками. Я почав активно рухати ногами, відштовхуватися від підлоги і загалом намагатися вирватися з по-дивному сильного захвату. Але створіння цього ніби не помічало, з легкістю перемістивши мене далі в коридор. Я опинився прямо за ним, через що шлях до дверей був закритий.

– Ну чого ти це робиш?! Чесно, це зводить з глузду. Всі люди такі?

– Коли у них вдома якась почвара? Напевно так.

Я намагався побігти ще кудись, заплутати гостя, ніби граючись з ним. Бігав по вітальні, маневруючи між диваном і креслом. Але він мене весь час наздоганяв, не звертаючи уваги на гру в догонялки, яку я влаштував.

– Господи, набридло вже, – сказав він спокійно і в один стрибок мене схопив, – я тобі клянуся, друже, що ніяк не скривджу. Просто послухай мене, і, якщо захочеш – я сам піду.

– Добре, добре. Зрозумів, – по відчуттям, він тримав мене занадто сильно. Ніби для нього моя вага та сила не мали ніякого значення. Мені просто довелося погодитись.

– Тоді сідай вже. Я не хочу знову за тобою ганятися.

Послухавшись створіння, я сів. Хоч і максимально знервовано. Коліна трусилися. Я намагався вигадати ще щось, щоб нарешті подзвонити в поліцію, чи просто втекти.

Гість ввімкнув лампу в вітальні, дозволяючи нарешті його роздивитися. Трохи нижчий за мене, русяве доглянуте волосся, краватка. Виглядав він занадто офіційно, як на крадіжника.

– Не нервуй мене, будь ласка. Перестань трястися.

– Я не можу.

Створіння знову тяжко зітхнуло, ніби я був його сином, який постійно творив щось дурне – і йому було за мене соромно. Від цього стало трохи смішно. Але, напевно, той сміх був скоріше від нервів. Чудовисько пішло на кухню і стало вести себе, мов господар. Я бачив, як він наливає воду в чашки, ніби це я в нього в гостях.

– Якщо ти знову побіжиш – я знову тебе схоплю. Не рипайся, бо ці наші ігри можуть тривати вічно, – сказав гість, продовжуючи готувати напої. Це видавалося настільки незвичним, наскільки це взагалі можливо. Таких дивних ситуацій в мене ще не було. І що саме страшне – я не знав, що робити. Взагалі не мав поняття.

– Коротше, в чому вся сіль. Мені запропонували тобі збрехати, але по своїм принципам робити цього я не буду, – казало створіння, ставлячи переді мною чашку. Я не міг бути певен, що чай не отруєний.

– Я тобі гарантую, цей чай – цілком звичайний. Я не хочу тебе отруїти.

– Досить читати мої думки!

– Я вже казав – я не вмію їх читати, – створіння зробило ковток зі своєї чашки і ніби посмакувало. Потримало чай в роті, потім тільки ковтнуло. Як якийсь поціновувач, – так, а тепер до суті. Брехати я тобі не буду. Я – диявол. З деяких міркувань мені потрібно було потрапити в світ людей. І я буду у тебе жити. Згода?

Я сидів з очами більше ніж з п’ять копійок. Такого безглуздя з таким впевненим виглядом мені ще ніхто ніколи в житті не казав. Ще й це питання в кінці, яке звучало, мов насмішка. Я не міг повірити своїм вухам. Диявол? Що за вигадки конченого шизофреника? Це все було настільки абстракційно і дивно, що я навіть подумав, що сплю. Але ні, все було досить реальним.

– Звісно ні! Що за маячня? Ти знущаєшся, чи що? Як я можу в це усе повірити?

“Диявол” вже по традиції розчаровано зітхнув. В цей раз навіть очі закотив. Я відчув, ніби мене принизили, нічого не сказавши.

– Тому що я тебе про це прошу. Хочеш прикол? Бачиш рога? – це було риторичне питання. Звісно, що я їх бачив. Великі, трохи закручені на кінцях. Якщо б він дійсно був дияволом, то дуже солідним.

– А тепер фокус, – сказав гість і через дві секунди його рога зникли. Я бачив, як вони ніби заростають назад у череп. Я навіть чув дивний характерний звук. Десь з секунд двадцять просто не міг повірити своїм очам. Це було так страшно і незвично. Але чомусь – цікаво. А якщо він каже правду?

– Я кажу правду.

– Досить читати думки! Це бісить.

– Я не читаю думки – скільки разів повторювати? І досить мене перебивати, я ще не закінчив.

Мене це чомусь просто почало зводити з глузду. Він казав такі абсурдні речі, що було просто смішно. Я не розумів вже нічого: що він робить в мене вдома? Чому він хоче в мене жити? Нащо мене лякає? Для чого все це взагалі? Єдиним шляхом до відповідей було – слухати. Але я вже втомився від всієї цієї дивної комедії.

– Я пропоную це не просто так. Я зможу тобі де чим допомогти. Чимось, що тобі дуже зараз потрібно. Цікавить?

– Кажи вже, – мені хотілося це поскоріше закінчити.

– В мене є можливість погасити твій кредит. І платити за квартиру я зможу.

– Чого?!

Мене остаточно розлютило це безглуздя. Що таке він несе? Це вже було для мене занадто. Настільки занадто, що я піднявся і кинув в нього чашку. Це не було дуже розумно, але це – єдине, на що я спромігся в той момент.

– Йди геть! Я тебе вислухав, тепер забирайся.

– Серйозно? – демон підвівся, струшуючи з себе краплі чая на килим. Більшість рідини вже увібралася в його сорочку.

Він не послухався мого прохання і продовжив просто стояти, оплакуючи свій тепер вологий одяг. Потім просто мовчки пішов на кухню. Я не встиг дістатися в коридор за телефоном, як він вже повернувся в вітальню з якимось великим файлом у руках.

– Дивись, – гість відкрив файл і дістав звідти зв’язку з грошима. Долари. Не гривні. На вигляд – їх там було дуже багато. Я в житті ніколи не бачив скільки грошей в одному місці.

Демон віддав всю пачку мені. Я, тепер занурений в туманну невизначенність, дістав одну купюру з пачки. Подивився на неї крізь лампу в вітальні. Справжні.

Може це дійсно варте того? Гроші мені дійсно зараз дуже потрібні. Навіть більше скажу: потрібні, як ніколи. На мені висить завеликий борг, і він тільки збільшується, а я вже не можу платити за квартиру. Останній місяць – і я йду на вулицю. Або назад, до батьків. А це те, чого я боюся. А мені пропонують боснословну кількість грошей за звичайне співмешкання. Хоч і незрозуміло з ким.

Довелося відсмикнути себе від цих думок. Це може бути небезпечно. Я не знаю цього чоловіка. І він щойно розказав мені щось, що дуже сильно примушує задуматися про його здоровий глузд. Я краще буду намагатися впоратися зі своїми проблемами самотужки.

– Я краще відмовлюся. Йди вже, – віддав йому пачку грошей.

– Добре… Я не буду примушувати. Але я хочу щоб ти пам’ятав – в тебе все ще є мій варіант.

Демон вмить пішов. Я навіть не встиг оговтатися, як його вже не було в мене вдома.

Я забрав телефон з коридору – його екран трохи тріснув, коли падав. А я не зможу дозволити його собі замінити. Але зараз це не дуже важливо.

Сів на диван. Голосно зітхнув. Що це було? Що я щойно пережив? Я не міг відповісти собі на жодне з питань, які одне за одним з’являлися в голові. Запевнив себе, що і не хочу знати. Але насправді я тепер навряд чи буду спати вночі, думаючи про те, що сьогодні сталося.

В голові з’явилася несподівана думка: “Ну хоча б щось новеньке”. Мені ніби сподобалося? Ні, це звучить дико. Краще мені спробувати про це забути. Взяти завтра ще одну зміну, щоб до кінця місяця хоча б на кімнату в якомусь міському гуртожитку заробити.

Я думав про це, коли побачив на столі біля дивану той файл, з якого демон діставав гроші. Грошей там не було, але були якісь документи. Тільки взявши в руки зрозумів – це звичайні документи звичайного громадянина. Паспорт, ідентифікаційний код, навіть якісь паролі від “Дії”, написані на листку, ще багато чого. І всі документи на ім’я “Спартак Суббота”.

– І хто це, чорт забирай, такий?